ОЛЕКСАНДР СІМЧУК
Світлопис на згадку. З чого починалася українська фотографія
Розповідаємо, чим займалися перші українські фотографи XIX століття: від портретних зйомок у студіях до етнографічних експедицій та репортажів про царську родину.
Всі фотографії клікабельні.
Натисніть, щоб збільшити.
Новий дивовижний винахід — фотографія — поширився світом дуже швидко. Над першими світлинами чаклували у 1820-х роках; минула лише пара десятків років - і фотокамери проникли в усі куточки світу.

До українських земель технологія докотилася уже на початку 1840-х. На великих ринках (наприклад, на київських Контрактах) це чудо демонстрували іноземні фотографи — публіка була у захваті. Згодом ініціативу перехопили місцеві любителі модних гаджетів. Поступово фотостудії починають з'являтися у Києві, Харкові, Одесі, Чернівцях, Львові та інших містах.

Звісно, в ті часи мало хто визнавав фотографію мистецтвом. Художники дивилися на цю модну забавку зверхньо, суто як на спосіб тупого копіювання реальності (такі думки висловлював, зокрема, Тарас Шевченко). Тим не менше, забавка ця ставала дедалі популярнішою. З одного боку, нею захопилися географи та етнографи; з іншого — вона покорила серця звичайних буржуа.

Камери дешевшали з кожним роком. Ближче до ХХ століття фотографія стала буденною частиною життя. Працювали крамниці фотоматеріалів і приватні курси фотомистецтва. Фотографи об'єднувалися у товариства, професійні і аматорські. У 1891 році в Одесі створено об'єднання фотографів-аматорів «Одеське фотографічне товариство». Київські фотолюбителі збиралися під назвою «Дагер» — це об'єднання існувало з 1901 до 1917 року. У 1908 році вони організували Всеукраїнський з'їзд діячів фотографії і міжнародну виставку мистецької фотографії в Києві.

Словом, на території сучасної України на зламі XIX i XX століть було дуже багато фотографів. Хтось одразу ставав банкротом, а хтось заробляв мільйони; хтось знімав аристократів, а комусь було цікавіше з сільськими бідняками. Всі вони так чи інакше доклали руку до того, як ми уявляємо ті давні монохромні часи.
ФРАНЦ ДЕ МЕЗЕР
(Київ)
Франц де Мезер (1830–1922) — беззаперечний лідер на київському ринку фотопослуг другої половини XIX століття. Родом з Волині, він навчався мистецтву у Відні, а у 1850-х переїхав у Київ і захопився фотографією. Це була досить ризикована справа, адже фотокамера та решта апаратури коштували неймовірно дорого — однак інвестиції чудово відбилися. Вже у 1865 році Мезер відкриває власну фотостудію в самому центрі міста, на розі Хрещатика і Прорізної.
Ательє здобуло великої слави серед киян, і портретна зйомка приносила хороший прибуток. Уже на початку 1870-х Мезер став одним з найбагатших людей у місті. На куражі він спробував увійти в готельний бізнес, навіть побудував власну велетенську будівлю на Хрещатику — але ця ідея обернулась провалом. Мезер ледве розплатився з боргами і повернувся до звичної справи — фотографії.

Крім портретів, він також знімав київські пейзажі. На його світлинах зберігся тихий Київ ХІХ століття.
Андріївський узвіз
Щекавиця
Нині Європейська площа
Нині Бульвар Шевченка
Мезер працював у своїй фотостудії аж до більшовицького перевороту. У 1918 до 88-річного фотографа прийшли в гості чекісти і відібрали всю апаратуру та більшість негативів. Через три роки він помер від серцевого нападу.
ОЛЕКСІЙ ІВАНИЦЬКИЙ
(Харків)
Олексій Іваницький (1850-1920) — один з піонерів української репортажної зйомки. Прославився він у 1888 році, коли задокументував аварію імператорського поїзда під Харковом. У катастрофі загинув 21 пасажир і ще 68 отримали поранення, але сам російський імператор Олександр ІІІ, на жаль, не постраждав.
Іваницький відкрив своє фотоательє у Харкові ще у 1882-му, але саме історія з поїздом дала його кар'єрі потужний поштовх. Імператор нагородив його різноманітними медалями, а також подарував перстень з діамантом і чималий шмат землі на березі Сіверського Донця. Там фотограф побудував маєток, куди часто навідувалися тогочасні селеби: Чехов, Шаляпін, Серебрякова та інші.

Фотограф ще кілька разів знімав царську родину, коли вони навідувалися на місце катастрофи (так, ця подія була аж настільки значимою: там навіть звели величезний храм на пам'ять). Також працював кореспондентом газети «Южный край». Під час революції ховався від червоних в Криму, де деякий час встиг попрацювати в місцевому ательє. Але сховатися все ж не вдалося.
ЙОСИП КОРДИШ
(Київ, Кам'янець-Подільський)
Про життя Йосипа Кордиша збереглося дуже мало інформації — невідомий навіть рік його народження. Що ми точно знаємо, так це те, що він мав щонайменше два фотоательє (одне у Києві, інше у Кам'янці-Подільському), і добився у цій справі чималих успіхів. Фотографувати почав у 1860-х. Був штатним фотографом Київського Университету Св. Володимира та членом Південно-Західного відділу Імператорського географічного товариства.

Найцікавіше у спадку Кордиша — його етнографічні фотографії. У 1880-х він зняв чимало простих українців, переважно мешканців Поділля. Досить відомим є його «Етнографічний альбом Малоросії»; також багато знімків Кордиша увійшло до «Альбому костюмів Росії» — колективного збірника майже сотні фотографів з усіх куточків імперії.
Також відомі його листівки з пейзажами Кам'янця-Подільського та Києва. Київське ательє Кордиша розташовувалося на Володимирській вулиці («дім Тамари навпроти Театру», що б це не означало), пізніше — на Хрещатику.

«Амнезія» існує завдяки вашій підтримці. Ви можете підписатися на невеликий щомісячний платіж або зробити одноразову пожертву.

ЙОСИП ХМЕЛЕВСЬКИЙ
(Полтава)
Йосип Хмелевський (1849-1924) народився у Варшаві і навчався в Петербурзі. Отримавши освіту, перебрався до Полтави — і став там найзнаменитішим фотографом. У 1875 році від відкрив власне фотоательє, де відточував майстерність. З кінця 1880-х починає регулярно брати участь у міжнародних фотовиставках і збирати там нагороди: Париж-1889, Лозанна-1890, Брюссель-1891, Чикаго-1893 і так далі.

Полтавщина — це, крім усього іншого, «гоголівські місця», і Хмелевський доклав руку до створення цієї міфології. У 1902-му він створює і власними силами видає альбом «Гоголь на Батьківщині», наповнений знімками рідного хутора Гоголя, його маєтку, тієї самої ярмарки в Сорочинцях та іншими пасторальними пейзажами.
Також Хмелевський видав альбом зі знімками новенького будинку Полтавського губернського земства, який був зведений у 1908-му. Перші кілька років він функціонував як адміністративно-музейна споруда, більшовики перетворили його на Пролетарський музей; зараз там знаходиться Полтавський краєзнавчий музей. Хмелевський відзняв усі інтер'єри будівлі: від вестибюлів і залів для зібрань до підвалів з архівами.
Але найголовніший кадр Хмелевського за всю його кар'єру — це колективний портрет тогочасної української інтелігенції. У 1903 році культурні діячі України з'їхалися в Полтаву на відкриття пам'ятника Котляревському — і з великим задоволенням позували перед об'єктивом знаменитого полтавського фотографа.
Уважні читачі знайдуть тут Лесю Українку, Михайла Старицького, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича та багатьох інших.
...ТА ІНШІ ФОТОГРАФИ
Юність фотографії — це ще й час експериментів. Наприклад, одеський фотограф Йосип Тимченко працював над апаруторою для зйомки і проєкції руху — за легендою, він випередив братів Люм'єр на цілий рік, але так і не запатентував винахід. Альфред Федецький (працював у Києві і Харкові) досліджував триколірну зйомку. Він же, до речі, провів перший в Україні публічний кіносеанс (1896, Харків). Згаданий вище Йосип Кордиш працював зі стереоскопією.

І все ж найпопулярнішою і найвигіднішою справою була портретна зйомка в ательє. В одному тільки Києві до 1914 року нараховують близько 70 комерційних фотографів; в Одесі ця кількість доходила до 40. І навіть у невеликих містечках два-три фотоательє було нормою.

Ціна за одну фотографію знизилась аж в десять разів за півстоліття. У 1850-х за один дагеротип можна було віддати майже всю місячну зарплатню, а от на початку 1900-х власну світлину могли собі дозволити звичайні міські жителі.

Процес зйомки був досить тривалий, з довгою експозицією. Поворухнешся — все зіпсуєш. Тому юність фотографії має трохи похмуре обличчя. Посмішки залишились за кадром.
Опубліковано 7 травня 2021

Всі тексти автора
Сподобалася стаття? Закинь редакції кілька монет!
«Амнезія» — це археологія української культури: