Родіон хомяков
Таємні життя
Віктора Петрова

Віктор Петров, він же Домонтович, він же Бер. Літератор, археолог, автор кількох інтелектуальних романів, претендент на звання першого українського постмодерніста. А також: зрадник, чекіст, колаборант. А також: незалежний мислитель і жертва режиму. Невловима особистість, що відкидала довгу і густу тінь.
ЖЕРТВА
Прохолодного весняного вечора 18 квітня 1949 року невисокий чоловічок в окулярах на ім'я Віктор Петров спускався сходами з третього поверху будинку 12 на Файлітцштрасе в богемному мюнхенському районі Швабінг. При виході він розминувся із сусідкою, привітально здійняв капелюха, вийшов за двері і назавжди зник. Напередодні вранці Петров отримав листа, про зміст якого можна лише здогадуватися, і, за його ж власними словами, планував на вечірньому потязі заїхати до Міттенвальду — в табір для переміщенних осіб, де до 1951 проживала велика спільнота українських «неповерненців», включно із соратниками Петрова по Мистецькому українському руху Ігорем Костецьким і Тодосем Осьмачкою. Але в таборі його ніхто так і не побачив.

Коли зникнення Петрова — на той момент професора Українського вільного університету і діяльного співробітника видавництва «Українська трибуна» — стало очевидним, перша ж думка була про «руку Москви». Повоєнні роки у Східній Європі для нашої діаспори пройшли під дамокловим мечем примусової репатріації до СРСР, яка подекуди (як у випадку із генералом УНР Грековим) набувала форм таємного викрадення. Так, влітку 1947 із свого будинку в Гамбурзі було викрадено першого українського перекладача Шерлока Холмса Миколу Іванова, а 28 грудня 1948 із британської зони окупації в Берліні вивезли редактора Олександра Зайцева разом із дружиною. За найгрубішими підрахунками емігрантської преси, у такий спосіб із підконтрольної союзникам території радянськими «людоловами» було викрадено понад 250 людей.

Щоправда, невдовзі виникла й інша версія — за зникненням Петрова стоїть ОУН (бандерівців). Надто вже непевною була слава шановного професора, особливо після виголошеної на Шевченківській конференції у 1946 промови, в якій він наголошував на «позитивних аспектах» заслання Кобзаря (той, мовляв, зустрів багатьох цікавих людей). До того ж, ходило чимало чуток про діяльність Петрова під німецькою окупацією і його можливу співпрацю з радянськими спецслужбами. Першим запустив інфу про причетність бандерівців до «убивства» дехто Яровий — перебіжчик з лав ОУН і відомий у повоєнні роки хейтер руху. Цю теорію радо підхопила преса, наближена до одвічних супротивників бандерівського проводу — ОУН (мельниківців). Поет Яр Славутич написав навіть цілий сонет, уквітчаний рядками «Тебе довіку, дикий братовбивче, // пектиме Віктора Петрова кров» (адресований з невідомих причин Дмитру Донцову). Коротше кажучи, українська інтелігенція і тут не втрималась від взаємного зведення рахунків.

Репутації Петрова його таємниче зникнення пішло на користь. В паризькому журналі «Україна» вийшла ціла серія компліментарних матеріалів і спогадів. Так з'явилися основи того позитивного міфу, який протягом останніх 40 років постійно контрастує із «чорною легендою»: про незалежного інтелектуала, «одну з найбільших інтелектуальних постатей серед української еміґрації». Тоді ж серед нотаток Петрова було знайдено рукопис невеликої, але грунтовної праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору». Вперше вона вийшла друком в 1955 році в мюнхенській «Українській вільній газеті» і для багатьох емігрантів стала чи не єдиним джерелом про культурні репресії в СРСР. Здавалось би — яких ще доказів вам треба. Віктор Петров сказав своє викривальне слово і розплатився за нього життям.
ЗРАДНИК
Але менш ніж за рік посеред ясного неба пролунав грім. На шпальтах бандерівського «Шляху перемоги» археолог Міллер повідомив сенсаційну новину. Восени 1955 у Москві вийшла друком праця А. Монгайта «Археология в СССР». В ній був поданий огляд стану археологічних досліджень по періодах (від палеоліту до Давньої Русі), а наприкінці містився більш-менш вичерпний вказівник радянських археологів. І от в цьому списку Міллер з подивом натрапив на ім'я «розстріляного у застінках» Петрова. При тому, що прізвища «неповерненців» і репресованих на десятиліття стирали зі сторінок офіційної науки. Виходить, професор не був викрадений, а повернувся до СРСР добровільно? Одразу прийняти цю інформацію було складно, але з Москви надходили нові і нові повідомлення — Петров живий і працює в Інституті історії матеріальної культури. Коли ж у 1956 році він повернувся до Києва, жодних сумнівів уже не залишалося.

З тих пір Віктора Петрова в емігрантських колах інакше, як «шпигуном», «зрадником» і «чекістом» не називали. Патріотична громадськість не могла пробачити йому ані повернення до Союзу, ані шлюбу (в 1957 він одружився із удовою поета-неокласика Миколи Зерова Софією), ані смерті з урочистим похованням на військовій ділянці Лук'янівського цвинтаря («Коли розповідали про його похорон, то дивувались, що генералів КДБ було на цвинтарі більше, ніж археологів, не кажучи вже про українських письменників» — Іван Драч). Весь його творчий спадок, як письменника, історика і археолога був зневажений і підданий сумніву. В українському літературному каноні, де кожен другий був жертвою, а кожен третій — мучеником, місця для таких, як Петров, не було.

Лише після отримання Україною незалежності в літературознавчих колах почалось щось схоже на дискусію про місце Петрова в історії українського модернізму. Щоправда, доволі полярну і нетерпиму. Ліволіберальна частина дослідників на чолі з Соломією Павличко спробувала реабілітувати хоча б альтер-его Петрова — Домонтовича, — вдавшись до метафори «роздвоєної особистості», яка вимушено співпрацювала з режимом, але зберігала внутрішню духовну свободу. На противагу, традиціоналісти і далі висували на передній план етичний аргумент. Доходило до відкритих звинувачень Петрова у причетності до загибелі Зерова та інших неокласиків. Там, де Павличко бачила «європеїзм, інтелектуальність, заряд парадоксальних думок», історик Ярослав Дашкевич розгледів лиш «писанину» «провокатора і російського комуністичного шпигуна, закамуфльованого під третьорядного літератора і вченого».

Слід наголосити, що ця риторика не була чимось виключним. Схожі дискусії розгортались довкола інших письменників емігрантів, запідозрених у симпатіях до СРСР, таких як Юрій Косач чи Ігор Костецький, не кажучи вже про класиків українського соцреалізму. Але все ж саме Петров став своєрідним символом протистояння між модерном і традицією — між «каноном» і «дискурсом». Щоб збагнути, у чому полягає феномен цього непоказного, за словами Івана Драча «слизуватого» чоловіка, слід поглянути на його творчість і біографію, переплетені надивовижу химерно.
СИН УЧИТЕЛЯ
Петров народився в 1894 в Катеринославі (проте все життя ідентифікував себе, як киянина). Походив із родини духівництва: батько Платон Петров був богословом, викладав Закон Божий у різних містах. Родина скрізь переїжджала за батьком. Віктор закінчив Холмську чоловічу гімназію і вступив на історико-філологічний відділ Київського університету. Навчався з майбутніми неокласиками (Драй-Хмарою, Зеровим, Филиповичем) у знаменитого професора Володимира Перетця.

Петров захистив диплом про «поета пушкінської плеяди» Язикова, за яку здобув срібну медаль, і залишився в університеті як «професорській стипендіат» (аспірант, простіше кажучи). Це були перші післяреволюційні роки. У своїх філософічних спогадах «Болотяна лукроза» Петров згадує їх як час, коли місто «вмирало з невблаганною послідовністю». Але все ж запитує елегійно, «чи буде ще колись на світі друга така соняшна незрівнянно прекрасна весна, як ця голодна весна 20 року».

Духовний сан батька (в 1920 році висвячений на єпископа Уманського, помер за нез'ясованих обставин у 1922) після революції міг стати суттєвою перешкодою на шляху кар'єрного зростання, тому Петров скрізь називав себе «сином учителя», що формально не було брехнею. Втім, як випливає із матеріалів справи 1938 року, органи держбезпеки були чудово обізнані з його справжнім бекграундом.

В 1921 він починає працювати в новоствореній Етнографічній комісії ВУАН, і уже у 1927 стає фактичним керівником. Його наукові інтереси у 20-ті можна було б описати, як антропологічні: не просто горщики і колядки, а «Вогнезрубна система хліборобства та хліборобський культ вогню», «Обрядовий фольклор календарного циклу та його общинно-виробничі основи». Петров очолює низку етнографічних експедицій. Наприклад, на Придніпров'ї, де метою було вивчення професійної субкультури «дніпровських лоцманів», які проводили човни через пороги. В цей час велась підготовка до спорудження Дніпрельстану (сучасний ДніпроГЕС), і професія ця мала незабаром зникнути. Петрову вдалось не лише зібрати цінний матеріал, але і познайомитись із Дмитром Івановичем Яворницьким, який очолював паралельну археологічну експедицію на землях козацького «Великого лугу» (їх мало затопити водосховище). Пізніше він дещо анекдотично зобразить Яворницького у своєму романі «Без ґрунту».

Кінець 1920-тих був часом найбільшого творчого піднесення для Петрова. В 1928 році він публікує у київському видавництві «Сяйво» свій дебютний роман «Дівчинка з ведмедиком» (вперше звернувшись до псевдоніму Домонтович), а в 1930 захищає врешті дисертацію про Пантелеймона Куліша. Українська література — друга головна сфера наукового інтересу Петрова, і до неї він повертатиметься майже до кінця життя. На матеріалі, зібраному для дисертації, він пише дві романізовані біографії — «Аліна і Костомаров» і «Романи Куліша». Паралельно працює над своїм другим і найвідомішим романом — «Доктором Серафікусом». Здавалося б усе, складається якнайкраще.
КОХАНЕЦЬ
А що із особистим життям? Коханням, яке займало стільки місця в творах Домонтовича? В біографічній літературі його часто описують формулою любовного трикутника. Нібито Петров підступно крутив роман із Софією Зеровою, за спиною її чоловіка, а тоді ще й завів останнього на смерть. Однак ця проста схема більше вводить в оману, аніж пояснює.

Справді, їхні стосунки зародились іще на початку 20-х років, коли Петров із Зеровим учителювали в технікумі в містечку Баришівка на Київщині. Баришівку Петров згадує іронічно, однак тепло: після голодного Києва вона могла здатися справжнім «чинбарським раєм», що вцілів недоторканим із самісінького барокового XVII століття.
Там серед садів і вибілених хат склалася група неокласиків. Там же почався і цей недовершений роман. Але понад 10 років він жеврів у більш-менш платонічній формі, не даючи виходу почуттям. Так що Зерову, який і сам з часом охолов до дружини (в цей час він заводить «платонічний роман» із харків'янкою Людмилою Куриловою, якій слав проникні листи із засушеними фіалками), не було особливо на що нарікати. Хіба у 1934, коли їхній син Костик помер від скарлатини, поета охопив розпач і частину «символічної відповідальності» він спробував покласти на дружину і її коханця.

«Потерей сына страшно заплатила // Судьба неверной и моей жене // Ее, больную, весть почти убила // Так для чего же жить теперь и мне?» — один із небагатьох віршів, написаних Зеровим російською. Він явно не відповідає високим неокласичним стандартам, проте виразно передає усю глибину страждання автора. Софія і сама тяжко перехворіла, поету довелось ховати сина самотужки. На похоронах Зеров виголосив абстрактну промову латиною, із якої випливало, що життя його скінчено.


Як ставився до всього цього сам «Домонтович», сказати важко, але особливих підстав приписувати йому демонічну роль не лише перелюбника, але і донощика немає. Зеров спершу переїхав до Москви, розбитий горем, а вже потім був заарештований. Сам Петров уже в повоєнні роки зробив чимало для збереження пам'яті про поета — посприяв зокрема публікації збірки «Вибраних» віршів у 1966. Але хіба могли скептики повірити в чистоту його намірів? Особливо після тієї самої статті про Кримського.
Ти любиш читати, ми любимо писати.
Це доля. Підписуйся на розсилку «Амнезії»:
КОЛАБОРАНТ
Справді, у 1928 році Петров працював над статею «Науково-політична діяльність А. Кримського», яка була витримана у чорнушно-викривальному тоні. Кримський в ній проголошувався «буржуазним націоналістом», а його теорії — «перекрученнями» марксистської науки. Захисники Петрова підкреслюють, що, попри усю недвозначну огидність цього пашквілю, він так і не був опублікований. А критики нагадують, що викривальна промова на засіданні секції все ж була виголошена, нехай і в скороченому вигляді.

Можна ставитись до цього по-різному, взаємні викриття і публічне таврування були органічною складовою «коропоративного духу» радянської науки в ті роки. Фактом є, що попри всі «прогиби» перед партійною лінією, у 1930 над самим Петровим нависла загрозлива тінь. На показовому процесі «Спілки визволення України» (1930) у свідченнях опального віце-голови ВУАН Сергія Єфремова прозвучало прізвище Петрова. Його одразу ж зняли із посади голови Етнографічної комісії, піддали різкій критиці його літературознавчі праці, які назвали «буржуазно-ідеалістичними». Скажімо, у провину досліднику поставили «демократизацію» образу Куліша, який насправді був нічим іншим, як середньомаєтним поміщиком, а відтак його хуторянські погляди не личило б називати інакше, як «буржуазно-поміщицькими»!

Попри усю критику, Петров залишився на свободі. І це після того, як один за одним заарештували майже всіх неокласиків (крім Рильського і Юрія Клена-Бургардта, який виїхав як етнічний німець до Німеччини в 1932), а також більшу частину керівного складу ВУАН. Сам Петров волів віджартовуватися чи просто змінювати тему, коли хтось заводив розмову про політику. В цей час він максимально дистанціюється від будь-якої мистецької активності, ховає у шухляду рукопис «Доктора Серафікуса», забуває про літпсевдонім і замість небезпечної в ідейному плані української етнології переключає фокус уваги на археологію. В наступне десятиліття його мало що цікавитиме, крім стоянок Черняхівської і Зарубинецької культур.

Якими були в цей час стосунки Петрова із органами держбезпеки, можна лише здогадуватися. Показовим в цьому плані є один епізод: в 1938 році його заарештовують... і відпускають, менш ніж через два тижні. Матеріали цієї справи є у відкритому доступі, і з них випливає, що від початку Петрову інкримінували контрреволюційну діяльність, шпигунство і саботаж в інтересах буржуазно-націоналістичних кіл. Досить серйозні обвинувачення, сухим після такого не виходив ніхто. І все ж Петрову вдалось. Резолюція молодшого лейтенанта держбезпеки Латкова на папці не лишає місця для сумнівів: «следствием не добыто достаточных материалов для привлечения его к судебной ответственности». Слідством не добуто матеріалів. Сталінським слідством. Цілковитий нонсенс для всіх, хоч би поверхово обізнаних із діяльністю репресивного апарату. Зрозуміло, що в цього була прихована причина.

Петров повертається до роботи. Відтепер у неї завжди буде таємний бік. Наприклад, у 1939 він їде на нещодавно анексовану Галичину. Право на такі поїздки мав лише обмежений контингент службовців, спеціалістів, який відбирали із особливою пильністю. На запитання Докії Гуменної (письменниця і журналістка, в 1938 разом із Петровим працювала на розкопках поселення трипільскої культури у Халеп'ї) про зміст поїздки, він відповів украй абстрактно: «Вино пив».
В січні 1941 Петрова призначають тимчасовим головою Інституту фольклору АН УРСР, в цій якості він керував евакуацією Інституту до Уфи, де і перебував до жовтня 1941. А тоді одного дня... професора Петрова покликала Батьківщина.

Із наступних трьох років життя Петрова до нас дійшли лише уривки — вихоплені із темряви кадри на фотоплівці. Ось зима, лютий 1942 року, одягнений в шинель худорлявий чоловік переходить лінію фронту десь під Орлом — хальт, руки вгору. Літо 1942 — Харків. Перша зустріч з Юрієм Шевельовим. На той момент Петров уже ходив у німецькій уніформі лейтенанта. Яка, за словами Шереха, «виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки».

Яку роль він насправді виконував при окупаційній адміністрації? Передають невиразні свідчення про участь Петрова в «антропологічній конференції», на якій йому нібито вдалося довести нацистам, що караїми — не євреї, а окремий народ (бо на відміну від євреїв мають аристократію). Наскільки реальним є цей факт — судити складно. В Харкові Петров редагував пропагандистську газету «Український засів», саме в ній уперше вийшов роман Домонтовича «Без ґрунту». В 1944 Улас Самчук зустрічає нашого героя у Берліні, досі у німецькій уніформі. Схоже, що він проходив у ній до самого кінця війни, після чого спокійнесенько виїхав у Баварію — до американської зони окупації.

Може видатися дивним, що до 1949 майже ні в кого подібна карколомна кар'єра не викликала запитань. Але варто пам'ятати, що у таборах для внутрішньопереміщених осіб було чимало вільних-невільних колаборантів із нацистським режимом, тож власне і чуже минуле вони для безпеки воліли не ворушити.
ДОКТОР СЕРАФІКУС
Кінець 40х — другий найбільш плідний етап творчої біографії Петрова-Домонтовича. Цього разу до його роздвоєної особистості додається третя іпостась — Віктор Бер, автор історіософьких «роздумів над руїнами».

В традиції Освальда Шпенглера, Бер-Петров намагається дошукатися причин морального краху людства. І доходить висновку, що такою є сама сутність історії: епохи змінюють одна одну дискретно і катастрофічно, тяглості між ними нема; людині, якій випало жити на переламі, суджено побачити, як всі цінності та ідейні першопочатки однієї епохи розвіюються; поняття та навіть фізичні закони втрачають зміст. Щоправда, «Бер» із обережністю висловлює думку про можливість духовного Ренесансу. На зміну збанкрутілим ідеям раціональності епохи Модерну має прийти нова духовність, нове «Середньовіччя», яке діалектичним шляхом заперечення вирішить нагальну кризу (хоча й неминуче породить нову). Сучасні критики знаходять у поглядах Петрова паралелі із роботами Фуко. Дискретність часу, тимчасовість «вічних цінностей», критика модерністського проекту — можливо, Віктор Бер і справді міг би стати першим із постмодерністів, якби жив у дещо сприятливіший історичний момент.

Можна багато говорити про діяльність Петрова в 40-ві роки, роботу над часописом «Арка», участь у дискусіях Мистецького українського об'єднання (МУРу). Але все ж найважливішим, що сталось у 40-ві з перспективи 70 років здається видання двох «інтелектуальних романів» Домонтовича — перше і до 1980-х єдине. «Доктор Серафікус» був виданий в 1947 Українською трибуною, «Без ґрунту» у 1948 — приватним видавництвом Михайла Борецького.

«Доктор Серафікус» є мабуть найбільш досконалим із формальної точки зору романом Домонтовича. І також найскладнішим в плані ідейного змісту. Окреслення роману, як «інтелектуального» не є маркетинговим прийомом, а цілком реально відображає його структуру, в якій зовнішня сюжетна канва лише оздоблює інтелектуальну начинку. Роман є в повному сенсі цього слова модерністським. Він повністю позбавлений тієї важкої наративної структури, успадкованої від критичного реалізму (селянського реалізму, як ущипливо б зазначила Соломія Павличко), від якої не зміг у «Місті» звільнитися Валер'ян Підмогильний. Роман цей є в повній мірі урбаністичним. Він не критикує місто, не «завойовує» місто і не пробує «втекти» від міста. Герої роману органічно живуть у місті.
Головний протагоніст, професор Василь Хрисанфович Комаха, взагалі не може існувати поза ним. Він є уособленням штучності, антиприродності, яка на думку Петрова (чи скоріше Бера) мала стати неминучою ознакою нової доби — розчарованої в реалізмі, позитивізмі, добі новітніх міфів і ритуалів. Ось як автор описує свого героя: «Попри всю свою грузьку, тяжку масивність, він здавався абстракцією й фікцією». І далі: «У ньому було щось од гомункулуса, колби, лабораторії, од легенди про Фауста, од планківських теорій, од химер, ілюзій, схем і формул. Ані його величезне тіло, ані його червоне, голене, подібне на шматок свіжого м'яса, обличчя не переконували в реальній правдоподібності його існування».

Саме ім'я «Серафікус» — серафічний, себто належний до вищих сфер, натякає на «неземну природу» професора.
В основі драматичного конфлікту твору — фатальна неспроможність доктора Серафікуса знайти кохання. Найбільш природне і емпіричне із усіх почуттів. Власне (досвідчений критик-постмодерніст із розумінням підважить бровою), єдиний, з ким у Комахи допіру вибудовується щось схоже на любовний зв'язок, нехай і платонічний — це його найближчий друг, художник Корвин. Це вважають чи не першим описом в українській літературі гомосексуальних стосунків, але постать Серафікуса надто хитка і примарна, щоб давати цьому настільки однозначне трактування. Для своєї маленької подруги — дівчинки Ірці — він ніщо інше, як велетенська комаха, Комашиний тато (який ховається в дірочку в землі). Єдина, хто змогла розгледіти в ньому чоловіка — femme fatale Вер Ейснер. Жінка нової антиприродної доби, сучасна, витончена, артистична вона починає настільки ж сучасний і антиприродний роман із серафічним професором. Проте зрештою сама ж обриває його, втомившись від умоглядності. Адже, натякає Петров, якою б витонченою і піднесеною не була жінка, їй все одно треба від кохання дечого набагато людянішого, ніж слова і абстракції.
Складно визначити, наскільки образ Комахи співпадає із духовним портретом його автора. Петров однозначно не був соціопатом, не демонстрував гомосексуальних нахилів, не був також і «кабінетним ученим». Однак історія його кохання із Софією Зеровою і справді несе на собі відбиток тієї прикрої умоглядності, якій стільки уваги приділено в романі.

Мало пройти майже 30 років, перш ніж Петрову надали дозвіл повернутися до Києва і кохані воз'єдналися. Тридцять років і сотні листів, витончених, справді літературних — ось підсумок цього дивного роману. Хто зна, чи не кохання завернуло Петрова на хистку стежину співпраці із спецслужбами. Чи не воно назавжди протиставило його Розстріляному відродженню (він опинився за спинами розстрільної команди). Але можна бути певним — саме через нього Віктор Петров-Домонтович-Бер 18 квітня 1949 року покинув своє мюнхенське помешкання і розчинився у прохолодному квітневому вітерці.
«Амнезія» — це дослідження українського колективного забуття:
Made on
Tilda