катерина лебедєва
Діафільми українських художників
«Зробив два-три діафільми — і рік можна спокійно працювати у майстерні над своїми проектами». Чимало класиків українського живопису набивали руку на створенні дитячих діафільмів. Саме тому це не просто ще одна ностальгійна іграшка з радянських часів, а важлива і недооцінена частина історії мистецтва.
Діафільми — це такі дивні медіа. Суміш графіки, літератури, кіно, ще й предмет колекціонування. Ми живемо у перехідний час, коли тільки усе віртуальне здається кльовим. Насправді ж майстерне поєднання віртуального та реального — те, що врешті-решт приведе людство до просвітлення. Просвітлення, у якому знайдеться місце для темної кімнати, де будуть безперервно крутити діафільми.

Масового розповсюдження діафільми досягли у середині ХХ століття. Дивовижно, але саме у СРСР вони стали культом. В англомовній вікіпедії (англійською діафільм — «filmstrip») на цьому наголошено. Діафільми були також широко розповсюджені у Польші, Угорщині, Греції.

Популярність діафільмів у Радянському Союзі пояснюється, вочевидь, тим, що вироблялася величезна кількість фільмоскопів для перегляду діафільмів. Ці деякі комічні, а деякі й стильні пристрої можна зараз купити по ціні від 50 грн на сайті типу OLX. Пристойний фільмоскоп знайдеться гривень за 300. (Тож ще раз добре подумайте, чи справді варто збирати кошти на новий смартфон, де ви побачите той самий інстаграм, що і в старому. Коли можна за кількасот гривень відкрити двері у прекрасний новий світ діафільмів).

Процес перегляду діафільмів — сакральне дійство. Має бути темрява; саморобний, як правило, екран зі шматка тканини. І приємне потріскування фільмоскопу.
Оригінали малюнків для діафільмів з архіву Довженко-Центру. Публікуються вперше.
Потріскування почалося ще у XVII столітті. «Чарівний ліхтар» (laterna magica) вважається попередником фільмоскопу, пристрою для перегляду діафільмів. «Чарівний ліхтар» — проекційний апарат, джерелом світла в якому була ще свічка, яку тільки у XIX змінила електрична лампа. Зображення були на склі. Паралельно з розвитком фотографії скляні пластини еволюціонували у плівку. До речі, найперші діафільми — наприкінці XIX сторіччя — теж випускались на склі. Покази діафільмів були масовими.

Наприкінці 1920-х років діафільми у СРСР набули шаленої популярності. У 1930 році відкривається легендарна студія «Діафільм», яка буквально стала синонімом щасливого радянського дитинства.

До закриття у 1993 році студія випустила 17000 кольорових і чорно-білих діафільмів, авторами деяких з них були відомі письменники: Толстой (котрий Олексій), Чуковський, Маршак, та інші. Такі художники як Куринікси теж співпрацювали зі студією.

В Україні відповідальною за випуск діафільмів була «Укркінохроніка», Українська студія хронікально-документальних фільмів, створена у 1931 році.
Діафільм художника Анатолія Василенка. Складно знайти українця (повнолітнього так точно), який не впізнав би цей стиль. Всі ми бачили його картикатури: хтось у «Перці», хтось у «Сільських вістях», хтось у «Барвінку».
15 років діафільми для «Укркінохроніки» малював відомий український художник Тіберій Сільваші. З 1974 року він створював як мінімум по два діафільми на рік.

«Малював для заробітку, — розповідає Сільваші. — Хотів, аби те, чим заробляю на життя, не перетиналося з тим, що роблю у майстерні. Хтось із друзів порекомендував мене для створення діафільмів, і я одразу погодився, бо це був непоганий варіант заробітку. Зробив два-три діафільми — і рік можна спокійно працювати у майстерні над своїми проектами. З набитою рукою робота над одним діафільмом займала максимум півтора місяці.

У процесі роботи над діафільмами можна вибудовувати сюжетні ходи, чого не можна робити у живопису. Важливо чітко витримувати наративну лінію, аби дітям було зрозуміло. А у деяких рідкісних кадрах казкові мотиви перетворювати на сюрреалізм. У рамках відпрацьованої схеми створення діафільму можна вмістити масу цікавого; кожного разу по-новому винаходити, як зображати дерево, траву або небо. Влаштовувати маленькі радощі творчості, аби і дітям дивитися було цікаво, і собі не нудно.

Я вважався спеціалістом з діафільмів на основі західних казок; найкраще вийшли „Черная курица", „Щелкунчик". Кілька поколінь виросло на моїх діафільмах; зараз час від часу хтось про це згадує».
Кадри з діафільмів Тіберія Сільваші:
Нам є що згадати.
Підписуйся на розсилку «Амнезії»:
Були, звісно, не тільки дитячі діафільми. Якщо казки зараз цікаві у першу чергу як роботи художників, то навчальні діафільми викликають безмежний інтерес з антропологічної і дизайнерської точки зору. Теми їхні — про те, як рятуватися від радіації, як виготовляють тістечка на фабриках, про поверхню Місяця і те, як правильно доглядати за власними зубами.
Кадри з діафільмів Укркінохроніки:
Як і кожне вартісне медіа минулого, діафільми продовжують розвиватися і в майбутньому. Тим паче, для оцифровування вони ще більш придатні, ніж книжки.

Існують сайти, де можна переглядати діафільми покадрово. Також на ютьюбі знайдеться купа озвучених відеороликів з діафільмами. Розповсюджений формат — книга на основі діафільму. Цьогоріч для виставки Metropolis у рамках Книжкового Арсеналу я власноруч сканувала діафільм про робота «Пригоди Гвоздика». Кадри демонструвалися на планшеті, виглядали ефектно.

Для прихильників аналогового досвіду все ще виробляють фільмоскопи: наприклад, китайські Regio (вартість біля 3000 грн) і «Светлячок» (2000 грн); а у Білорусі ще з радянських часів продовжують випуск діапроектора «Пеленг 500».

Наступні етапи розвитку діафільмів — комп'ютерні ігри на основі діафільмів, діафільми у віртуальній реальності. (Сторіз в інстаграмі — це теж діафільми, — прим. ред.)

Не вимикайте свої фільмоскопи.
Опубліковано 24 вересня 2018 року
Нам потрібно більше твоїх кліків:
Made on
Tilda