Дикуни і декаденти.
Авангардні виставки в дореволюційній Україні

Феномен українського художнього авангарду лише нещодавно почали усвідомлювати у контексті світового мистецтва. Олександра Екстер, Давид та Володимир Бурлюки, Олександр Богомазов, Казимир Малевич, Володимир Татлін — всі вони жили, навчалися та працювали не лише в Україні, але й за кордоном — в Мюнхені та Парижі. Вони не лише знали про європейські тенденції в живописі, але й безпосередньо впливали на них.

Бурхливе культурне життя 1908-1914 років доводить, що українські та російські авангардисти цілком природно почувалися в одному ряді з європейськими майстрами. У 1908 в Києві проходить скандальна виставка під кураторством Олександри Екстер, а ще через рік в Одесі скульптор Володимир Іздебський організовує свій перший «Салон», в якому українські художники виставляються поряд з Анрі Матіссом, Жоржем Браком та Анрі Руссо.

Найбільше дісталося Володимиру Бурлюку, молодшому брату Давида. У верхній частині малюнку зображено Володимира поряд з його роботами та аркушем «Голосу імпресіоніста» в руці; внизу — публіка, що тікає з зали; деякі глядачі, як бачимо, вирішили повіситися під враженням від сучасного мистецтва.

Володимир був найрадикальнішим з двох братів. Це визнавав і сам Давид: він писав, що роботи Володимира цього часу «переходили навіть зухвалість Ван Гога». Володимир намагався розробити власний стиль, що тяготів до геометричності. Саме через це з нього й глузувала преса: «Ніколи ще мертва, холодна та тупа технічність не виступала так оголено у російському живописі, як зараз у роботах родини Бурлюків. (...) Ми раніше ніколи не бачили таких чотирикутних мазків з крапкою посередині».

На жаль, ми ніколи не дізнаємось, куди б завели Володимира його подальші експерименти — він помер в 1917 році на фронті.

Наступного року, у грудні 1909, в Одесі відкрився перший авангардний «Салон» — точніше, «Інтернаціональна виставка картин, скульптури, гравюр і малюнків». Організатором виставки був 27-річний скульптор Володимир Іздебський.

Митців поділили на три табори: правих, середніх та лівих. Як писали у пресі, «правими публіка милується, середніми захоплюється, а лівих — не розуміє». До лівого крила, ясна річ, належали художники об'єднання «Вінок-Стефанос»: брати Бурлюки, Олександра Екстер, Аристарх Лентулов, Ілля Машков (а під час експонування «Салону» у Києві до них ще приєднались Наталія Гончарова та Михайло Ларіонов).

Серед закордонних митців були представлені Жорж Брак, Анрі Матісс, Андре Дерен, Габріель Мюнтера, Анрі Руссо, Поль Сіньяк та інші.

В цілому «Салон» мав великий успіх серед відвідувачів, а от реакція преси була змішаною. Ось, наприклад, цитата з газети «Одеський листок»: «Організатори „Салону" задались метою перевиховати публіку в художньому відношенні, але створили кімнату жахів, музей страшних воскових фігур...»

Серед відвідувачів теж вистачало невдоволених. Так, до «Салону» навідався художник Кіріак Костанді — вчитель Іздебського та Давида Бурлюка. Оглянувши виставку, Костанді буквально накинувся на організатора: обзивав дурнем, звинувачував у невігластві та продажності. Суперечка дійшла до того, що Костанді погрожував подати в суд на Іздебського, але діло якось зам'яли.

Після Одеси виставка поїхала до Києва, Петербургу та Риги. На диво, цього разу в Києві реакція була більш спокійною, у порівнянні з рецензіями на «Ланку». До конфліктів цього разу не дійшло — навпаки, деяких «ультралівих» художників навіть хвалили в пресі.

А ось у Петербурзі стався показовий випадок, який знов-таки продемонстрував відношення старшого покоління художників до нового мистецтва. Відбулось зіткнення Іздебського та Іллі Рєпіна.

Письменник Корній Чуковський у своїх спогадах писав, як Рєпін навідався до «Салону» за особистим запрошенням Іздебського: «Рєпін увійшов до зали, ступив до однієї картини, до другої, озирнувся по сторонах та закричав на всю виставку: „Сволота!", затупотів ногами та почав рухатись, ніби хотів винищити все кругом. Іздебській було підлетів до нього, але Рєпін в нестямі міг лише викрикувати тільки такі слова, як „карлик", „лакейська манишка", „мазило", „холуй", і ці слова звіяли Іздебського, як буря букашку».

Пізніше сам Рєпін написав про виставку: «Тут вас очікує ціле пекло цинізму західних бездарів, — хуліганів, саврасів без вуздечки, що на повній свободі викидають курбети фарбами на полотні (...) Декадентом навмисне може бути лише бездарний хам чи психічно хворий суб'єкт». Давид Бурлюк вимірював власний успіх кількістю заголовків в газетах — так що, мабуть, вважав це справжньою перемогою.

Іздебський тим часом не планував зупинятися. Другий «Салон» відкрився в лютому 1911 року. На відміну від першого, цього разу виставка втратила свою інтернаціональність (залишилась лише одна Габріель Мюнтер); відсіявся не тільки весь академізм, але й члени «Світу мистецтва». Загалом, другий «Салон» став повністю «лівим» та був представлений здебільшого митцями новоутвореного «Бубнового валету».

Справжньою зіркою другого «Салону» став Василь Кандинський. На той час це була наймасштабніша виставка його робіт, всього 54 штуки. Кандинський також намалював афішу та обкладинку до каталогу виставки, в якому також публікує статтю «Зміст та форма».

На диво, реакція публіки в Одесі виявилась більш агресивною, ніж минулого разу. Уривок з «Одеських новин»: «Місцеві противники "Салону" доходять до справжнього хуліганства... перекреслені чорнильними олівцями, продерті й т.д. — близько десяти картин та скульптур (...) Гіпсові бюсти розмальовані парканними написами».

Але при цьому успіх був беззаперечний. Виставку відвідало більш ніж три тисячі людей, зокрема купа студентів. А Давид Бурлюк, наприклад, продав майже всі свої картини.

Після Одеси другий «Салон» поїхав до Миколаєва і Херсона, а потім... припинив своє існування. Річ у тім, що «Салони» обернулись великим фінансовим провалом для їх організатора. Кандинський у листі до Мюнтер від 9 грудня 1910-го року писав: «До мене завтра прийдуть Іздебський та Давид Бурлюк. Іздебський заборгував за перший „Салон" 4000 рублів й тепер живе більш ніж скромно». Після другого «Салону» ця сума стала ще більшою. Сам Іздебський у 1955 році згадував суму «біля п'яти тисяч» рублів.

Також виникли проблеми з поверненням художникам їх робіт. Відомо, що аж до 1913 року багато хто з парижських художників, зокрема й Матісс, так і не отримали назад свої картини. Бурлюк в 1911 році писав: «Іздебський втік з Одеси: писав, що за кордоном, я думаю, жид бреше: де-небудь в Бердичеві (...) Я своїх робот, на жаль, не можу отримати». Прикрий антисемітизм Бурлюка ще й пролетів поза мішенню — Іздебський не був євреєм.

У листі 1955 року вже сам Іздебський писав Бурлюку, що в затримці з відправленням картин був винен не він, а перший секретар «Салону» Панайотті, який відповідав за всі фінансові питання. Так чи інакше, у 1913 Іздебський вимушений був поїхати до Парижа, щоб сховатись там від кредиторів.

Після того, як Іздебський покидає Одесу, з Москви до неї повертається Давид Бурлюк. Востаннє. У грудні 1913 він разом з Володимиром Маяковським та Василем Каменським влаштовує гастроль кубофутуристів; вони відвідали Харків, Сімферополь, Севастополь, Керч, Одесу і Київ.

Одночасно в Києві Михайль Семенко, натхненний виступом Маяковського у Петербурзькому психоневрологічному інституті, засновує угрупування «Кверо», яке стане відправною точкою для футуризму в українській літературі. В лютому наступного року «Кверо» видають збірку «Дерзання», де Семенко скандально проголошує: «Я палю свій Кобзар» — та відрікається від затхлого міфу Шевченка. Словом, потяг футуризму почав набирати оберти в Україні.

В лютому 1914 року на Хрещатику відкривається виставка «Кільце», організована Олександром Богомазовим за участю Олександри Екстер та учнів Київського політехнічного інституту.

Для Богомазова це стало першою значною виставкою, там було представлено 88 його робіт, здебільшого графіка. Як і Кандинський під час другого «Салону», Богомазов представив свою теоретичну працю «Суть чотирьох елементів», в якій він пояснював принцип нового кубофутуристичного мистецтва: поєднання лінії, кольору, форми та площини картини.

На жаль, до нас дійшли лише дві картини Богомазова — це «Базар» та «Портрет Н. І. Д.». Всі інші роботи доступні лише в якості репродукцій з журналу «Муза» (1914).

«Кільце» мало стати першою в серії виставок, але все, як завжди, пішло не за планом. Відгуки в пресі були позитивними (що свідчить про загальне прийняття «нового мистецтва» в критичних колах), але нечисленними. По суті, виставку майже не помітили. Можливо, погано прорекламували. Або з прийняттям авангарду пройшла його скандальність — і, відповідно, інтерес зменшився.

Після провалу «Кільця» значних авангардних виставок в Києві більше не проводилось аж до 20-х років. В Одесі ситуація була краща. Поки Іздебський ховався в Парижі (на батьківщину він так і не повернеться), художник Михайло Гершенфельд, який брав участь в обох «Салонах», почав щороку по весні влаштовувати авангардні виставки за участю молодих художників, які продовжував підтримувати Василь Кандинський.

Богомазов після 1915 року починає педагогічну діяльність; в 1922 він стає професором у Київському художньому інституті, де працює аж до самої смерті від туберкульозу в 1930.

Водночас Екстер та Бурлюк дещо змінюють своє орієнтування. Після другого «Салону» і знайомства з Кандинським, Давид Бурлюк виставляється в Мюнхені в складі угрупування «Синій Вершник». Він вступає в московське училище живопису, знайомиться там з Володимиром Маяковським, і його діяльність на деякий час зосереджується в Москві.

Екстер тим часом бере участь в художній артелі в селі Вербівка, де вона під керівництвом Наталії Давидової разом з Казимиром Малевичем, Іваном Пуні, Ксенією Богуславською та іншими малювали супрематичні дизайни для вишивок на сумках та подушках. А в 1918 Екстер відкриває майстерню декоративно-ужиткового мистецтва в Києві.

І Екстер, і Бурлюк вчасно емігрували, уникнувши репресій. Перша похована в Парижі, другий — в США.