Олексій «Макет» Дегтяр про історію Ivanov Down і новий альбом

Олексій Дегтяр народився 1966 року в Саратові. Батько був військовим, сім'я переїжджала за ним: спочатку до Борисполя, потім в Бровари. Олексій займався музикою з ранніх років — без особливої любові (він, взагалі-то, хотів стати спортсменом), але з великим талантом.

Я грав музику з 5 років. Був у Саратові ансамбль «Дзвіночок». І Палац піонерів, у якому навчалися Табаков та Янковський — один наче зрадник, другий вчасно звалив. Це справді був великий мармуровий палац! До речі, ми теж жили у розкішному будинку. Начебто це була стайня Катерини II. Дерев'яні підлоги, поручні, аркоподібні вікна, стіни з повітряним прошарком.

І ось ми виступали на всіх з'їздах Брежнєва та КПРС. Життя Брітні Спірс у мене було з 5 до 14 років. Я був здоровий, як Юрій Гагарін: це ж була і школа танців, усі ці па-де-де робити. Ми мусили ледь не кувиркатися, граючи на гармошках.

Спочатку я любив ансамбль, тому що це давало мені гіперпросторову можливість бувати там, де провінційний хлопчик бути не повинен. Колективи дівчат із усього СРСР, з якими можна познайомитися. Туалети Палацу з'їздів із золотими ручками ногою відкривати, обісцяти, похуліганити. Це було круто. А потім музику я ненавидів, взагалі-то.

Вже в Борисполі пішов у музичну школу і на відмінно закінчив її, ненавидячи. У цьому всьому соціалізмі мені зривало дах. Пам'ятаю, в музучилищі, коли помер Брежнєв, тьолки-відмінниці плакали. Думаю, які ж ви, сука, фашисти продажні, відмінниці... щось у цьому є. Щось у цьому було сексуальне, театральне. Вам похуй, але ви плачете. Як це круто. Це було таке шоу грандіозне на моїх очах.

З 14 років мені стало цікаво пізнавати потойбічне життя. Зацікавився смертю. Ну, не як оці всі, готичні. Наприклад, ставив експерименти, щоб заснути та проконтролювати, як це так: я засинаю щоночі і не можу цим опанувати. Хотів дізнатися, що за такий процес, сон. Мені це не вдавалося. Але одного разу вийшло. І я побачив Землю з орбіти.

Рок-зіркою я особливо не хотів ставати. Це пубертатне питання було з гітарою: у 8-му класі треба було привертати увагу дівчат. Це найкращий спосіб. А я був найменший у класі, мені це було потрібніше, ніж іншим.

Вступив у Глієра — іспити мені не треба було складати, бо я відмінник. Вчитися було болісно, бо баян треба було возити, і мої думки були все одно далеко від баяна. Але я умів робити рутину.

Гурт Ivanov Down увірвався на київську сцену в 1990-му. Лютий нойз-рок із текстами-глосолаліями та шаленою подачею швидко завоював натовп шанувальників. Ivanov Down беруть штурмом київський фестиваль «Чорна рада», їдуть у тур Польщею, ставлять на вуха Москву. У 1991 виходить дебютний альбом «Best Urban Technical Noises», гайп наростає. Два кліпи навіть показують на «Території А».

У мене був гурт «Альтернатива» спочатку. Це броварський склад, ми там намагалися співати для дівчаток ліричну попсу під гітарку.

Але потім я познайомився із київською культурою. На якомусь із фестивалів у Києві грали «Раббота Хо», «ВВ», елітарні «Коллежский Ассесор». Тоді якраз з'явилася «Рок-артіль» на чолі з громадянином Івановим. Дивний збіг.

Там мені одразу дали зрозуміти, що «Альтернатива» — це попсувато, галімий романтичний напрямок. Для того, щоб конкурувати, треба якось щось більш... з викрутасами, щось червивіше. І тут я почав розуміти, так. Пора осмислити концепт іншого підходу.

Це був момент злиття із групою на чолі з Андрієм Саліховим. Я не пам'ятаю, як вона називалася, але вони мали пісню «Тролейбусний контролер» (група «Словопослие» — прим. ред.). І вони наче модні були в Києві. Я не знаю, як мені вдалося переконати їх зайнятися спільним проектом. У Києві всі люди снобістські, як у будь-якому центрі культури, всі уявляють себе центрами гравітації. Але чомусь жодну музичну ідею цими людьми запропоновано не було — а ось усі мої броварські задумки-замальовки стали в нагоді.

На той час я познайомився у Броварах зі спортсменами. Я ж завжди любив спорт. А культуристи мене зачарували тим, що дуже захоплювалися культурою: кіно, музикою, літературою. І не лінувалися прибирати на природі чуже сміття. Вони за добротою своєю давали можливість репетирувати у своїх спортзалах. Там і пісня «Піпса» народилася, саркастично — жарт спеціально для хлопців.

Також репетирували взимку у селі Калинівка, в музичній школі, де я працював. Я зараз захоплююся цим ентузіазмом: хлопці не лінувалися їздити аж туди щотижня. У тій школі я, до речі, довго працював. Я вже маю бути пенсіонером, у мене стаж 28 років.

Першого концерту не пам'ятаю. Виступали багато де. Фестиваль Торба саунд, нічний клуб Нью-Йорк, Фламінго. Майдан незалежності, Палац Спорту... Загалом, не було ще такого, щоб я прийшов просто виступити для душі. Увесь час думаєш, як усе увімкнути і не забути. Начебто у літака двигун зламався, і ти мусиш його посадити, щоб ніхто не розбився. Це великий стрес. Набридло вже.

Ivanov Down досить швидко розпадаються, не витримавши внутрішніх протиріч. Макет подорожує Європою (наприклад, у Македонії допомагає синові льотчика записати таємничий альбом), намагається підкорити Москву (невдало), захоплюється сольними проектами та комп'ютерними технологіями. Окрім власних альбомів, робить музику для фільмів та реклами (заставка до «Фактів» на ICTV, наприклад), співпрацює з жирними рекламними агенціями.

Я з Воплями встиг пограти. Це теж була фантастична пропозиція. Я так розумію, Скрипка таки видавив Здоренка своїм ентузіазмом та харизмою. Місце гітариста звільнилося, і хтось мене порадив. Я сказав чесно, що творчість Воплів мені не дуже цікава, але пропозиція з'їздити до Франції дуже приваблива і я можу все вивчити. Тож Скрипці я можу сказати лише слова подяки.

До Москви я переїхав 95-го, під вибори Єльцина. Переїхав аж із Македонії. Сказали, що робитимуть мене суперзіркою. Так, і було б добре розпочати з передвиборчої агітації. У компанії з Кузьміним, Браво, діджеєм Грувом, ще з кимось. Мовляв, ти там поїздь, пограйся, познайомся.

Після цього туру Агузарова запропонувала грати дует. Але я зрозумів, що вона хотіла мене поневолити. Тож ми просто на концерт Rage Against The Machine разом сходили.

У Москві мені не сподобалося. Вовчі закони холодного буття. Я там уже всім набридати почав, кампанія закінчилася, робити нічого. Мене заслали до готелю з комп'ютером. Там мені було добре, навіть басейн був свій, оскільки там ніхто не жив. Тільки з «Агати Крісті» Валік із сім'єю. Чи не Валік, а його брат? І ще якісь айтішники перші. І таке забуття. З вивчення комп'ютерних технологій.

Повернувся назад, і до міленіуму вже почав замислюватися про сім'ю. У мене з'явилася дочка Ліза. Я, до речі, сам приймав пологи, ми були вдома – дружина так захотіла. І я одразу записав альбом «Mono Liza», наступного ранку. Ліза почала кричати, і я зрозумів, що єдиний вихід — це надіти навушники та записати альбом.

Ще робив музику для кіно та телебачення. Мені це було цікаво, як детективний серіал. Вигадувати не доводилося: я дивився картинку чи текст, і виринала музика. Смішно.

Чесно кажучи, мені було байдуже, що кажуть замовники — я чемно кивав і все. Просили, щоб музика була зрозумілою з точки зору споживача. Але я досі не розумію, чому до споживача потрібно так ставитись, і де ця точка.

Діяльність під вивіскою Ivanov Down відновлюється вже у 10-х роках. До Макета приєдналася Маша; Тепер Ivanov Down – це електронний дує. Новий альбом (а всього їх у Макета понад 20) під назвою Bang вийшов зовсім недавно, у вересні.

Ми з Машею взагалі спочатку домовлялися, що я не буду її вплутувати у все це, бо вона не музикант. І від цього ще простіше. Воно не напружує і не тисне, то чому ні? Якийсь божевільний музикант мені не потрібен, душа його мені не цікава. А душа Маші цікава. Як від музиканта, від неї багато не потрібно. Смак у неї є, вона все ж кінознавець. Отже, все вийшло гармонійно.

Я подумав, що за всіма іванів-даунівськими експериментами я так і не показав, що можу написати мелодію та пісню. Ось це і було одне з головних завдань перед новим альбомом.

Записали ми його за кілька днів. Інакше ніяк. Або швидко, або все розсипеться. На Евересті не постоїш довше п'яти хвилин. Є моменти, де не можна довго затримуватися, інакше все розвалиться, як картковий будиночок. Хірургічна операція: треба зробити якнайшвидше. Це по-справжньому.

Музика взагалі дивне заняття, а її фіксація тим паче. Як приколювати метелика.

Ідея зіграти за трьох музикантів – це мій новий виклик, наступний експеримент після моєї вигаданої мови. Професійний музикант, як спортсмен, прагне у своїй галузі підкорити вершину. Або як фокусник, показати глядачу прямо на його очах, як відбувається диво. Кнопки діджейські – це відстій, це може зробити кавоварка. Я показую потенціал. Навіть на двох інструментах, не кажучи про три, у людини включаються стародавні органи та знання. Адже це дуже непросто: координувати три різні завдання своїм тілом.

Потрібно відключити розумово-м'язові канали, розслабити їх. Гра на інструменті, як навчають у будь-якій музичній школі, це насамперед уміння максимально нічого не робити руками. Як уночі знайти вимикач: ти не думаєш, де він, ти знаєш. Я про скорочення шляху між думкою та діями.

Альбом записаний, але поки що немає жодних ідей, як його просунути. Натомість чекаємо на кліп, який люди все-таки обещали зробити.

У підвалах, без світла та неба над головою, виступати не хочу. Це туберкульоз і грибок. Хто сказав, що я підземний чоловік? Хто сказав? Ні, я футурист, який любить відкрите небо, зірки, транспорт без шкідливих речовин, безкоштовну енергію. Все для щастя людей!