Львівська богема на світлинах Вілі Фургало

Віль Фургало (1934-2007) існував поза системою та «офіційним» фотографічним середовищем. Хоча він час від часу наймався працювати «за фахом», справжнім полем експериментів були вулиці та богемні андеґраундні місця. А улюбленим прицілом для об'єктиву були всі люди, що тими вулицями і місцями вирували. Львів 70-90-х постає на його знімках бурхливим, неоднозначним, чуттєвим — живим. І дивиться тобі прямо у вічі.

Сьогодні одним з тих, хто реанімує доробок Вілі Фургало, є львівський фотограф Андрій Поляков. З 2017 року він упорядковує фотоархів із сотень плівок, що до наших днів зберіг Ігор Нікітін — фотограф і найближчий друг Вілі. Поляков ділиться знахідками на фейсбук-сторінці, присвяченій творчості митця, і десятки львів'ян впізнають себе на старих чорно-білих знімках.

Андрій Поляков познайомився з Фургало наприкінці 1990-х років у легендарному клубі «Лялька» на тлі спільного захоплення фотографією. Віля постійно ходив із величезною сумкою з плівками та усіляким фотообладнанням.

«Коли Віля виходив з дому, у нього в запасі було принаймні 5-8 катушок плівки по 36 кадрів, що давало йому можливість робити безліч фото, а згодом давати мені щоразу одну-дві чисті фотоплівки для моєї творчості», — згадує Андрій. На той час фотографувати «просто так» міг собі дозволити далеко не кожен, адже це задоволення було не з дешевих. То ж звідки Віля мав купу фотоплівок і фотохімікатів для пост-обробки? «Коли на початку 90-х грянула криза, перехід купони-гривні, люди скуповували у крамницях все, що тільки можливо — в основному продукти. Віля пішов у магазин „Фототовари" і накупив гору фотоплівок, хімічних проявників і супутніх товарів, — розповідає Поляков. — Таким чином, Віля та Ігор Нікітін могли фотографувати без обмежень». Ігор Нікітін також згадував, що пізніше вони придбали при нагоді велику бобіну ч\б-кіноплівки, порізали на невеликі відрізки і самостійно заправляли у катушки для фотокамери.

Крім «Ляльки» ще одним намоленим місцем була «Дзиґа», де збиралася творча тусовка Львова. Фургало постійно фотографував дітей, жінок, музикантів, просто цікавих персонажів у затишному дворику біля «Дзиґи» — наразі знайдено та відскановано близько 300 зроблених там фотосесій. Він робив фото, друкував на фотопапері і роздавав готові світлини усім бажаючим безкоштовно або «за каву».

«Тоді я вперше побачив „контрольки", — згадує Поляков. — На великому аркуші фотопаперу були в ряд розміщені всі кадри з фотоплівки (виглядало це як комікс-фотоісторія). Далі знайомі і незнайомі люди знаходили себе або своїх друзів на цих „контрольках" і просили надрукувати окрему фотографію. Віля міг виконати замовлення за декілька днів, а міг розтягнути на місяці».

У 1999 році на історичних мурах в кінці вулиці Вірменської між «Дзиґою» та площею перед Домініканським костелом він просто розклеїв сотні своїх робіт, зроблених у різний час і різних техніках. У журналі про фотомистецтво «Світло і тінь» Роман Баран зазначив, що такий «фотографічний перформанс — суміш штукартсва, експерименту і мистецтва — Львів бачив вперше... Магія етюдів Вілі полягає саме в інтригуючій незавершеності робіт, в байдужості до вишуканої і елегантної фотоманерності. Це виклик міщанським смакам, альтернатива „красивості", в якій тоне, захлинається телебачення, преса і реклама вбогих духом. У роботах Вілі проглядається естетика некрасивості, яка створює атмосферу духовної перверзії гріхопадіння. Недарма в цьому дворику відбулася презентація скандального роману Юрія Андруховича „Перверзія"».

Ще до «Ляльки», «Дзиґи», «Вірменки» та вільного заробітку Віля працював у різних місцях. Наприклад, був штатним фотографом в Історичному музеї. Знімав працівників музею, різні збори-засідання, помпезні відкриття нових експозицій та інший офіціоз. Йому не подобалася та робота. Фотограф Юрій Шипунов, який познайомився з Фургало у той період, зазначив: «Віля Фургало робив фантастичні речі, які у „Фотошопі" не кожен зробить, бо для цього треба мати велику фантазію. Він це робив у кінці 70-х — на початку 80-х років, коли у Львові існували фотоклуби, на які він хотів начхати, бо був індивідуалістом».

Андрій Поляков розповів, що з Історичним музеєм пов'язана дуже неприємна історія: хтось обікрав фотолабораторію музею і виніс обладнання; підозра впала на Вілю. А саме перед тим подружжя Фургало звинуватили у виготовленні порнографії, хоча насправді це були звичайні художні фотосесії вдома. Словом, стосунки з системою не склалися.

Також несподіваним чином закінчилася робота вантажником у ресторані «Червона Шапочка». Там він мав підсобну кімнатку, яку переробив на невеличку студію. Андрій Поляков розповів, як через деякий час Віля виявив велику нестачу дефіцитних продуктів, що проходили по накладних через його руки і щезали невідомо куди: «Своїми „думками" з цього приводу він поділився з начальством кафе і ці люди не на жарт перелякались — за такі речі ОБХСС могло позвільняти їх з посад, а то і посадити. Вілі запропонували два варіанти: або він про все це мовчатиме, або не житиме довго... Віля отримав „відкуп-гонорар" за своє мовчання і зрештою звільнився звідти назавжди. На отриманні таким несподіваним чином гроші він накупив багато фотоплівок (в тому числі і дорогі на той час німецькі „ORWO" — кольорові слайдові плівки), купу фотохімікатів і все інше. Фотографував направо і наліво в своє задоволення, друкував фото і роздавав оточуючим і друзям».

У дворику біля «Червоної Шапочки» у 1974 році з Вілею познайомилась 10-річна Алла Чайка та ще багато дітей. Алла розповіла, що в підвальному приміщенні його майстерні була чудова атмосфера творчого хаосу: на стінах були розвішані картини дружини Ірени, стояли дивацькі крісла, старі подерті театральні куліси, поламані статуї, свічки та ще безмежна кількість цікавого барахла. Було місце і для собаки Діни, яку він колись прихистив.

«Віля мене виділив серед дітвори і вирішив пофотографувати. Запросив у свій підвальчик, посадив мене у своє велике крісло і сказав: „Чайка, ти така маленька, але маєш бага-а-ато таємниць. Ти не проти поділитись ними зі мною? Я не прошу слів, лише прошу згадати епізод, який тебе дуже вразив, і виразом обличчя розповісти мені усе, а я це зафіксую на плівку". Мої перші портрети від Вілі були найкращим подарунком для мене. Я так пишалася ними! Він мені їх подарував відразу ж наступного дня, велику пачку чорно-білих фото. Я і сьогодні їх бережу».

Алла Чайка згадує, що діти обожнювали Вілю, і це було взаємно. «Нас після школи не заженеш додому. І так було завжди — любили дуркувати біля Вілі. З ним було цікаво і весело. Був нашою нянькою», — прокоментувала Дана Бурячок одну зі світлин на сторінці Полякова.

Був певний період у творчості Фургало, який його найближчі друзі називали «параджановщина». Віля захопився великим режисером і на деякий час його фотомайстерня набула дуже «параджанівського» вигляду. Слайди і колажі цього періоду виділяються з-поміж доробку фотографа.

Коли Ірена Фургало померла, Алла помітила, що Віля став дещо розгубленим, і не тільки через тугу. При всій своїй геніальності йому завжди було важко дати собі раду у буденному житті. Чайка інколи піклувалася про фотографа, запрошувала додому на обід, давала якийсь одяг. Якось Фургало їй сказав: «Знаєш, якщо у тебе будуть якісь проблеми у житті і тобі нікуди буде йти, знай, що тут тебе завжди я чекатиму». Поляков також зазначив, що Віль Фургало взагалі жив більш ніж скромно та в якийсь час захопився «гарбологією» — збирав предмети, які відслужили своє і створював з них арт-об'єкти та колажі.

Помер фотограф у 2007 році. Закуток біля галереї, де Фургало колись розвішував свої знімки, заповнився вогнями свічок.

Світлини Вілі Фургало спливають то тут, то там. Понад 500 фотопортретів 1996-2001 років прикрасили стіни «Дзиґи» біля сходів, що ведуть на другий поверх. Також знімки Фургало можна побачити на стінах «Вірменки».

«Віля фотографував з насолодою, з серцем, душею, — говорить Алла Чайка. — Він ненавидів штучних сцен, заздалегідь продуманих позицій. Його фотографії — ніби таємничі комірчини, звідки можеш підгледіти за людиною, яка навіть не здогадується про твою присутність, а значить — справжня».