Як український андеграунд захоплював Польщу. Володимир Наконечний про історію лейблу «Koka»

Перші, ще самвидавні коковські касети з'явилися у 1989 році як аудіододаток до підпільного журналу «Відрижка». У Польщі на той час давно існувала потужна андеграундна сцена. Найбільший для країн соцтабору рок-фестиваль у Ярочині з початку 80-х змінює формат на більш неформальний. У 1982, під час воєнного стану, на ньому виступали з політичними текстами панки; а в 1984-85, на фоні популярності лейблу 4AD, заявили про себе гурти зимної хвилі (zimna fala) — польської версії франко-бельгійського колдвейву.

Дивлячись записи з фестивалю, можна легко зрозуміти завзяття редакції «Відрижки» у розшуках аналогічної неформальної культури в Україні. Відгук цієї хвилі відчувається і в записах «Оселедця» — першої позиції в каталозі Коки. Заснований у 1985 молодими українцями з Ельблонгу, гурт грав пост-панк з жіночим вокалом. Струсивши першими виступами цензуровані заходи діаспори, «Оселедець» мав полишити надану йому репетиційну базу та знайшов прихисток у підвалі греко-католицької церкви. Згодом, перейшовши до більш мелодійного, у дусі нової хвилі, виконання, «Оселедець» вийшов на одну сцену з такими легендами польського підпілля, як Dezerter.

Після «Оселедця» «Koka» видає касети та організовує виступи гуртам з України: «Воплям Відоплясова», «Коллежскому Асессору», тоді ще нікому не відомим «Братам Гадюкіним». Шукали оригінальну музику, що представляла б нову українську сцену, а не провінційний різновид руського року. Російськомовних записів «Koka» не видавав. Певно, єдиним виключенням був «Коллежский Асессор», що у текстах російською піддавав мову сюрреалістичній деконструкції, та й взагалі був максимально відчуженим від радянського контексту.

Вже на початку дев'яностих «Koka» видає ще два культових записи київського андеграунду: «Best Urban Technical Noises» гурту «Ivanov Down» та збірку «Манірна Музика» гурту «Цукор — Біла Смерть». Ні на що не схожі записи все більше привертають цікавість — не тільки серед української діаспори, а й серед поляків. З 93 року «Koka» стає офіційно зареєстрованим лейблом та починає запрошувати гурти з України на студійний запис. Більшість сесій здійснювались на приватній студії Тадеуша Судника.

«Koka» був орієнтований головним чином на оригінальні в музичному плані записи. Більшість поп-виконавців, металістів, учасників Червоної Рути чи орієнтованих на гаманці канадської діаспори гуртів ігнорувалося. Окрім принципів, у цьому був і комерційний момент: більшість вищезгаданих була просто нецікава поза Україною. За іронією долі, в самій Україні інтереси публіки та видавців розподілялися ледь не навпаки.

Рецензії на касети публікує українська музична преса, деякі альбоми видаються паралельно на касетах та компакт-дисках. Та дуже скоро в Україні завершується період активності незалежної сцени: все захоплюють рейви, більшість гуртів припиняють існування чи продовжують писатися у квартирних умовах. Останній альбом «Коки», пов'язаний з українським андеграундом — «Китиці» Світлани Няньо, виданий 1999 року. Невдовзі лейбл Володимира Наконечного майже зникає з поля зору.

ГОВОРИТЬ ВОЛОДИМИР НАКОНЕЧНИЙ

Уся історія почалася від «Оселедця» і «Відрижки». «Оселедець» виник у місті Ельблонг на півночі Польщі в українському середовищі. Найімовірніше, це був перший у світі україномовний панк-гурт. У час коли діяв — ніхто про це не знав. Гурт проіснував мало, але його поява дала стимул українській молоді (у Польщі) до ряду неконвенційних дій.

Коли заграв «Оселедець» — виникла ідея «Відрижки». Її авторкою була Лариса Шост — вродлива, енергійна та надзвичайно талановита студентка україністики Варшавського університету. Походила із Вроцлава — у 1980-х одного з найпрогресивніших осередків незалежної культури. Поява «Оселедця» надихнула її створити гуртові супровід під виглядом фанзіна. Україномовного, адже метою було стимулювати ровесників — інфікувати новими імпульсами, розбуджувати креативну активність. У пакеті із фанзіном Лариса внесла й ідею касетного видавництва при ньому. Це був рік 1985-ий, коли на польській сцені панківський клич «зроби це сам» набирав реального втілення. Я, чесно кажучи, не встигав за Ларисою — так прогресивними і неосяжними тоді здавалися ці замисли.

Наприкінці 1988-го вийшов перший номер фанзіна (Лариса оформила авторськими колажами тексти «Оселедця»), а невдовзі і касета з архівними записами групи. З Ларисою, за участю жмені друзів і колег, ми зробили спільно 5 (із 8-ми) номерів «Відрижки» і випустили перших 10 позицій із каталогу. Потім вона вже не ангажувалася, але я завжди з увагою прислухався до її думки про чергові випуски — як зіна, так і музики. Це Лариса придумала назву КОКА (абревіатура від «Концерн Какаду») — і вона є авторкою логотипу, який з косметичними корективами залишився фірмовим знаком. Нам довелося спільно прожити тринадцять нечувано насичених років, щоб на чотирнадцятий... розійтися. Лариси в живих уже немає. Передчасно відійшла у вічність 2003-го року. Треба усім знати: без неї не було б нічого!

Щодо «Відрижки» — нереально відтворити цей кайф, який ми отримували, тягнучи разом оце діло. Там багато всякої всячини, мало серйозності і багато стьобу. Також принаймні кілька безперечно істотних текстів — хоча б цикл «Основні течії хохлацтва» Віктора «Бакса» Недоступа і «Альтернатива у Києві» Олекси Семенченка. Чи геніальний аналіз «Брудна українська лайка» таємничої Др Насті Швидкої — цю статтю часто приписують «Відрижці», але вона є передруком. Першоджерелом статті був самвидавний часопис з України «Д.У.П.А.», тобто «Дуже Український Патріотичний Альманах».

Сам факт реєстрації лейблу не становив собою нічого особливого. Дозріла потреба покінчити з «партизанкою» і вийти на вищий професійний рівень. Процес почався ще до реєстрації, під впливом старого друга і нового спільника — художника Андрія Марушечка. Він включився у діяльність з 1993-го року. І по суті заново вирізьбив обличчя лейблу. Тяжів до перфекціонізму і професіоналізму, поступово долаючи мій опір — мені вивільнитися із партизанщини було важкувато. Став продюсером і співпродюсером усіх найважливіших позицій з каталогу. Завдяки ньому появилися власні записні сесії, де можна було креувати бажане звучання, гарантом чого стала постійна співпраця з Тадеушом Судником — справжнім метром на цій ниві. Врешті Андрій був автором унікального графічного оформлення нашої продукції. Аж боюся думати, як покотилася б доля лейбла без його потужного внеску!

Залишаючись у рамках «альтернативи» і «неформату», проте базуючи уже на певних сигналізованих аудиторією очікуваннях (популярність фольк-панку у виконанні The Ukrainians), а також наших спільних мріях — ми доокреслили три головні течії, в рамках яких стали працювати: експеримент, фольк-рок, автентика. В народ пішов рекламний клич: «Українська музика — для вуха, тіла й духа». Це був незвичайний час для музики і для України взагалі. Рівно ж для нас — начебто продовження «серфування» по цій надихаючій хвилі, яка почалася десять років раніше у Польщі.

Перша наша офіційна касета — «Цукор Біла Смерть», альбом «Манірна музика». Не пригадую ні початків знайомства, ні шляху, яким потрапила до нас їхня касета. Пам'ятаю враження, яке зробила з першого прослухання. Матеріал вивертав шкереберть нашу уяву про потенціал української сцени. Якось вийшли на зв'язок, домовились щодо розповсюдження і отримали кращу копію — з неї була зроблена матриця для тиражування. Музика явилася непростою, то ж було побоювання: чи аби не занадто для потенційного клієнта? Дарма. Спершу прийняли надзвичайно схвальні відгуки знайомих, потім — незнайомих, нарешті поповзло прогресуюче зацікавлення з різних середовищ. Це перша позиція з каталогу, яка швидко і довгостроково запрацювала статус «культової». Викликала резонансний подив і інспірувала багато людей — між іншим, легенду польської експериментальної сцени гурт Księżyc, члени якого прямо до цього признаються.

«Манірна музика» дала початок тіснішій співпраці з колом музикантів, причетних до її створення. Наслідки: черговий альбом «Цукру» («Село» — наш перший власний запис, здійснений у Польщі); індустріальний «Шейк Хай Фай»; камерний проект на рояль і гітару «Пан Кіфаред» Олександра Кохановського (запис варшавського концерту); а також «Казма Казма» — з витонченою ілюстративною музикою до театральної п'єси «Комедія Антона». Прекрасним звінченням цих конексій, перлиною в кроні, став альбом «Китиці» Світлани Няньо.

Важливішими, ніж мода, були концепція, суцільність і художня атракційність матеріалу. «Шейк Хай Фай» зі своїм індустріальним, хоч своєрідно витонченим, позбавленим радикальних переборів звуковим колажем дуже мені сподобався. Презентував невідомий досі шар української сцени. Матеріал, хоч і не революційний, то однозначно піонерський і, виявилось опісля, неповторний.

Про «Фоа Хока» я дізнався завдяки Сергію М'ясоєдову з харківської «Нової сцени». Заскочив факт, що гурт аж з Чернігова і... україномовний! Але найсильніше враження зробили продумана концепція і неврастенічний вокал, природно вписаний в ритмічно-музичну основу. Відчувалась харизма «майстра церемонії» Дмитра Куровського. Мене заскочила і його відвертість на етнічні інспірації, що почув із демо-записів. Консеквенцією захопленння була спеціально організована під гурт сесія у експериментальній студії Польського радіо у Варшаві, з її легендою — Тадеушом Судником в ролі звукорежисера. Хлопці не мали можливості досі записуватись у так хороше обладнаній студії та з так хорошим звукорежисером; часу, зрештою, теж не мали багато... І так виник альбом «Невідомість».

В основі «Koka» нічим не вирізнявся з-поміж подібних андеграундних ініціатив: хотіли видавати музику, яку самі з приємністю сприймаємо. А єдина відмінність — зосереджувалися на українській. Мета для всіх була однакова: донести її до вух і сердець людей. Спочатку адресатом мала бути українська громада Польщі, однак скоро ми зрозуміли, що зацікавлення ширше, то ж вихідна ідея еволюціонувала: ми забажали добитися до свідомості людства з меседжем про існування незалежної, нової української культури. Місія була із тих прогресивніших, бо для більшості людства наприкінці 80-х не існувало ні України, ні українців. Був Совєтський Союз і русскоязичний совєтський чєлавєк... Насправді, коли ми починали — не знали ще, чи є оця «нова» культура. Але інтуїція підказувала: авжеж! Та й гадки не гадалось, що з нашої забави може виникнути щось серйозніше...

Музика виконавців з «Koka» пройшла довгий шлях та зазнала змін, втім усі з героїв цього матеріалу і зараз продовжують музичну діяльність.

Минулого року на «Koka» вийшло перевидання альбому «Китиці» Світлани Няньо, а на її саундклауді з'явився ЕР «Звій». Світлана продовжує концертну діяльність, як із сольною програмою, так і разом з гуртом Księżyc та в дуеті «Єлік» з Рафаелем Рогінським.

«Ivanov Down» минулого року випустив новий альбом «Bang».

«Фоа-Хока» продовжує успішно виступати. Остання за часом акція — у програмі Альберта Цукренко.

Василь Гойденко, що давно відомий також як композитор та автор музики для театру, продовжує різнопланову музичну творчість. Його новий проект «Один оборот земли» — відкритий для нових музикантів з власними ідеями й напрацюваннями.

Ігор Цимбровський продовжував переосмислювати свій репертуар, рухаючись далі від альбому 2000 року «Інтермеццо». Нещодавно Ігор виступив із новою програмою у Берліні.