Фантастика в часи індустріалізації:
6 найдивніших романів

Бурхливі 1920-ті роки перетікають у 30-ті. Комуністи повністю привласнили собі образ майбутнього і прогресистський дискурс. Електрифікація і лікнеп (на думку лідерів Компартії) вивели народ із темряви, а українізація привчила міста до української мови. Жуль Верн досі був у моді, а Герберт Веллс навіть приїздив у Країну Рад і зустрічався з Леніним. Репресивна машина ще не розігналась. Писати фантастику було можна, гріх було не писати.

В 1970 році Юрія Смолича, одного із впливових літературних функціонерів УРСР, нагородили орденом Героя Соціалістичної Праці. За рік він стане головою республіканської Спілки письменників. Почесті, заслужені 40 роками безвідмовної праці в якості штатного пропагандиста режиму. Складно повірити, що цей пропахлий нафталіном бюрократ на світанку кар'єри писав бадьору фантастику.

Найяскравіший твір раннього доробку Смолича — «Господарство доктора Гальванеску» з трилогії «Прекрасні катастрофи». Написаний в легкій кінематографічній манері, роман гарно передає атмосферу міжвоєнної доби з її цікавістю до методів вивчення і наукового поліпшення людської породи: євгеніки, соціального дарвінізму, расової теорії. Головний антагоніст твору Гальванеску — архетипічний «божевільний учений», схожий одночасно і на доктора Франкенштейна (звідси ж відсилка до гальванізму), і на доктора Калігарі. Очевидна також паралель з «Островом доктора Моро» Герберта Веллса, проте Смолич заходить дещо далі у випробуванні меж біоетики. В його версії божевільний вівісектор зазіхає не лише на тіло і біологічну природу людини, а й на її унікальну особистість.

Молода радянська дослідниця Юлія Сахно (гендерний баланс збережено!) прибуває в резиденцію румунського поміщика і науковця Гальванеску з метою ознайомлення з «передовими методами ведення сільського господарства». Місцеве селянство радить дівчині триматись подалі від резиденції зловісного доктора. Але де вже там. Автоматичні ворота маєтку зачиняються за Юлією і її шофером. В наступні дні їм доведеться не лише познайомитись з чудовим механізованим господарством доктора (який, приміром, акліматизував у Причорномор'ї каву), а й мимоволі проникнути в його криваву таємницю. Ну а далі почнеться екшн: погоні нічним бесарабським степом, перестрілки в куширях на озері Ялпуг, підступи продажних спецагентів.

Роман, на відміну від багатьох сучасних йому творів, не нав'язує ідеологічних догм, а радше ставить провокаційні запитання. Наприклад, Гальванеску видає себе за великого інноватора, але в основі його могутності — праця все тих же безвідмовних українських заробітчан (в цьому випадку — емігрантів з СРСР), які за 1000 леїв продавали своє тіло для його злочинних експериментів. А всі барвисті монологи доктора — звичайне словоблудство експлуататора, який мріє перетворити пролетаріат на армію бездушних роботів.

Та дзуськи! У продовженні книги з невибагливою назвою «Що було потім» всі елітаристські претензії Гальванеску будуть вщент розбиті і спростовані зусиллями дружнього колективу радянських учених. Шкода, що у другій книзі плакатність і риторичний догматизм уже надто явно переважають над стилем й ідейною глибиною. Якщо перша частина проситься до екранізації, друга викликає лише бажання замкнути її подалі в запилюченій шухляді.

Читати: обов'язково, але за відсутності свіжого перевидання — проблематично.

Владко — надзвичайно плодовитий і різносторонній автор. Він може вважатися піонером одразу кількох піджанрів української фантастики. Наприклад, повість «Ідуть роботарі», перероблена згодом у роман, — типова соціальна притча. Присвячена, як можна здогадатись із назви, класовій боротьбі. Тема у фантастичній літературі не нова, згадати хоча б «Залізну п'яту» Джека Лондона (1908), але Владко поглянув на неї під дещо незвичним кутом. У відповідь на страйк робітників машинобудівних заводів у Нью-Гаррісі, їхній власник випускає на вулиці першу партію «роботарів» — металевих штрейкбрехерів, які мають замінити непокірних страйкарів біля верстатів. Страйковому комітету доведеться попітніти, щоб зламати хитромудрий захист роботів і обернути їх проти власних господарів.

Як вплине на робітничий рух автоматизація? Чи не призведе вона до остаточної перемоги капіталу над працею? Питання, які у 2018 році здаються актуальнішими, ніж будь-коли. Щоправда, Владко відповідає на них не дуже переконливо. Справді, організація комуністичної революції за вказівками із заокеанського «центру» — не той рецепт, який можна широко рекомендувати сучасній публіці. З перспективи 90 років фантастичним у творі здається якраз те, що автор вважав за доконаний факт модель чорно-білого світу, в якому капітал, спаяний в єдине ціле з урядом і безвідмовними фашистськими штурмовиками, усіма засобами намагається придушити моральних і відчайдушних робітників. А фантастичні деталі — на зразок тих же роботарів (без штучного інтелекту, всього-навсього радіокерованих) — навпаки, видаються цілком буденними.

Читати: можна обійтися.

Письменник-комсомолець Ковтун, відомий під псевдо Юрій Вухналь, був автором популярних гуморесок і пригодницьких оповідань. Спіпрацював із журналом «Червоний перець», був членом «Пролетфронту» Хвильового. В 1937 він став ще однією жертвою сталінського терору.

Для початку слід з'ясувати, що «аероліт» — це не літальний апарат, а всього лиш альтернативна назва «метеориту», в цьому конкретному випадку — Тунгуського. Роман написано з ужитком харківського правопису, тож подібна термінологія трапляється в ньому чи не на кожній сторінці.

Закручений сюжет, майже позбавлений ідеологічних нашарувань, розповідає історію парадоксального любовного трикутника. Складові частини: радянський геолог і старий політкаторжанин Дмитро Марич; його екс-дружина, а тепер зірка Бродвею Гіна; її новий чоловік, підприємливий інженер-винахідник Ерге. Наставник Марича професор Горський збирається організувати експедицію до місця падіння аероліту, який міг у собі містити значний відсоток платини. Ерге випадково дізнається про плани професора. Через низку флешбеків нам розповідають темну історію цього найманця міжнародного капіталу — схоже, він ще із часів Громадянської війни точить зуб на скарби Сибіру. Зібравши банду відбірних покидьків, він посилає їх на перехоплення експедиції Горського. Сам тим часом вирушає на швидкісному дирижаблі власної конструкції на укріплену базу на Алеутських островах... Як завжди, лихі плани зірве відчайдушна хоробрість і жіноче кохання.

П.С. Найбільше асоціацій книга викликає з відомою грою «Syberia».

Читати: варто.

Україна нарешті піднялася із колін. Могутня європейська держава від Сяну до Дону на чолі з Ясновельможним паном Гетьманом. Фантастика? Ну так, власне це вона і є. Провінційний учитель німецької Мирослав Капій на дозвіллі писав вірші і оповідання для українських часописів, а на початку 1930-х спромігся на цілу фантастичну повість. Йдеться в ній нібито про перший політ людини на Марс, але для сучасного читача найбільший інтерес становить не стільки сюжет, скільки антураж — курйозний і по-своєму зворушливий образ незалежної Неньки, що так різко контрастував із візіями письменників-комуністів. Образ не настільки і фантастичний, хоча і неймовірно далекий від реалій 1930-х. Сюжет великою майстерністю не вражає, проте цікавих деталей має досить.

Отже, перший пілотований корабель людства «Queen of Virginia» вирушає на Марс з великою місією: вступити у контакт з розумною формою життя. Ракета вдало сідає, подає кодовий сигнал і... зникає безвісти. Лише через рік українському астроному з обсерваторії у Святошино вдається зафіксувати появу на орбіті Марсу невідомого тіла, яке відразу ж починає наближатися до Землі. Більше того: за всіма розрахунками, корабель сяде на Землю в Києві! Наступні 50 сторінок заповнені ущент словесною патокою з описами святкової столиці, заповненої юрбами іноземців, приготуваннями до святкової зустрічі, описом гостей, почту самого пана Гетьмана, його сердюків в гаптованих жупанах і тому подібної лемішки.

Із цікавого тут можна виділити наївно расистський опис секретаря південноафриканської амбасади Семюеля Смита, «який уявляв собою такий чистий негритський тип із вистаючими зубами канібаля, що дружина шведського посла аж здригнулася, коли його погляд спинився на її рожевій шийці». А також згадку титулу голови Української церкви (безумовно автокефальної) — патріярх і кардинал (!). Схоже, унія поширилась далеко за Дніпро.

Прилітає корабель, щоправда не зовсім той (spoiler alert), але на цьому за великим рахунком дія і закінчується, далі будуть лише флешбеки і ліричні відступи.

Яким би недосконалим і наївним не був роман, читачу мимволі передається натхненна віра автора в те, що буде і на нашій вулиці свято, і на «летунський майдан» у Борисполі сяде колись корабель із «країни блакитних орхідей».

Читати: з цікавості — як курйоз, а не художній твір.

Твір, який став настільним читанням для кількох поколінь радянських школярів, в жодному разі не назвеш «недооціненим». Серед іншого, він надихнув перший радянський фільм про космос «Космічний рейс» (1936), «Планету штормів» Клушанцева (1961), а також дебютний роман братів Стругацьких «Країна багряних хмар» (1959). (Останній, щоправда, був задуманий як критична відповідь на застарілих «Аргонавтів».)

Екіпаж у складі сивочолого професора Риндіна (і знову ці старигані у космосі, не інакше як із Ціолковського списані), геохіміка Сокола та індіаниджонса Бориса Гуро (в перевиданнях 1950-х з міркувань політкон'юнктури замінений на китайського енергетика Ван Луна) вирушає на Венеру в пошуках рідкісних елементів — суперзолота та інфрарадія. Перший ніби-то чудовий ізолятор, другий — безцінне джерело енергії. Одразу після вильоту з'ясовується, що на корабель пробрався «заєць» — сімнадцатилітній студент Василь Рижко (в перевиданнях — Галина Рижко; а кажуть, що гендерні квоти придумали в Голівуді). Після невеликого інциденту з метеоритом команда приземляється на Венері.

Розвиток подій не дає забути, що книга написана в сиву давнину: Венера в ній, за всіма канонами американського палп-фікшну і радикально всупереч сучасним науковим уявленням, зображена як «доісторична планета», схожа на Землю Юрського періоду. Наївні науковці впевнені, що і фауна на планеті має бути «юрською» — з бронтозаврами і археоптериксами. Дарма, що в атмосфері на 15% більше вуглецю, ніж на Землі. Але сюрприз — звірята тут, як виявиться, цілком оригінальні. І позаяк чи не кожне прагне ближчого знайомства, вченим доведеться трохи поборюкатися. Але в підсумку все закінчиться на мажорній ноті — дорогоцінні елементи знайдуться просто під ногами, ну а інакше і бути не могло, фантастика для юнацтва ж.

Читати: можна, і з приємністю, якщо пропускати застарілі монологи на наукові теми.

Доля Дмитра Бузька — своєрідна ілюстрація до всієї історії України першої половини минулого століття. Виключений з духовної семінарії за революційну агітацію, в 1907 він був засланий царським урядом до Сибіру. Пізніше втік із заслання у Європу, вчився на агронома в Копангагені. В 1917 повертається в Росію, вступає в партію лівих есерів, в 1918 переходить на бік УНР, працює в секретаріаті по закордонним справам. Іще через два роки — знову в лавах червоних, та ще й у якості співробітника ГубЧК (полює на отаманів в степах під Одесою). У 1920-х — бурхлива літературна кар'єра, членство в «Новій генерації» Семенка. Далі — перехід на рейки соцреалізму, вивірене слідування за лінією партії. Все обірвалось у 1937, коли на засіданні обласної організації Спілки Бузько мав необережність заявити, що «помилятися можуть усі, навіть Сталін». Зазіхання на непогрішність «Червоного Папи» в ті часи каралось єдиним методом — в листопаді того ж 1937 року письменника розстрілюють.

Але навряд йому уявлялась подібна доля, коли він писав «Кришталевий край». Роман цей ділиться на дві відверто нерівноцінні частини. І якщо перша тягне на гостросюжетний триллер, друга — хіба на агітку для занять із політпросвіти. Диспозиція наступна: головний герой, молодий німецький науковець Фріц Грубер, винаходить новий метод «холодного термоядерного синтезу» (насправді — холодного виплаву скла), який має не лише радикально здешевити виробничий процес, але й зробити можливими дивовижні експерименти з матеріалом. Власне, з подальших описів зрозуміло, що йдеться не стільки про скло, скільки про певний різновид полімеру — пластмаси. Винахідник пропонує своє творіння «скляному королю» Шварцбергу, але той відказує, що у країні криза і зубожіння, тож сенсу щось виготовляти нема. Але подає легковажно ідею — звернутись до дрібного виробника. Грубер йде до пристарілого власника напівзбанкрутілого скляного заводику в горах і з останніх сил переконує його пустити інновацію в хід. Перші вироби із «кришталевого скла» надходять у продаж, та варто лишень Шварцбергу про це зачути, як той навісніє і задіює усю доступну йому корпуційну машинерію, аби покласти край непроханій конкуренції. Власника заводу запроторюють до в'язниці за борги, Грубера кидають до психлікарні.

Дослідник рятується з допомогою нареченої, щоправда, від нервового стресу геть забуває свої хімічні формули, опісля чого виїздить... ну куди б ви думали? До Країни Рад! Де шанують науку, а економіка невразлива до криз перевиробництва. І от у другій частині роману, витриманій у пафосно-трафаретній манері, оповідається, як Грубер працює на Донбасі на скляному заводі. Він успішно індоктринується (тут можна натрапити на доволі огидні сцени таврування ницих іноземних спеціалістів — які, бачте, займались шкідництвом в братній країні, явний референс до Шахтинської справи) і закохується в місцеву інженерку Валю. Остання вигідно відрізняється від буржуазної німецької нареченої Грубера — не дівчина, а справжній бойовий товариш! З її допомогою інженер віднаходить загублені формули. І хай би як не шаленіли буржуї і фашисти, скільки б найманих убивць не підсилав Шварцберг, країна Рад вповні скористається чудо-винаходом — як мінімум, збудує невидимий скляний танк.

Читати: хіба заради вивчення параноїдального світогляду радянської людини 30-х.