Коли ці київські музиканти наймалися сесійниками до співачки Валентини Купріної, то навіть не уявляли, що фірма «Мелодія» дасть їм карт-бланш і дозволить записати велику самостійну платівку. Сама Купріна тут ділить місце біля мікрофона із Валерієм Вітером — екс-вокалістом спочилого біг-біт-гурту «Березень». Співак прославився ще у 13 років, коли виконав «Аве Марія» в «Українській рапсодії» Сергія Параджанова.

«Кобза» — це еталонний як для 70-х фольк-рок. Флейти в аранжуваннях нагадують про Jethro Tull, а багатоголосий спів на чолі із Вітером асоціюється із The Beach Boys. Але головна інструментальна окраса альбому — електробандури (сплав класичної кобзи та електричної гітари).

Відомі пісні в інтерпретації «Кобзи» змінюються до невпізнаваності. «Ніч яка місячна» перетворюється на вишукану інструментальну босанову, а «Веснянка» звучить як невиданий саундтрек до діснеївського мультика.

Та не фольком єдиним. Є на альбомі і авторські композиції на вірші Івана Драча та Богдана Стельмаха, ба навіть чергова версія культового «Водограю» Володимира Івасюка. Раджу також зацінити «Лісову пісню» — своєрідний фанфік за мотивами драми-феєрії Лесі Українки. А закінчується платівка блоком музичних гуморесок, які стануть візитівками «Кобзи» в майбутньому.

Студійний дебют славетної американської співачки українського походження, яка ходила до одного хору з Майклом Джексоном і записувала джингли для реклами «МакДональдз» та «Кока-Коли». Платівку Цісик поділила на двох із іншим діаспорним гуртом — оркестром Ірени Біскуп.

Альбом «Ivanku and other favorite songs of young ukrainians» був орієнтований на американських слухачів, тому до кожного з 11 треків у буклеті йшли стислі пояснення. Наприклад, з них можна дізнатися, що «Гори, гори» — це popular scout song, «Іванку Іванку» — folk song from Lemkian region, а «Циганочка» — gypsy love of mine.

Оркестр Ірени Біскуп взяв на себе романси та інструментальні теми. Цікаво, що його «Золотий лист» напрочуд схожий за звучанням і настроєм на пісню «Жовтий лист», яку роком до того Володимир Івасюк і Валерій Громцев написали для ВІА «Смерічка». Збіг? Скоріше за все, бо музикантів розділяв океан, а «Фейсбуку» в той час ще не було.

Ну а Квітка Цісик тут лише набирається майстерності. На повну міць її чарівливе сопрано зазвучить у сольних альбомах 80-х, коли про співачку вже знатимуть в Україні.

Львівську «Арніку» можна вважати першим в Україні супергуртом. Адже на початку 70-х до нього увійшли музиканти з трьох найкращих місцевих команд: ВІА «Евріка» під керівництвом Юрія Варума (батько Анжеліки Варум), джазового «Медікуса» та арт-рокового «Quo Vadis?» Віктора Морозова (сьогодні відомий як перекладач книжок про Гаррі Поттера на українську). А в майбутньому через ансамбль пройдуть співачка Вікторія Врадій («Сестричка Віка») та барабанник Михайло Лундін («Брати Гадюкіни»).

Повноформатний дебют «Арніки» багатий фанковими обробками народних пісень («Як я спала на сені», «Ой на горі під вербою»). Але є тут і казкова психоделіка («Срібні кораблі», «Львівський вечір»), і романтичні рок-н-роли («Кличу тебе», «Вперта дівчина»), і, якщо хочете, навіть зародки готичного року («Осінь»).

Найцікавіше заховано наприкінці платівки. Пісня «Весна» спочатку прикидається рядовим естрадним шлягером, але потім перетворюється на 9-хвилинну джаз-рокову сюїту. До «Арніки» такого ніхто не грав у всьому Союзі!

Проект Electronova заснували в Нью-Йорку двоє наших емігрантів — Марко Сидорак і Мирослав Махмет. Вдень музиканти писали музику до реклами, а вночі працювали над збіркою з 10 електронних каверів на популярні українські пісні. Пройшлися Electronova по всьому, до чого тільки могли дотягнутися — від народної творчості до Володимира Івасюка.

Ukrainian — дещо кріповий, але надзвичайно цікавий мікс із українського фольклору, відзвуків BBC Radiophonic Workshop та шлягерів Софії Ротару. З вокалістами у Electronova було так собі, тому частину треків справедливо залишили в інструментальних версіях.

На жаль, більше Electronova нічого не випустили. В подальшому Сидорак і Махмет співпрацювали із вищезгаданою Квіткою Цісик, а ще відкрили власну студію, де реставрували пісні капели «Думка» ти випускали інші, не менш дивні релізи.

Magnum opus якщо не найкращого, то принаймні найпопулярнішого українського гурту 70-х. Медіафейсами золотого складу «Смерічки» були її красені-вокалісти — Назарій Яремчук і Василь Зінкевич, наші Елвіс Преслі та Френк Сінатра.

Музику до більшої частини платівки написав засновник ансамблю і його сірий кардинал — Левко Дутківський. Три треки, — «Два перстені», «Водограй» та «Я — твоє крило», — музикантам подарував легендарний Володимир Івасюк. Всі вони, як ми знаємо, сьогодні занесені в розряд безсмертної класики.

Головний секрет «Смерічки» криється в поєднанні непоєднуваного: фанкового груву та українського ліризму, модернового рок-н-ролу та автентичних традицій. На додачу — ще й філігранна лірика, яку можна читати як повноцінну поезію у відриві від пісень. Навіть «Ми йдемо далі», — вимушена радянська агітка про підняття цілини, — звучить тут так, ніби зіграна на Бродвеї.
До речі, в тіні Яремчука та Зінкевича незаслужено забутою залишається ще одна вокалістка «Смерічки» Алла Зборлюкова. На платівці вона чудово виконала пісню «Шовкова косиця», де блюзові мотиви зустрічаються із циганським романсом.

На жаль, після цього альбому творча активність «Смерічки» пішла на спад. Василь Зінкевич перейшов до луцького «Світязя», а Назарій Яремчук запустив успішну сольну кар'єру, хоча номінально залишався у гурті до кінця своїх днів.

Тим часом вокаліст і клавішник Тарас Петриненко зібрав власний гурт у Києві. До нього увійшли музиканти з двох шкільних ансамблів Петриненка: «Дзвонів» та «Енея». Грали «Візерунки шляхів» при «Київпастрансі» — звідси й назва.

Завдяки мелодичному таланту та винахідливим аранжуванням «ВШ» змогли вкласти душу навіть в «ідейні» композиції, спущені згори. У результаті маємо червоний афробіт («Пісня про Щорса»), психоделічну баладу про «камінь голубий», яка сьогодні могла б стати гімном ЛГБТ-спільнот («Камінь сонця»), соул-оду дніпровським порогам («Я люблю твої тихі затоки») та кубинський вайб а-ля Buena Vista Social Club («Гуахіра»).

Другу частину платівки віддали під обробки народних пісень. Вийшли вони то у стилі Earth, Wind & Fire («Коло млина калина»), то навздогін King Crimson («Марійка»). А в єдиній авторській композицій «Весна і ти» Петриненко демонструє чудовий потенціал лірика, чого йому дуже не вистачатиме в майбутньому.

За рік після релізу альбому Тараса Гаринальдовича забрали до армії, а решта учасників «ВШ» пішли грати до Алли Пугачової, Леоніда Агутіна, Валерія Леонтьєва та інших російських артистів. Після служби Петриненко теж вирішив підзаробити грошей в тульському ансамблі «Красные маки». Та наприкінці 80-х повернувся на батьківщину і зібрав новий гурт — «Гроно». В ньому Петриненко продемонстрував свій патріотизм на повну завдяки славнозвісному хіту «Україно». Але це вже, як то кажуть, зовсім інша історія.

Після співпраці з Давидом Тухмановим дніпровський ансамбль взявся за запис самостійної платівки. І наочно продемонстрував, що навіть у радянських умовах можна грати щось схоже на прогресивний рок. Дякувати за це треба клавішнику Олегу Косько. Його психоделічні синтезатори прижилися як у фольклорних піснях («Дівчина мила», «Несла дівчина воду»), так і в інструментальних замальовках («Подорож», «Спогад»).

Платівка у «Водограя» вийшла хороша, але нерівна. Якщо починається вона трьома маловідомими піснями Володимира Івасюка, то закінчюється джазовою обробкою популярної пісні «Голубой вагон» з мультика про Чебурашку. Зате співачка Людмила Артеменко, яка дісталася гурту в спадок від «Смерічки», напрочуд вдало косить під Софію Ротару, а в окремі моменти нічим не поступається їй за вокальною майстерністю.

Напевно, найважливіший поп-альбом українських 70-х взагалі. Бо після нього Івасюка визнали навіть високомірні спілчанські композитори, а слава про Ротару розпростерлася на весь Союз та за його межі.

На платівці ви не почуєте ансамблю «Червона Рута», з яким Софія Ротару співпрацювала зазвичай. Замість нього співачці акомпанував цілий оркестр Українського телебачення та радіо. Такий ось бароко-поп українського ґатунку.

Та й самої «Червоної рути» теж не почуєте, бо культова пісня увійшла на один із попередніх альбомів Ротару ще у 72-му. Замість неї — дванадцять інших, але не менш чудових творінь Івасюка на вірші Юрій Рибчинського, Дмитра Павличка, Богдана Стельмаха та навіть свої власні.

Прохідних пісень тут просто немає. В «Колисці вітру», «Кленовому вогні» та «Далині» чутно дихання Карпат. «Балада про мальви» звучить актуально навіть під сьогоднішні канонади «градів» на Донбасі. «У долі своя весна» та «Лиш раз цвіте любов» — наочна демонстрація голосистості Софії Михайлівни. Нарешті, «Два перстені» та «Я — твоє крило» раніше вже звучали у репертуарі «Смерічки», але співачка змогла виконати їх по своєму — ніжно і пристрасно.

Лейтмотив платівки — кохання, що могло відбутися, але не відбулося. Можливо, таким чином Івасюк та Ротару натякали слухачам на іскру, яка пробігла між ними? Чутки про стосунки між композитором і співачкою ходять досі, але реальними фактами вони не підкріплені.

За два роки Володимир Михайлович загине за нез'ясованих обставин, а Софія Михайлівна почне працювати з російськими композиторами і все частіше їздитиме в Москву. Епоха пішла і вже не повернеться.

На початку 70-х росіянка Антоніна Сухорукова познайомилася на всесоюзному музичному фестивалі з волинянином Валерієм Мареничем. Між ними зав'язався не тільки роман, а й творча співпраця, до якої також долучилася сестра Антоніни, Світлана. Її результатом стала велика платівка тріо.

За кордоном музику тріо Маренич неодмінно порівняли б із Бобом Діланом, Леонардом Коеном, Ніком Дрейком та іншими сінгерами-сонграйтерами (авторам-виконавцями, як казали у нас). З тією лише різницею, що власних пісень Мареничі майже не писали, а користувалися набутком народної творчості. «Тиша навкруги» — єдина авторська композиція музикантів на альбомі, та й та доволі посередня.

Улюблений серед бардів саунд акустичної гітари Валерій, Антоніна та Світлана розбавляли екзотичними інструментами: латиноамериканськими маракасами та кубинськими бонгами.
На жаль, після релізу повноформатника у Мареничів розпочалася затяжна війна із радянською номенклатурою. Тому до повноцінної творчості тріо змогло повернутися аж у 90-х.

«Незрівнянний світ краси» — останній акорд української естради 70-х в усій її чарівності та величі. В той момент популярність Назарія Яремчука вийшла далеко за межі «Смерічки», тому запис його сольної платівки був справою часу. В ній до співака долучився закарпатський ансамбль «Музики» та Київський камерний оркестр. Вийшов ніжний та оксамитовий неосоул з симфонічним присмаком — все, як заповідав Кертіс Мейфілд.

Володимир Івасюк, Мирослав Скорик, Левко Дутківський, Анатолій Кос-Анатольський — на одній платівці Яремчук зібрав ледь не всю композиторську дрімтім 70-х. Але цимес тут не так в самій музиці, як в аранжуваннях. Бо якщо вам здалося, що десь ви це вже чули, то вам не здалося. На тематичних форумах меломани ледь не посекундно співставляють мелодії «Незрівнянного світу краси» із треками маловідомих американських фанк-композиторів. І з піною у рота сперечаються, що це взагалі було — нахабний плагіат чи несвідомі, але дуже вдалі запозичення. Відповідь на це запитання навряд вже хтось дізнається.

З роками Яремчука переклинить на весільний вишиванка-поп, який на тверезу голову слухати важко. А українська естрада здується остаточно. Їй на зміну прийде нове покоління андеграундних рокерів з фестивалю «Червона Рута» та шоу-бізнесових поп-неофітів «Території А».