Я з шести років займався музикою, ходив на скрипку. А потім ми переїхали з маленького містечка до Рівного, там я записався у вокально-інструментальний ансамбль «Меридіан» при Палаці піонерів та молоді. Підліткова група там була — «Цвіркуни». Там і почалися перші виступи на сцені. Ми їздили в Польщу, Румунію, вчилися співати і танцювати.

Туди ж ходив мій друг Сашко Польовий, він займався сучасними танцями. Одного разу після занять ми йшли разом додому, і у нас виникла ідея зробити свій хіп-хоп-гурт. Він ще казав: «Та ладно, нічого не вийде», а я йому — «Чому? Диви, таких аналогів немає. Ми будемо перші, давай спробуємо!».

У Рівному був такий парк Шевченка із «зеленою» естрадою — можна було домовитися пограти живцем на інструментах. Почалися якісь репетиції. Потім в тому ж парку була дискотека «Пательня», ми там співали. І ще, пам'ятаю, на змаганні мотоциклістів виступили. Так воно все виходило плавно.

Це все десь 1987-88 роки. Ми слухали на касетах перший американський хіп-хоп. Знаходили програші в піснях — щоб не було слів, а просто музика, — дублювали ці уривки, склеювали, і в нас виходила мінусовочка, під яку можна було читати.

Ми познайомились з одним хлопцем, який нас у себе вдома записував: він жив за містом, і в нього була своя невеличка студія. Це приватний будинок, там бігали курчата, каченята — їх можна почути в нас на записах. Оформили альбом на штук 16 пісень, але видати не могли, ясна річ. Просто власноруч розмалювали обкладинку, вийшла дуже яскрава, рожева. В інтернеті цих записів немає, але я їх зберігаю. Не знаю, може й викладу колись в загальний доступ.

На базарі вже можна було дістати якісь американські платівки з інструменталами. В Польщі я завжди затарювався касетами. По супутниковим телеканалам дивились кліпи, записували їх на відеокасети, передивлялися, робили цілі збірки. Навіть самі намагались знімати відео. Повноцінного середовища реперів тоді у Рівному ще не існувало, але були люди, які цим теж цікавились. Вони підтягувались до нас, ми влаштовували спільні виступи на дискотеках. Рівень був так собі, звісно, але тусовка збиралась — плавно, плавно...

Трохи пізніше тусовка розрослась настільки, що ми зробили в Рівному перший фестиваль хіп-хопу. Рік, здається, 1991-92. Ми набралися практики під час поїздок з ансамблем «Меридіан» — тому вже знали, шо таке мікрофони, пульти, як це все підключати. Їздили на змагання по хіп-хопу, теж корисний досвід. У нас був такий ДК «Текстильник», де гуртам здавали в аренду апаратуру і реп-точки. Ось там ми і зібралися всі — гуртів 20 було з Рівного.

Але було зрозуміло, що вся музика у столиці. Ми дуже хотіли знайти вихід до Києва. Шукали якісь фестивалі, щоб поїхати. Знайшли «Червону Руту» — і стартанули.

Оскільки ми ще вчилися в школі, батьки нас не відпускали просто так в інші міста. Тошу, наприклад, мама на «Руту» не пустила, сказала: «Скоро екзамени, сиди вчи!». Замість нього взяли Рому, хоч він тоді ще не був повноцінним учасником гурту.

Відбірковий тур спочатку проходив у рівненському відділенні культури. Був представник від «Червоної рути», який знімав це все на камеру і відправляв уже в Київ. Не знаю, чим ми їм так сподобались — мабуть тому, що решта конкурсантів були досить стандартними і попсовими, а у нас сучасні ритми і молода кров.

Словом, нас покликали на відбір у Київ, оплатили общагу. Туди вже зліталися зі всієї України. Відбіркові тури були в п'яти номінаціях: поп-музика, рок, сучасна пісня, народна, етно. Але всі були в одному приміщенні. Купа народу — такий двіжняк, де всі хвилюються, знайомляться, виступають... там я вперше познайомився з Ірою з «Аква-віти», наприклад. Ми знову пройшли цей відбірковий тур — і було затверджено, що нас беруть в Крим. Довелося відпрошуватися зі шкільних екзаменів.

Це все тривало місяць: спершу в Севастополі, а заключні три концерти в Сімферополі. Тогорічний фестиваль був задуманий якраз для того, щоб до Криму прививати українську культуру, мову. Всі пісні українською. Були навіть штрафи: якщо ми одне російське слово скажемо — штраф 10 доларів.

Ми були в номінації танцювальна музика. З нами ще було багато інших гуртів, але особливої конкуренції не відчувалося, ми зразу об'єднались — «Фантом 2», «Ван Гог», оця вся тусовка. Попсовики були окремо, вони люди серйозні, особливо не гуляли: лягали спати рано і горло берегли. А у нас зібралася банда, і ми цілий місяць майже щоночі гуділи. Вранці купалися, ввечері виступали.

Ми дуже кайфували: від того, що ми співаємо, що нас запрошують. Ми зовсім не думали про гроші — просто хотіли, щоб нам давали співати.

Пісня «Сірко» стала лауреатом фестивалю — її наспівували всі. Ми її зробили у Києві на студії «Комора», у співавторстві з трьома композиторами. Для нас то вже були дядьки дорослі, але вони виявились досить продвинутими, слухали американську музику. Це, звичайно, була наша пісня, але ми не були офіційними авторами, тому мінусовку нам ніхто не віддавав. Пізніше, коли ми хотіли десь її заспівати, треба було дзвонити в дирекцію «Червоної рути»; в те місто посилали чувака у відрядження, він приїжджав зі своєю касетою з мінусовкою, вмикав нам, ми співали, він забирав і їхав собі. Зрештою у Львові нам зробили піратську фанєру, і ми з нею виступали.

«Червона рута» непогано займалась просуванням лауреатів. Одразу після фестивалю ішов всеукраїнський тур, ми проїхали 26 міст в одному автобусі. Спека, літо, «Ікарус» без кондиціонера. Ми там і їли, і спали. В травні виїхали, і десь в липні повернулись. Всі переможці «Червоної рути»: Могилевська, The Вйо, Ель Кравчук... Правда, я зараз не згадаю вже точного складу, тому що в автобусі ми забивали собі задню частину — відгороджувались від тих, хто не хотів пити, — і тусили. Романтика.

Я повернувся у Рівне, а Кувалдін (фронтмен The Вйо — прим. ред.) тоді уже лишився у Києві. Ми списувались, я запитував у нього, чи можна якось підтягнутися. Кувалдін тоді в «Диско 2000» працював діджеєм (і Кузя з «Гадюкіних» там крутив платівки, до речі). Ну і каже мені — приїжджай, перший час поживеш у мене.

В Києві побачив по телевізору «Територію А», у них якраз була перша річниця чи щось таке. Я їм надіслав привітання на факс: намалював на аркуші перекреслений чобіт, «„Вхід у змінному взутті" вітає „Територію А"». І в результаті Бригинець (засновник мистецької агенції, поет і екс-нардеп — прим. ред.) запросив мене до себе побалакати.

На початку «Територія А» не дуже займалися музикою, це була швидше мистецька агенція, вони вірші видавали і тому подібне. Пам'ятаю, молодий Кокотюха там сидів. І Юрко Юрченко, який тоді ще не був співаком — а теж писав чи то вірші, чи якусь прозу. Він став першим артистом «Території А», а ми другими. Нам запропонували контракт, пообіцяли на перших порах оплачувати хату. Ну, думаю, нормально — хата у Києві! Перетягнув пацанів з Рівного сюди, почали працювати над новим матеріалом.

Зараз дехто каже, що «Бо вже той день коли» — це текст «геніального Бригинця», але це не зовсім правда. Він накидав нам кілька коротких куплетів, але його слова не римувались, і я до кожного рядка дописав свій, з римою. «В помороку без шали» — це явно не слова Бригинця, сам розумієш.

Результат йому дуже сподобався: «Ось вам 50 баксів, хлопці, знімайте кліп». Взяли оператора, пішли на дах будівлі, де тоді була «Територія А». Знялися на фоні однієї стіни, на фоні іншої, пострибали. Оператор десь аж через годину зрозумів, щό ми взагалі знімаємо. Жодного сценарію, жодного уявлення про цільову аудиторію — ми просто навалювали від душі, і все.

Кліп почали постійно крутити на ICTV. Канал тоді тільки з'явився, і вони звернулися до Бригинця: «У нас є три години в день на музику, ми не знаємо чим їх заповнювати». Це було розбито на три хіт-паради «Території А», і вийшло, що наш кліп автоматом ставили тричі на день.

Вони тоді брали будь-яку музику українською мовою, і люди почали насипати-насипати-насипати. Деяких «Територія» помічала і брала під своє крило: «Аква Віта», Віктор Павлік, Марина Одольська... Проблема в тому, що коли агенція бере на себе забагато артистів, їх усіх дуже важко витягувати. А всі просять зарплату, всі просять поїсти. В певний момент вони вже просто не змогли все це вигрібати.

Ми хотіли якнайшвидше зробити альбом, щоб якось себе означити, поки ми на хайпі. В «Території А» нас стримували, казали що ще рано, але зрештою дали трохи часу на студії. Ми за ніч писали по три пісні, причому в екстремальних умовах: було дуже холодно, пальці замерзали.

Ми продали сто тисяч копій дисків. Пам'ятаю, десь в той же період Ірина Білик випустила свої «Фарби», а ми пару тижнів продавалися краще, ніж вона!

Стосунки з «Територією А» остаточно зіпсувалися після аварії, коли ніхто з них до нас навіть не навідався і не запитав, як здоров'я. Та і взагалі стало ясно, що треба щось міняти.

Перша аварія була в Запоріжжі. Нас на вокзал віз директор клубу «Партизан», а в нього на повороті врізався конкурент, директор іншого клубу. Майже лоб-в-лоб, я попереду з собакою їхав, нас трохи порізало склом. А Рома дуже забив нирку підлокітником. Ми його винесли, поклали, він лежить без свідомості... А я тоді ще думаю в паніці: блядь, нам же на поїзд, треба поспішати.

І десь через півроку, чи навіть менше, ще одна аварія — в Калуші. Після концерту нас мав відвезти чувак на мерседесі, а він нормально прибухнув, як виявилось. Ще й дружина його була на передньому сидінні. Не вписалися в поворот: жінці відірвало голову, чувака посадили в тюрму, а ми поламалися. Лежали кілька тижнів спершу в Калуші, потім у Києві. У Роми тріснутий копчик, а я жорстко забив ноги, не ходив деякий час; 20 років минуло, а воно все ще там тягне.

У нас в Рівному з'явилась така фірма «Трембіта», яка займалася піратськими касетами. Ми з ними домовились, що вони куплять у нас альбом — десь за 5000 доларів, здається. Сам матеріал писали в Кривому розі, на класній студії у друзів. Там я познайомився зі своєю дружиною, до речі. Альбом вийшов на касеті в «Трембіта-рекордз». А її директора, якщо я не помиляюсь, згодом посадили — якраз за піратство.

З цим альбомом ми багато гастролювали — уже тільки удвох з Ромою; Тоша відклеївся ще раніше, коли Бригинець не зміг витягувати зарплату всім трьом. Ну а з Ромою ми пізніше уже почали сваритися. Він постійно витягував музику кудись в рок, а я хотів реп. Та і ми різні люди за характером. Я писав пісні, шукав студії, концерти, а Рома просто грав удома на приставці і чекав, коли я йому скажу: так, завтра у нас концерт в Запоріжжі, збирайся. Почалися тьорки, ми з Ромою розісралися, а тут якраз моя мама запропонувала поїхати в Штати. Ну, думаю, ось мій вихід. Поїхав.

Коли я повернувся, Рома уже зібрав живу команду, де вони грали багато старого матеріалу «ВУЗВ» з більш роковим звучанням. Ну і нехай грають собі — у них своя двіжуха, у мене своя. Пацани перейменувалися у «Samosaboyzz», а я продовжив історію «ВУЗВ». Перетягнув до себе Потапа, з яким ми на той час уже давно дружили — з цього вийшов альбом «Просто супер».

Кліп на головну пісню «Просто» нам знімав Любомир Кобильчук, котрий режисер «Штольні». На плівку, між іншим. Понабирали шматків плівки всюди, де можна було.

Якось Потап мені каже: «Я тут ще один контракт підписав з Менжицьким, будем з Настьою Каменських співати, але то так, паралельно, основному проекту не завадить». Ага, думаю, звісно.

Пісню «Не пара» ми ж спершу разом з Потапом удвох записали. А як почали носити на радіо, то всі казали, що неформат. Зате варіант з Настею, чоловічий-жіночий куплет, уже брали всі. У них пішли концерти, гастролі, пішли якісь гроші. Тим часом як хіп-хоп в Україні грошей не приносить абсолютно. Хіба що якийсь зовсім попсовий, але точно не нормальний реп, це завжди було неформатом. Ну і все у нас якось плавно розлізлося.

В той час я пішов в школу «Інтера» вчитись на телепродюсера. Я тоді не міг зрозуміти, чому в нас немає нормальних передач, як за кордоном — якихось вікторин, наприклад. А тому немає, що головна аудиторія телебачення — це жіночки з села, яким ті вікторини до одного місця. «Інтер» мене навчив, чому не треба робити щось хороше і чому треба робити гімно.

Я планував працювати на «Інтері» після школи, але тут раптом з'явився такий пацан Леон, який запропонував з ним поспівати. Ми з ним щось робили, і вийшли на такого собі Валерія Свідерського, який займався контрабандою парфюмерії, і на його гроші вирішили зробити поп-групу. Ніякого хіп-хопа, знімаємо блінги, одягаємо костюми, дві дівки, два пацана, всі стильні, красиві — погнали! Зарплату мені пообіцяли хорошу, півтори штуки баксів на місяць плюс відсоток за концерти. Чому б ні? Давай. Придумав назву — «Dress Code».

Я до останнього хотів робити щось ближче до репу, але Свідерський завжди казав: давай більше попси, більше техно, барабани поміняй, навалюй веселіше. І ще малого мого в кліпі зніми, каже. Сука, в кожному з чотирьох кліпів був його син! Є такі інвестори, які вважають себе продюсерами. Замість того, щоб просто вкластися, починають роздавати інструкції, вибирати режисерів під свій смак і так далі. «Я персона VIP-VIP, у меня есть джип-джип» — це мав бути веселий стьобний реп, взагалі-то. А вийшло, що вийшло.

Коротше, музика мені не подобалась, корчитись під таке на сцені теж не дуже, але що ж — це робота, платять добре, а в мене сім'я і все таке. Знімали дорогущі кліпи (за 40 штук баксів, здуріти можна), їздили в Москву з концертами. Але чувака в якийсь момент почала пресувати податкова через ті його парфуми. Зарплати почали затримуватися — місяць, два, півроку. І це вже зовсім неприкольно було. Мене то пострижуть як дебіла, то одягнуть в Андре Тана — а де компенсація, блядь? Коротше, це історія про те, як я побував не на своєму місці.

Це дуже складно — бути в образі, щодня одягати бороду, надувати цицьки і тому подібне. Під гримом жарко. Треба або дуже любити це діло, або йти за конкретними грошима.

Топові успішні артисти — це ті люди, які вміють обтікати і юлити, як вуж вириватися з рук, гнутися в різні боки. А я людина пряма, іноді занадто. З Потапом, наприклад, я в черговий раз посварився після Майдану, коли він почав на Росію їздити. Як так можна взагалі? Але окей, ясно як: звикли до дорогого життя, понабирали кредитів, треба заробляти і віддавати.

Останній альбом «ВУЗВ» вийшов в честь нашої 20-ї річниці. Це абсолютно некомерційний проект, просто подарунок слухачам: новий матеріал плюс старі пісні, які ми переспівали з новими фітами. Звук там по олдскулу.

Недавно я переслухав це — і останній альбом, і ранні свої речі, і західний хіп-хоп, яким я надихався — і зрозумів, що все. Ця музика мене самого вже не вставляє. Олдскульні синкоповані біти набридли, хочеться чогось нового і легкого.

Я майже кожен день займаюся музикою. У мене вдома студія, сінтюк, я постійно роблю якісь біточки — але зазвичай навіть не зберігаю їх. Просто розважаюся для себе. До музичних проектів треба підходити серйозно, як до бізнесу. А зараз для цього немає ні інвестицій, ні особливого бажання. Ну, може це прочитає хтось, у кого лежить-скучає зайвий мільйон доларів — то хай кашляне, щось придумаємо.