родіон хомяков

Музичні гастролі Тичини
палаючою Україною

1920 рік: тотальний хаос, нова радянська влада нічого не контролює, степами бігають озброєні банди, всюди розруха і зубожіння. Поет-початківець Павло Тичина влаштовується репортером у капелу Кирила Стеценка, щоб документувати їхній тур Правобережною Україною.
Пропаганда називала Павла Тичину засновником нової української літератури, на честь поета називали вулиці і педагогічні інститути. Але скільки б із нього не ліпили революційного барда, під маскою все одно проглядав радянський бюрократ, голова Верховної Ради УРСР і «трактор в полі дир-дир-дир».

В роки незалежності Тичині вдалося пробитися в новий літературний канон, хоча і не без втрат: зрілий період зарахували до «нещасного компромісу», який буцім-то наступив на горло поетовій пісні, а вершиною творчості назвали дебютну збірку. При цьому Тичина так і залишився фігурою двовимірною — за всіма ідеологічними баталіями геть загубилося його людське обличчя.

В спробі його відшукати нам доведеться звернутися до джерел. В 12-томне анотоване видання творів Тичини увійшло чимало цікавих текстів, від листів до мемуарних нарисів. Але найбільшу цікавість, з огляду на історичну фактуру, становить один конкретний, дарма що незавершений твір — щоденник поророжі Тичини з капелою Кирила Стеценка. Історія цього щоденника така ж непередбачувана і парадоксальна, як біографія самого поета.

КООПЕРАТИВ

Отже, на дворі вирує революція. В 1918 у Тичини виходить дебютна збірка «Сонячні кларнети», на той час поету було 27 років. Після приходу радянської влади він нетривалий час працював у літературному відділі книжкової монополії «Всевидав», а в 1920 влаштувався завідувачем музею в один із найбільших українських кооперативів — Дніпросоюз.

Кооперація на той час окрім господарчих нерідко переслідувала соціал-реформістські і просвітницькі цілі. От і в Дніпросоюзі був культурний відділ, який займався всім одразу — від організації бібліотек до відродження театру.

Не останнє місце в проекті культурного ренесансу займала музика. В художній нараді при Союзі за цей напрям відповідали такі корифеї, як Рейнгольд Глієр та Яків Степовий. Одним з найамбітніших проектів Дніпросоюзу в цей час стала організація хорової капели — яка після років війни, революції і культурного застою мала знову повернути Україні українську пісню. Перша капела Дніпросоюзу під керівництвом Нестора Городовенка була утворена в 1919. Уже влітку наступного року вона з успіхом об'їхала Лівобережну Україну — як співається в народній пісні, від Полтави до Хорола, від Києва до Лубен і навіть далі. Успіх заходу спонукав адміністрацію розширити ареал культурної роботи на Правобережжя. Для цього була створена уже Друга мандрівна капела Дніпросоюзу на чолі з Кирилом Стеценком.
Капела у повному складі, 1920 рік; сам Стеценко у центрі в третьому ряду.
Останній був беззаперечною зіркою української музичної сцени. За кілька років до того він (разом з Олександром Кошицем) заснував Українську республіканську капелу, яка з приголомшливим успіхом об'їхала всю Європу і обидві Америки — донісши аж до Уругваю славу української пісні. Щоправда, Стеценку за кордоном побувати не довелось — велика родина прив'язувала до дому. Але попри всі здобутки, політичне реноме Кирила Григоровича залишало бажати кращого. Православний священик, культурний діяч доби УНР, близько знайомий із Симоном Петлюрою. Стеценко навіть диригував хором під час урочистої церемонії на День Злуки в 1919 році. І все ж йому дозволили працювати, та ще й на чутливому культурному напрямі. Що це, відносний лібералізм доби «воєнного комунізму»? Чи просто не догледіли? Відповіді ми вже не дізнаємось.

Хай там як, а влітку 1920 для капели Стеценка все складалося якнайкраще. Була розроблена програма: українські народні пісні в аранжуваннях українських же композиторів — Кошиця, Глієра, самого Стеценка. Капелу швидко докомплектували, щоправда публікою доволі неоднорідною. Сам Тичина пізніше охарактеризує її так: «якийсь вінегрет. Росіяни, українці, комуністи... Українців мало, комуністів ще менше». Це були здебільшого артисти київських театрів — оперного чи української «Музичної драми», хору Київського університету і просто назбирані з усього світу аматори — колишні шкільні вчителі, покоївки тощо.

А що ж сам автор? Який стосунок мав поет до капели? Як не дивно, хоровому співу Тичина був аж ніяк не чужий. В 9 років він завдяки чудовому голосу був взятий до складу архієрейського хору Єлецького монастиря в Чернігові. Саме це дало змогу сину злиденного псаломника поступити спершу в духовне училище, а після нього — в семінарію. Так що Павло Григорович цілком міг би стати повноправним учасником капели, якби доля не змусила його змінити фах. І в 1920 році він вирушав у мандрівку, як офіційний літописець капели. Приклад такого літопису уже існував — з Першою капелою їздив Степан Васильченко і його твір визнали цілком придатним для ужитку. Але в цьому випадку все закінчилося не так гладенько. Одразу після дебютних гастролів капела була розформована, разом із усім Дніпросоюзом. Сам Стеценко помер від тифу в 1922 році. Спогади так і лишились незатребуваними.
Перша сторінка рукопису
Рукопис пережив війну майже дивом: забрати весь архів в евакуацію не вдалось, і німці, які оселилися в київській квартирі Тичини (де нині діє літературно-меморіальний музей) викинули його архів на смітник. Але сталось так, що їх знайшов там один симпатик — колишній співак робітничого хору, яким керував Тичина, і переховав (включно з автографом крамольного вірша «Партія веде»). В повоєнні роки мало не дійшло до публікації, але знову не склалося. Лиш після смерті Тичини в 1971 його дружина Лідія Петрівна нарешті скомпонувала розрізнені клапті в один текст і передала до публікації в журнал «Вітчизна».

Таким чином унікальне свідоцтво нарешті побачило світ і для нас відкрилось дивовижне вікно в пропахлий порохом 1920 рік — час великих сподівань, яким не судилось збутися. Наш провідник у ньому — поет Павло Тичина — все ще жива людина, а не бронзовий монумент.

ТІНЬ автора

Яким він був? З тексту можна дізнатись, що поет їв на сніданок (наприклад, ряжанку з базару чи пряжене на пічці сало), та чи не дошкуляла йому бува вночі блощиця («блондин» чи «білогвардієць», як їх тоді називали).

Але що за думки блукали в його голові? Був він уже комуністом чи все ще «національним поетом»? Звісно, щоденник, який від початку призначався для публічного ока, не може бути ідеальним джерелом, але деякі натяки можна розгледіти і в ньому. Тичина 1920 року — все ще насамперед романтик. Революція для нього не ділиться на класову і національну. Це бурхлива ріка, яка змітає все на шляху, нестримна стихія, якій належало віддатися з головою.
Тичина, фото 1920-х років
Тичина — колишній семінарист, який цілком міг би стати священиком, але його релігійне відчуття на той момент ближче до язичництва, ніж до християнства. Про це можна судити з такого патетичного фрагменту: «Благословенний бог, який світ таким створив що можна ще когось будить. Наш бог без сивої бороди, од нього тільки промені, які повелівають без декретів. Без декретів — от в чім вся сила музики. Стеценко схоче — і я заплачу, Стеценко схоче — засміюся. Сміливості, тільки сміливості побільше! Бетховенськими кроками через гори, через ріки! Верніть Дніпро од бандитів в язичество, нове язичество створіть!».

Тичина свідомий високого призначення культуртрегера — нести в маси вогонь культури. Чинний момент він порівнює із падінням Стародавнього Риму і певен, що нове відродження почнеться саме із села. «Тільки на провінції й можна зараз щось робити. У місті вже нікого будить». Капела покликана бути в авангарді культурного наступу, але внутрішній її стан, з прикрістю визнає поет, ще далекий від блискучого ідеалу комуни — надто багато грубості, міщанства, індивідуалізму. «Якось раніш не помічав того, що кожен капелянт — окреме хутірське хазяйство. От я собі булку куплю, чашку мою прошу не брати, а сьогодні вартувать не можу, бо... ну, словом, я завтра буду». Не згадуючи вже про те, що в українській капелі балакають здебільшого російською чи на суржику — «малоросєять».

Що ж стосується народних мас, то не схоже, щоб їх цікавили якісь глобальні універсалії. На одному із полустанків між селянами розгортається жива дискусія. Народ традиційно стогне і скаржиться на зубожіння:

«— Та краще вже під вагон кинутись, як отак мучиться. Хліб триста. Де ви чули? Херсонщина ось зараз, пшениці скільки вгодно — а хліб по триста.
— А я вам скажу, чого це так. Баба знижує голос і щось агітує. Тільки висновок не криє:
— Це вони, безпремінно вони, прокляті».

Але більшість таких далекосяжних висновків не робила: «„Та нам усяка влада однакова, аби нас не чіпали" — от де філософія частини селянства», констатує Тичина.

Періодично і самого поета охоплюють сумніви. Скажімо, під час концерту в Новомиргороді, коли міліція заарештувала якогось учителя нібито за те, що він «на з'їзді щось сказав». Тичина піддається маловірству: «Як же людині мовчати, коли її, що в херсонських степах викохалась, хочуть у клітку посадити?» — і відразу ж обриває себе: «Це що, — ловлю я себе на контрреволюції,— індивідуалізм проповідую? Ні, пора вже його знищити, пора».

В цілому ж, капелянти намагалися тему політики не зачіпати. Часом з огляду на присутність у вагоні мовчазного попутника — червоного командира, а часом просто із міркувань загального політесу — щоб не напружувати і без того непрості взаємини всередині колективу. Для того, щоб залишатися аполітичним, тоді було чимало підстав.
Подорож тривала з 8 вересня по 10 листопада і пролягла за маршрутом: Фастів — Миронівка — Корсунь — Сміла — Балаклея — Черкаси — Златопіль — Новомиргород — Єлисаветград (нині Кропивницький) — Бобринець — Вознесенськ — Одеса — Тульчин — Вапнярка — Жмеринка — Вінниця — Козятин

ДИКЕ ПОЛЕ

Україну 1920 року без перебільшення можна назвати однією великою зоною бойових дій. Читати про «зелених повстанців» в підручнику чи белетристиці Василя Шкляра — одна справа. Інша — дивитись на них очима сучасників. Хоча радянська пропаганда називала загони отаманів «бандами» і переводила весь процес боротьби із ними в карально-кримінальну площину, навіть побіжних згадок в тексті щоденника досить, щоб збагнути: мова йде про справжню партизанську війну, ще й чималих масштабів. Український хартленд — села і хутори зі зброєю в руках протистояв новому «світовому порядку», червоному Молоху, який прагнув відібрати в них хліб.

Осередки більшовицької влади — міста, на той час можна було порівняти з червоними острівцями в неосяжному зеленому морі. Єдине, що підтримувало їхню єдність — мережа залізниць, по якій ганяли туди-сюди ешелони із зерном, перекидали війська. Капела Стеценка, яка вантажила свої речі у колишній вагон для худоби на Київському вокзалі, добре розуміла, що на неї чекає не розважальна прогулянка, а справжній квест на виживання. З цього приводу їм була дана промовиста інструкція: «речей кожному брати не більш 15 фунтів, бо може статись, що спереду повстанці десь і збоку селяне: ми змушені будемо з клунками на плечах пробиватись».

Кожна затримка на шляху могла виявитись фатальною, кожна зупинка могла стати кінцевою. Прибуваючи на станцію, слід було в першу чергу з'ясувати, чи не перерізана далі колія. «Знам'янка зайнята, а за Бобринською мости зруйновані. Так, це з певних джерел». Їхати обхідним шляхом? «Ви можете звернути на Козятин, але там теж уже не можна. Треба на Білу Церкву пробиватись. Отаман Темна Ніч оперує. 15 тисяч бандитів». Чим далі від Києва, тим страшніше — менше точної інфи і більше неперевірених чуток. В районі Корсуня орудує отаман Голий. Влітку цього року йому вдалось на певний час захопити Черкаси, і в місцевої влади досі є з ним неофіційна телефонна лінія.

Ще далі в степах — колиска української анархії. Тут діють найлютіші польові командири, а центральної влади не бачили ще з царських часів. Поїзди на Новомиргород не йдуть уже третій день, бо «Отаман Хмара зруйнував залізницю, все геть к чорту зніс і на п'ятдесят верстов забрав». Десь там чатує і фінальний бос — батько Махно. Про нього говорять цілком буденно, як про зливу чи буревій: «А він проклятий такий. Оце, кажуть, євреїв у містечку поколов». Дух часу. Всі до всього звикли. В Єлисаветграді Тичині покажуть огороджену ділянку з могилами просто на міській площі. Кажуть, там похована соратниця Махна — грім-баба Маруся Никифорова. А поруч, що за свіжі могили? «Оце недавнечко якихось євреїв ховали».
Українські повстанці: №1 — отаман Орел, №8 — отаман Хмара
Залізничний вокзал Єлисаветграду, 1920
І якби ж логістичні труднощі закінчувалися на отаманах! Гострий дефіцит рухомого складу, перевантаженість графіків і загальна дезорганізація призводили до того, що на кожній станції адміністраторам капели доводилось просто зі шкіри лізти, упрошуючи залізничне начальство причепити вагони хоч до якого-небудь потяга. Процедуру торгів уповноважений Дніпросоюзу товариш Чапківський називав жартівливо «феті-меті», але потребувала вона цілком серйозних інвестицій: «У Києві, на тій проклятущій товарці, тисяч вісім-дев'ять (там у мене записано), у Фастові — тисяч дванадцять, а от уже в Миронівці всього на півтори тисячі зійшлись, в Корсуні ж 500 карбованців та кілька контрамарок на наш концерт». І навіть хабар не міг гарантувати успіху — вагони шарпали, тягали, приєднували, від'єднували, везли в протилежному напрямі, кидали посеред поля. Часом оказії в потрібному напрямі доводилось чекати тижнями.

Не менших прикростей спричиняла і взаємодія з місцевою владою — від військових комендатур до управлінь народної освіти. В гіршому випадку, чиновників просто неможливо було дошукатись. «Завідуючий наросвітою сказав, що о другій годині він неодмінно буде на посаді. Приходжу. Ніякого завідуючого нема. Що таке? Та ми, кажуть, по сонцю живемо. От коміки, радянські служащі називаються».

В багатьох містах діяла комендантська година, так що концерт доводилось починати в середині робочого дня при напівпорожній залі. А коли здавалось, що все вже залагоджено і домовлено на сцену виходив ще один могутній гравець — Сорабіс (чи то Всерабіс). Спілка робітників мистецтв — профспілка, яка мала дбати про права артистів, зокрема право на відпочинок в офіційний вихідний день — понеділок. Дарма, що в капели графік був аж ніяк не стандартний і могло статися так, що саме понеділок був єдиною опцією. Як то було в Черкасах. Але попри всі умовляння Сорабіс концерт заборонив. І катма.

Нарешті, звернути своє невсипуще око на мандрівних музик міг і каральний орган революції, чию назву зайвий раз намагалися не вимовляти — ЧК. Так сталося в Єлисаветграді — і про справжню сутність інциденту ми можемо лише здогадуватися. Відомо лиш, що уповноважений Чапківський після візиту до гебні назвався хворим і відчайдушно поривався скласти себе повноваження.

Але схоже, що артистів ці глобальні виклики не дуже обходили. Їхній стоїчно-філософський настрій підсумував сам Кирило Григорович Стеценко. На питання «А ви не боїтесь, як, бува, Голий пустить вас під откос», він з гумором відповів: «Хм, приємного дуже мало, але попереду, товаришу, прийдіть і подивіться на нашу капелу: ми боягузів не брали. Під откос так під откос — і там співать будем».
Кирило Стеценко, 1918

НОВИЙ ПОБУТ

Значно більше музикантів турбували побутові незручності. Умови в колишньому вагоні для худоби були далекі від комфортних. Дві дерев'яні полаті — зліва і справа від проходу на всю довжину. Вузенькі віконця під самою стелею, так що перший ярус постійно знаходився у темряві (і отримав через це назву «катакомби»). Посередині — пічка з трубою, для якої слід було регулярно колоти дрова, а у степах Херсонщини, де з деревами сутужно, — пиляти старі шпали. Власне, шпали на залізниці були стратегічним ресурсом. В умовах дефіциту вугілля, їх кидали ще й в топку паротягів.

І все ж, яким би холодним, темним чи задушливим не був вагон, в ньому було краще, ніж поза ним — наприклад, на даху чи зовнішніх майданчиках, які протягом всієї мандрівки населяв різнобарвний набрід. «І вот, повєрітє, з самого дев'ятсот третього года я отак». Для більшості — єдиний можливий спосіб подорожувати залізницею.

Якщо вирішити питання із житлом вдавалось (в деяких містах артистів пускали ночувати в місцевий кооператив чи відділення «Просвіти»), на порядку денному поставало інше — харчування. Кирило Григорович з цієї нагоди любив наводити слова якогось анонімного філософа, який сказав, що «питаніє в жизні человєка імєєт громаднєйшеє значеніє». Цим важливим напрямом в капелі опікувався господарчий відділ, який щоранку вирушав в експедицію на базар.

Ти любиш читати, ми любимо писати. Це доля. Підписуйся на «Амнезію» всюди:

Телеграм
Інстаграм
Фейсбук

Крім закупки провізії для безпосередніх харчових потреб, вони також займалися «спекуляцією», себто бартером. Радянські гроші, які в теорії були єдиним законним платіжним засобом, обов'язковим до прийняття всіма контрагентами, на практиці мали вкрай обмежену придатність, а на територіях контрольованих повстанцями їхня цінність була просто таки від'ємна. Тому гроші за першої ж можливості слід було конвертувати в щось більш ліквідне — наприклад, сіль. Слід пояснити, що Капела мала офіційний бюджет, за яким передбачалось 1 млн 360 тис радзнаків від продажу квитків. Видатки жорстко не регламентувались, але малось на думці, щоб дефіцит був якомога меншим. На практиці ж план по прибутках був не виконаний більш як на 500 тисяч, а дефіцит виріс до 2 мільйонів. Але паралельно з цим у капели був ще й бюджет неформальний — його наповнювали прибутки від концертів, які капелянти давали «для себе» і не відображали в звітності. Зрозуміло, що оплату за них брали аж ніяк не грошима: «Ну, буває, одріжуть нас, що його тоді робить з грошима, а то цукру — 3 пуди, 2 відра меду».

До речі, мед потім з вигодою продали якимось грекам у Одесі. Але міг він піти і на поточні видатки — закупку продуктів на базарі. Інколи у вагонах проходили цілі зібрання, присвячені розподілу виручки. «Справа з борошном. Усі кричать, бо нічого не чути. Є борошно в нас добре (Черкаси — 10 пудів) і погане (Єлисавет — 12 пудів — з ячною мукою). Ухвалюють: борошна частину продати, а частину обміняти (господарча комісія). А далі питання про кабана й сало. Кабана продати, а сало розділити». Це може здатися страшенно приземленою темою для обговорення, але альтернативою до економіки бартеру був голод. У великих містах, на зразок Єлисаветграду чи Одеси, музикантам траплялися голодні люди з купою продуктових карток — папірців, придатних лише для розтопки багаття.
Якщо ж і з харчуванням все вирішувалось благополучно, можна було переходити до найважливішого — духовної поживи. Все життя капели було просякнуте музикою. Вона співала на концертах і репетиціях, але також і просто для власної розваги. Кожен ранок починався з особливого ритуалу: Кирило Стеценко починав співати арію царю Давида, а капелянти, просинаючись, підспівували йому — «оглушительно». Бувало так, що Стеценко згадував про власний сан і заходився співати у вагоні кондаки і тропарі, влаштовуючи з артистами імпровізовану літургію. Одного разу він навіть взяв участь у справжній церковній відправі — обвінчав закоханих капелянтів.

Але співали не лише артисти, співали волоцюги на даху вагону, співали обідрані селяни на станційних перонах. Якщо революцію можна порівняти із пробудженням, то Україна прокидалася з піснею. Не дивно, що найбільший фурор концерти капели викликали саме в української молоді — наприклад, в Єлисаветградському училищі (бурсі). В той же час містечкова публіка — різночинці і дрібна буржуазія — сприймали їх радше як іще одну прохідну забавку. От вчора був кафешантан, а сьогодні — «украинская трупа». Вибору особливо і не було, адже навіть у стотисячному Єлисаветі не працював жоден театр чи кінематограф.

Варто зазначити, що саме визначення «українського» в ті часи було не таким однозначним, як може здатись. З одного боку, існувала Радянська Україна — соціалістична республіка, союзна з Російською, яка включала в себе Київ і Одесу, Харків і Кам'янець-Подільський. А на практиці, слова «український» і навіть «радянський» для населення міст того ж Півдня досі звучали, як щось екзотичне і чужинське. Розгадка прозвучала в словах станційного наглядача в Новомиргороді, який назвав капелу «малоросійська трупа». Схоже, українізація ще не встигла переконати міщан, що вони живуть в Україні, а не Південно-Західному краї.
Звучало це приблизно так. Музика Кирила Стеценка, виконує сучасний хор НМАУ

ЗІРКОВЕ ЖИТТЯ

Тим часом (якщо не рахувати прохолодної зустрічі у Вознесенську), капела скрізь виступала з успіхом. Деякі пісні заходили аудиторії краще, деякі гірше, але скрізь співаків викликали на біс (іноді ще до виконання), проводжали гучними аплодисментами і тупотом, ще й підносили урочисті «адреси».

І все ж загальна культура (яку Тичина з невідомих причин називає «гетьманською») давалася взнаки, так що атмосферу жодного концерту не можна було назвати ідилічною. Попри чисельні оголошення і усні прохання, глядачі курили як паротяги, отруюючи повітря і змушуючи співаків кашляти. А ще гучно лускали насіння. Здається, що насіння — це взагалі справжня пошесть 1920-х: оголошення із закликами утриматися від лускання тоді висіли скрізь, від вокзальних перонів до церков.

Але якщо від пролетаріату чи солдат чекати особливого етикету було б наївно, то що казати про саму капелу?

«Он той добродій (його якось і товаришем назвать не можна) при дамах скидає навіть нижню спідню білизну. Тенор N щодня підбурює проти адміністрації. Варти нічної ніхто в тім вагоні не визнає. Нечемність, натяки нечисті». І це ще дрібнички. Якогось товариша М. постановили геть виключити з капели — «за те, що він чужі речі любить брати». Тичина з сумом констатує: «У нас ціле нещастя в вагонах — до комуни ніяк дорости не можемо».

Зміцненню солідарності заважали і постійні чвари всередині колективу. Основним їх джерелом був вищезгаданий товариш Чапківський — уповноважений Дніпросоюзу. На його плечах лежала вся оргчастина — від переїздів залізницею до розповсюдження квитків. Крім цього, до «адміністрації» відносились обрані капелою староста і підстаростиха (ось така офіційна назва посади), а також бухгалтер. Вже скоро після від'їзду з Києва між адмінкою і пересічними капелянтами розгорнулась позиційна боротьба: старосту намагалися переобрати, уповноваженому оголошували недовіру. Когось він назвав дурнем, когось прохвостом, когось взагалі вилаяв нецензурно. Намагався усунути шановного Кирила Григоровича від керівництва капелою. Сплітав інтриги з власними посіпаками. З розповіді Тичини вимальовується портрет дрібного самодура, який не терпить критики і готовий принести єдність капели в жертву своєму роздутому его.

З іншого боку, а чи не можна пояснити надмірну дратівливість уповноваженого нервовим характером його роботи? Якщо навіть найпростіша процедура — домовитись про локомотив і пригнати його під вагони — могла закінчитися катастрофою. «Олександр Станіславович, „підмазавши" кого слід, знайшов паровоз, який і мав нас зараз повезти, і вже сюди той паровоз ішов, але отут недалечко, кроків п'ятдесят від нас, к чорту скочив з рельс. Олександр Станіславович не втримався і полетів із нього. Добре, що спочатку спиною впав, а потім уже головою вдарився». Йому доводилось підкупати залізничників, випрошувати грошей від регіональних філій Дніпросоюзу, відбиватися від ЧК. А від капелянтів за те була одна подяка — постійні скарги і небажання виконувати навіть найпростіші чергування. Навіть сам Тичина, якому, нагадаю, платили зарплатню як літописцю, більшість повинностей не виконував і навіть не показав нікому жодного рядка з написаного!

Іронічно, що примирилась капела лише на зворотньому шляху до Києва — коли на фоні заморозків половина співаків перехворіла.

Останній запис в щоденнику Тичини датується 3 листопада: «Я заслаб».
Цілком можливо, що ця поїздка була найяскравішим моментом всього життя Тичини. Попереду на нього чекало ще чимало здобутків - Сталінська премія в 1941, п'ять Орденів Леніна, посада міністра освіти... Тільки місця для романтики і пригод в цьому славному майбутньому не було.
Опубліковано 26 квітня 2019

Всі тексти автора
Пірнай глибше в минуле: