ОЛЕКСАНДР КЛОЧКОВ

Як український андеграунд захоплював Польщу. Володимир Наконечний про історію лейблу «Koka»

Так склалося, що химерний музичний андеграунд 90-х відомий в основному завдяки виданням за межами України. Найбільше цікавої музики видавав «Koka records» — український незалежний лейбл у Польщі. «Цукор — Біла Смерть», «Ivanov Down», «Коллежский Асессор» та Ігор Цимбровський — ось лише кілька виконавців, чиї альбоми виходили на лейблі з кінця 80-х. Ми поспілкувалися з засновником лейблу Володимиром Наконечним та культовими у вузьких колах діячами музичного підпілля.
Перші, ще самвидавні коковські касети з'явилися у 1989 році як аудіододаток до підпільного журналу «Відрижка». У Польщі на той час давно існувала потужна андеграундна сцена. Найбільший для країн соцтабору рок-фестиваль у Ярочині з початку 80-х змінює формат на більш неформальний. У 1982, під час воєнного стану, на ньому виступали з політичними текстами панки; а в 1984-85, на фоні популярності лейблу 4AD, заявили про себе гурти зимної хвилі (zimna fala) — польської версії франко-бельгійського колдвейву.
Дивлячись записи з фестивалю, можна легко зрозуміти завзяття редакції «Відрижки» у розшуках аналогічної неформальної культури в Україні. Відгук цієї хвилі відчувається і в записах «Оселедця» — першої позиції в каталозі Коки. Заснований у 1985 молодими українцями з Ельблонгу, гурт грав пост-панк з жіночим вокалом. Струсивши першими виступами цензуровані заходи діаспори, «Оселедець» мав полишити надану йому репетиційну базу та знайшов прихисток у підвалі греко-католицької церкви. Згодом, перейшовши до більш мелодійного, у дусі нової хвилі, виконання, «Оселедець» вийшов на одну сцену з такими легендами польського підпілля, як Dezerter.
Ранній період: афіші концертів, арт для касет і сторінки з «Відрижки»
Після «Оселедця» «Koka» видає касети та організовує виступи гуртам з України: «Воплям Відоплясова», «Коллежскому Асессору», тоді ще нікому не відомим «Братам Гадюкіним». Шукали оригінальну музику, що представляла б нову українську сцену, а не провінційний різновид руського року. Російськомовних записів «Koka» не видавав. Певно, єдиним виключенням був «Коллежский Асессор», що у текстах російською піддавав мову сюрреалістичній деконструкції, та й взагалі був максимально відчуженим від радянського контексту.

Василь Гойденко («Коллежский Асессор») про тур Польщею 89 року: «Играли там концерт с New Testament и был джем с ними. В то время было движение против хиньской хэрбатки та движ за выращивание конопли в шкафу — раздавали зерна в пакетиках и инструкции по уходу за. Еще поляки тогда помогли с самиздатом. Не много, но смогли распечатать с привезенных макетов. Немного антисоветчины в стихах и рисунках...»
Вже на початку дев'яностих «Koka» видає ще два культових записи київського андеграунду: «Best Urban Technical Noises» гурту «Ivanov Down» та збірку «Манірна Музика» гурту «Цукор — Біла Смерть». Ні на що не схожі записи все більше привертають цікавість — не тільки серед української діаспори, а й серед поляків. З 93 року «Koka» стає офіційно зареєстрованим лейблом та починає запрошувати гурти з України на студійний запис. Більшість сесій здійснювались на приватній студії Тадеуша Судника.
Фоа Хока на студії у Варшаві

Дмитро Куровський («Фоа Хока») про запис «Невідомості»: «У нас бекграунд був на касетці. Судник припух! Здивувався — чому ми не взяли той дитячий синтюк Kamosonic. Та підохуїв, що у нас за загробні інструменти: у Вані — „Музіма" потерта, у Кокона — „Діамант" позичений. Сказав, що таких слабеньких сигналів з гітар ніколи не чув. Це був 96 рік. Їжі особливо не було ніякої. Влодек постачав булки, трохи сиру та цигарки. Часу для запису було небагато. Уночі записували партії. Врешті ми Судника дістали і той на деякий час виставив нас зі студії, бо хотів побути сам. Потім матеріал дописали і Ваню з кимось відправили в Україну. Мабуть з Мясоєдовим. А ми з Коконом залишились ще на кілька днів. Із Судником було цікаво. Хоча у нас стільки дикої енергії було, що йому було важко»
«Koka» був орієнтований головним чином на оригінальні в музичному плані записи. Більшість поп-виконавців, металістів, учасників Червоної Рути чи орієнтованих на гаманці канадської діаспори гуртів ігнорувалося. Окрім принципів, у цьому був і комерційний момент: більшість вищезгаданих була просто нецікава поза Україною. За іронією долі, в самій Україні інтереси публіки та видавців розподілялися ледь не навпаки.
Підписуйся на «Амнезію» всюди:
В кадрі: «Цукор — Біла Смерть», «Ivanov Down» та Ольга Наконечна з «Оселедця». Варшава, 1990.

Ігор Цимбровський: «Доброю ознакою було, що Володимир мав свій смак і там не було поп музики і припасованого фольку. Він був організатором такої собі альтернативної сучасної української сцени в Польщі. Сцени, якої практично не було в Україні. А зараз немає ні тут, ні там. Думаю, треба менше шукати цікавинок і робити зі всього легенди. як в нас прийнято, — а краще подумати, як зараз можна було би виступати, чи є зацікавлення оригінальною музикою. Треба створювати ті сцени»
Рецензії на касети публікує українська музична преса, деякі альбоми видаються паралельно на касетах та компакт-дисках. Та дуже скоро в Україні завершується період активності незалежної сцени: все захоплюють рейви, більшість гуртів припиняють існування чи продовжують писатися у квартирних умовах. Останній альбом «Коки», пов'язаний з українським андеграундом — «Китиці» Світлани Няньо, виданий 1999 року. Невдовзі лейбл Володимира Наконечного майже зникає з поля зору.
ГОВОРИТЬ ВОЛОДИМИР НАКОНЕЧНИЙ
Уся історія почалася від «Оселедця» і «Відрижки». «Оселедець» виник у місті Ельблонг на півночі Польщі в українському середовищі. Найімовірніше, це був перший у світі україномовний панк-гурт. У час коли діяв — ніхто про це не знав. Гурт проіснував мало, але його поява дала стимул українській молоді (у Польщі) до ряду неконвенційних дій.

Коли заграв «Оселедець» — виникла ідея «Відрижки». Її авторкою була Лариса Шост — вродлива, енергійна та надзвичайно талановита студентка україністики Варшавського університету. Походила із Вроцлава — у 1980-х одного з найпрогресивніших осередків незалежної культури. Поява «Оселедця» надихнула її створити гуртові супровід під виглядом фанзіна. Україномовного, адже метою було стимулювати ровесників — інфікувати новими імпульсами, розбуджувати креативну активність. У пакеті із фанзіном Лариса внесла й ідею касетного видавництва при ньому. Це був рік 1985-ий, коли на польській сцені панківський клич «зроби це сам» набирав реального втілення. Я, чесно кажучи, не встигав за Ларисою — так прогресивними і неосяжними тоді здавалися ці замисли.

Наприкінці 1988-го вийшов перший номер фанзіна (Лариса оформила авторськими колажами тексти «Оселедця»), а невдовзі і касета з архівними записами групи. З Ларисою, за участю жмені друзів і колег, ми зробили спільно 5 (із 8-ми) номерів «Відрижки» і випустили перших 10 позицій із каталогу. Потім вона вже не ангажувалася, але я завжди з увагою прислухався до її думки про чергові випуски — як зіна, так і музики. Це Лариса придумала назву КОКА (абревіатура від «Концерн Какаду») — і вона є авторкою логотипу, який з косметичними корективами залишився фірмовим знаком. Нам довелося спільно прожити тринадцять нечувано насичених років, щоб на чотирнадцятий... розійтися. Лариси в живих уже немає. Передчасно відійшла у вічність 2003-го року. Треба усім знати: без неї не було б нічого!
Сторінки різних номерів «Відрижки»
Щодо «Відрижки» — нереально відтворити цей кайф, який ми отримували, тягнучи разом оце діло. Там багато всякої всячини, мало серйозності і багато стьобу. Також принаймні кілька безперечно істотних текстів — хоча б цикл «Основні течії хохлацтва» Віктора «Бакса» Недоступа і «Альтернатива у Києві» Олекси Семенченка. Чи геніальний аналіз «Брудна українська лайка» таємничої Др Насті Швидкої — цю статтю часто приписують «Відрижці», але вона є передруком. Першоджерелом статті був самвидавний часопис з України «Д.У.П.А.», тобто «Дуже Український Патріотичний Альманах».
Лінки на скани деяких номерів «Відрижки» у форматі PDF: перший, другий, п'ятий, восьмий.
Сам факт реєстрації лейблу не становив собою нічого особливого. Дозріла потреба покінчити з «партизанкою» і вийти на вищий професійний рівень. Процес почався ще до реєстрації, під впливом старого друга і нового спільника — художника Андрія Марушечка. Він включився у діяльність з 1993-го року. І по суті заново вирізьбив обличчя лейблу. Тяжів до перфекціонізму і професіоналізму, поступово долаючи мій опір — мені вивільнитися із партизанщини було важкувато. Став продюсером і співпродюсером усіх найважливіших позицій з каталогу. Завдяки ньому появилися власні записні сесії, де можна було креувати бажане звучання, гарантом чого стала постійна співпраця з Тадеушом Судником — справжнім метром на цій ниві. Врешті Андрій був автором унікального графічного оформлення нашої продукції. Аж боюся думати, як покотилася б доля лейбла без його потужного внеску!

Залишаючись у рамках «альтернативи» і «неформату», проте базуючи уже на певних сигналізованих аудиторією очікуваннях (популярність фольк-панку у виконанні The Ukrainians), а також наших спільних мріях — ми доокреслили три головні течії, в рамках яких стали працювати: експеримент, фольк-рок, автентика. В народ пішов рекламний клич: «Українська музика — для вуха, тіла й духа». Це був незвичайний час для музики і для України взагалі. Рівно ж для нас — начебто продовження «серфування» по цій надихаючій хвилі, яка почалася десять років раніше у Польщі.

Перша наша офіційна касета — «Цукор Біла Смерть», альбом «Манірна музика». Не пригадую ні початків знайомства, ні шляху, яким потрапила до нас їхня касета. Пам'ятаю враження, яке зробила з першого прослухання. Матеріал вивертав шкереберть нашу уяву про потенціал української сцени. Якось вийшли на зв'язок, домовились щодо розповсюдження і отримали кращу копію — з неї була зроблена матриця для тиражування. Музика явилася непростою, то ж було побоювання: чи аби не занадто для потенційного клієнта? Дарма. Спершу прийняли надзвичайно схвальні відгуки знайомих, потім — незнайомих, нарешті поповзло прогресуюче зацікавлення з різних середовищ. Це перша позиція з каталогу, яка швидко і довгостроково запрацювала статус «культової». Викликала резонансний подив і інспірувала багато людей — між іншим, легенду польської експериментальної сцени гурт Księżyc, члени якого прямо до цього признаються.
«Манірна музика» дала початок тіснішій співпраці з колом музикантів, причетних до її створення. Наслідки: черговий альбом «Цукру» («Село» — наш перший власний запис, здійснений у Польщі); індустріальний «Шейк Хай Фай»; камерний проект на рояль і гітару «Пан Кіфаред» Олександра Кохановського (запис варшавського концерту); а також «Казма Казма» — з витонченою ілюстративною музикою до театральної п'єси «Комедія Антона». Прекрасним звінченням цих конексій, перлиною в кроні, став альбом «Китиці» Світлани Няньо.

Важливішими, ніж мода, були концепція, суцільність і художня атракційність матеріалу. «Шейк Хай Фай» зі своїм індустріальним, хоч своєрідно витонченим, позбавленим радикальних переборів звуковим колажем дуже мені сподобався. Презентував невідомий досі шар української сцени. Матеріал, хоч і не революційний, то однозначно піонерський і, виявилось опісля, неповторний.

Про «Фоа Хока» я дізнався завдяки Сергію М'ясоєдову з харківської «Нової сцени». Заскочив факт, що гурт аж з Чернігова і... україномовний! Але найсильніше враження зробили продумана концепція і неврастенічний вокал, природно вписаний в ритмічно-музичну основу. Відчувалась харизма «майстра церемонії» Дмитра Куровського. Мене заскочила і його відвертість на етнічні інспірації, що почув із демо-записів. Консеквенцією захопленння була спеціально організована під гурт сесія у експериментальній студії Польського радіо у Варшаві, з її легендою — Тадеушом Судником в ролі звукорежисера. Хлопці не мали можливості досі записуватись у так хороше обладнаній студії та з так хорошим звукорежисером; часу, зрештою, теж не мали багато... І так виник альбом «Невідомість».
Обкладинки і буклети релізів різних років.
В основі «Koka» нічим не вирізнявся з-поміж подібних андеграундних ініціатив: хотіли видавати музику, яку самі з приємністю сприймаємо. А єдина відмінність — зосереджувалися на українській. Мета для всіх була однакова: донести її до вух і сердець людей. Спочатку адресатом мала бути українська громада Польщі, однак скоро ми зрозуміли, що зацікавлення ширше, то ж вихідна ідея еволюціонувала: ми забажали добитися до свідомості людства з меседжем про існування незалежної, нової української культури. Місія була із тих прогресивніших, бо для більшості людства наприкінці 80-х не існувало ні України, ні українців. Був Совєтський Союз і русскоязичний совєтський чєлавєк... Насправді, коли ми починали — не знали ще, чи є оця «нова» культура. Але інтуїція підказувала: авжеж! Та й гадки не гадалось, що з нашої забави може виникнути щось серйозніше...
P.S.
Музика виконавців з «Koka» пройшла довгий шлях та зазнала змін, втім усі з героїв цього матеріалу і зараз продовжують музичну діяльність.

Минулого року на «Koka» вийшло перевидання альбому «Китиці» Світлани Няньо, а на її саундклауді з'явився ЕР «Звій». Світлана продовжує концертну діяльність, як із сольною програмою, так і разом з гуртом Księżyc та в дуеті «Єлік» з Рафаелем Рогінським.

«Ivanov Down» минулого року випустив новий альбом «Bang».

«Фоа-Хока» продовжує успішно виступати. Остання за часом акція — у програмі Альберта Цукренко.

Василь Гойденко, що давно відомий також як композитор та автор музики для театру, продовжує різнопланову музичну творчість. Його новий проект «Один оборот земли» — відкритий для нових музикантів з власними ідеями й напрацюваннями.

Ігор Цимбровський продовжував переосмислювати свій репертуар, рухаючись далі від альбому 2000 року «Інтермеццо». Нещодавно Ігор виступив із новою програмою у Берліні.
Опубліковано 18 січня 2019
«Амнезія» тренує культурну пам'ять:
Made on
Tilda