Тичина — колишній семінарист, який цілком міг би стати священиком, але його релігійне відчуття на той момент ближче до язичництва, ніж до християнства. Про це можна судити з такого патетичного фрагменту: «Благословенний бог, який світ таким створив що можна ще когось будить. Наш бог без сивої бороди, од нього тільки промені, які повелівають без декретів. Без декретів — от в чім вся сила музики. Стеценко схоче — і я заплачу, Стеценко схоче — засміюся. Сміливості, тільки сміливості побільше! Бетховенськими кроками через гори, через ріки! Верніть Дніпро од бандитів в язичество, нове язичество створіть!».
Тичина свідомий високого призначення культуртрегера — нести в маси вогонь культури. Чинний момент він порівнює із падінням Стародавнього Риму і певен, що нове відродження почнеться саме із села. «Тільки на провінції й можна зараз щось робити. У місті вже нікого будить». Капела покликана бути в авангарді культурного наступу, але внутрішній її стан, з прикрістю визнає поет, ще далекий від блискучого ідеалу комуни — надто багато грубості, міщанства, індивідуалізму. «Якось раніш не помічав того, що кожен капелянт — окреме хутірське хазяйство. От я собі булку куплю, чашку мою прошу не брати, а сьогодні вартувать не можу, бо... ну, словом, я завтра буду». Не згадуючи вже про те, що в українській капелі балакають здебільшого російською чи на суржику — «малоросєять».
Що ж стосується народних мас, то не схоже, щоб їх цікавили якісь глобальні універсалії. На одному із полустанків між селянами розгортається жива дискусія. Народ традиційно стогне і скаржиться на зубожіння:
«— Та краще вже під вагон кинутись, як отак мучиться. Хліб триста. Де ви чули? Херсонщина ось зараз, пшениці скільки вгодно — а хліб по триста.
— А я вам скажу, чого це так. Баба знижує голос і щось агітує. Тільки висновок не криє:
— Це вони, безпремінно вони, прокляті».
Але більшість таких далекосяжних висновків не робила: «„Та нам усяка влада однакова, аби нас не чіпали" — от де філософія частини селянства», констатує Тичина.
Періодично і самого поета охоплюють сумніви. Скажімо, під час концерту в Новомиргороді, коли міліція заарештувала якогось учителя нібито за те, що він «на з'їзді щось сказав». Тичина піддається маловірству: «Як же людині мовчати, коли її, що в херсонських степах викохалась, хочуть у клітку посадити?» — і відразу ж обриває себе: «Це що, — ловлю я себе на контрреволюції,— індивідуалізм проповідую? Ні, пора вже його знищити, пора».
В цілому ж, капелянти намагалися тему політики не зачіпати. Часом з огляду на присутність у вагоні мовчазного попутника — червоного командира, а часом просто із міркувань загального політесу — щоб не напружувати і без того непрості взаємини всередині колективу. Для того, щоб залишатися аполітичним, тоді було чимало підстав.