Вічний неспокій.
Харківська літературна тусовка 20-х очима Юрія Смолича

Українські двадцяті в масовій свідомості оповиті романтичним колоритом. Після років війни і Червоного терору країна знову розправила плечі. В містах народжувалась українська масова культура (щоб вже за якесь десятиліття загинути під чоботом майора).

Такою є легенда. Але звідки ми знаємо бодай щось про двадцяті, якщо пам'ять про них була надійно стерта партійними цензорами? Джерел небагато і одним з найбільш цінних є мемуарна трилогія класика радянської літератури і голови Спілки письменників УРСР Юрія Смолича під загальною назвою «Розповідь про неспокій» (1968-1972).

КРИПТОГРАФІЧНІ СПОГАДИ

В колах української еміграції Смолича здавна вважали провокатором і донощиком. Особливо цьому сприяла його діяльність на посаді голови правління Товариства «Україна». На папері воно було створене для комунікації з діаспорою і «повернення співвітчизників на Батьківщину». Справжньою ж метою організації, яка існувала під егідою Першого управління КДБ УРСР, була дискредитація закордонного націоналістичного руху. Розкриття архівів в 1990-ті пролило трохи світла на історію взаємодії Смолича з органами. Поміж іншим він складав багатосторінкові кляузи на Олександра Довженка. Того самого Довженка, якого в мемуарах називає своїм давнім і сердечним другом.

Тож коли на піку радянської реакції, після першої хвилі арештів дисидентів у 1965, в офіційному видавництві Спілки письменників УРСР вийшла друком книжка «літературних спогадів» Смолича, на Заході її сприйняли, як витвір чистої пропаганди. Наприклад, письменник-емігрант Василь Сокіл, який перед війною сам жив у Харкові, а відтак мав безпосередню справу з тогочасним головою обласної Спілки Смоличем, назвав спогади «партійно прилизаними» і сповненими лицемірства. Смолич відповідав своїм критикам взаємністю. Цілий розділ в другому томі його спогадів присвячено письменникам-залишенцям, які співпрацювали з німецькою адміністрацією, а тоді виїхали на Захід. Наприклад, Аркадія Любченка, який в окупованому Харкові редагував газету «Нова Україна», він зневажливо називає закінченим кар'єристом і підлабузником; Олеся Гая-Головка — «перевертнем-авантюрником з куркульського посліду»; Івана Багряного — «звичайнісіньким графоманом». Цікаво, що на протилежному фланзі книгу Смолича розкритикували деякі ортодокси-сталіністи, як то О. Корнійчук, котрий застеріг серед іншого проти «реабілітації ВАПЛІТЕ».

Але якщо абстрагуватися від ідеологічних оцінок, якими насправді були спогади Смолича? Найперший епітет, який спадає на думку — криптографічні. Бо якими б кольоровими деталями не насичував Юрій Корнійович свій твір, найбільше уваги все одно привертають речі, про які в ньому не написано. Ці лакуни зяють скрізь у тексті, немов чорні дірки. Гортаючи біографії сучасників Смолича, читач раз у раз наштовхується на такі дивні формулювання: кар'єра його передчасно увірвалась, передчасно пішов з життя, пішов на самому піку творчої форми. Майк Йогансен, Лесь Курбас, Микола Куліш... Складається враження, ніби Харковом прокотилась епідемія чуми. Лише де не де і обережно автор згадує про «важкі випробування» пов'язані із «порушенням соціалістичної законності» в 30-ті роки. Таким евфемізмом в роки Застою описували сталінські репресії. Трохи більше місця їм присвячено в главах про визнаних радянських класиків — Олександра Довженка (детально описане цькування режисера Сталіним) і Остапа Вишню (Смолич прямо пише, що Вишня був репресований). Що ж стосується Курбаса, Куліша та решти, то вони хоч і були реабілітовані в кінці 1950-х, однаково носили на собі тавро «націонал-ухильників», а отже надто привертати увагу до їхніх вироків не годилось.

Смислові купюри на контрасті забарвлюють цілком невинні епізоди в зловісні фарби. Скажімо, Смолич детально описує, як вони з Юрієм Яновським та ще парою колег-літераторів влітку 1935 вирушили в першу автомобільну мандрівку Україною. Це була весела подорож з купою анекдотичних ситуацій, але зовсім по іншому вона сприймається, якщо згадати, що на той момент близький друг Смолича Олекса Слісаренко вже сидів на Соловках.

Але попри всі недоліки «Розповіді про неспокій», була в неї й очевидна перевага — вона була першою і до пори єдиною. Навіть після XX З'їзду і розвінчання Культу особи, початку Відлиги і публікації в журналі «Новый мир» «Одного дня Ивана Денисовича», в Україні і далі діяв негласний мораторій на пам'ять про 20-ті роки. Ті, кому пощастило їх пережити, воліли мовчати про тих, кому пощастило менше. Юрій Смолич чудово усвідомлював свою роль криголама і в передмові до останнього тому закликав усіх своїх живих однолітків — від Миколи Бажана до Наталі Забіли і Петра Панча взятися до мемуарів. Втім, мало хто прийняв цей челендж. В 1970 вийшов «Роман пам'яті» поета-плужанина Тереня Масенка, в 1972 за ним послідував «Червоний Парнас» його колеги по плугу Василя Минка. Окремі спогади публікував і Борис Антоненко-Давидович. На жаль, сказати слово за панфутуристів, неокласиків і ваплітян було нікому. Так що попри всі цензурування і пересмикування, Смоличу все ж слід віддати належне: в часи тотальної амнезії він наважився згадати. Можливо, цим він хоча б частково спокутував провину за співпрацю із режимом.

ЦЕНТР ВСЕСВІТУ

З чого все починалось? З того, що одного дня в серпні 1923 року до перону приміської станції Основа в Харкові прибув потяг. З вагонів висипало десь під 50 душ, вельми різнобарвних на вигляд. Це були актори знаменитого театру імені Франка на чолі з Гнатом Юрою. Після кількох років польових гастролей по всіх фронтах «громадянської війни» вони прибули в столицю республіки, щоб зайняти почесне місце її головного театру.

Правда, до приїзду трупи до пуття нічого не було готовим. У виділеному для неї приміщенні колишнього кафешантану «Вілла Жаткіна» досі тривав ремонт, та й загалом воно було мало пристосоване до проживання такої великої кількості народу (на перших порах акторам доводилось спати просто на соломі за лаштунками). Але яке це мало значення: після сотень виступів на залізничних полустанках і в сільських клубах потрапити в самий епіцентр культурного життя. Майбутнє віщувало славу!

Одним з акторів — худорлявим юнаком в чудернацькій блузі та капелюсі-сомбреро — і був Юрій Смолич. Майбутньому класику на той час виповнилось всього лиш 22 роки, і про Харків він знав небагато. Це був, згідно зі шкільним підручником, центр промислового Сходу України. Тут засідали органи державної (на чолі з Григорієм Петровським) і партійної (на чолі з Лазарем Кагановичем) влади УРСР. І ще тут був «Гарт». Ні багато ні мало, перша «спілка пролетарських письменників», яка через газети закликала всі молоді і прогресивні сили в літературі до об'єднання. На той момент Смолич ще не був письменником, але марив літературою. Тичина, Еллан — все це були безумовні авторитети. І вони також мешкали десь у Харкові.

Так що вже на другий день він разом з двома колегами вирушає на пошуки організації «Гарт». Тривалий квест по різних бюрократичних установах врешті привів їх на площу Тевелєва, в будинок ВУЦВК (вищого органу держ влади України), де розміщувалась редакція його друкованого органу — «Вісті ВУЦВК». Авторитетні джерела стверджували, що редактор «Вістей» (а за сумісництвом директор Держвидаву і член ЦК партії) товариш Блакитний має широкі зв'язки в літсередовищі і точно підкаже, де знайти «Гарт». Цей всемогутній бюрократ виявляється поетом Василем Елланом — автором «першого радянського видання українською мовою», збірки «Удари молота і серця».

З трепетом юнаки увійшли в кабінет Еллана на другому поверсі будинку ВУЦВК. Приміщення вражало мінімалізмом: вузька щілина, в якій не було анічогісінько, крім робочого стола, заваленого рукописами, бронзового бюсту Аполлона Бельведерського і продавленої канапи (яку в народі називали «каменю місце» — щоб сісти на неї четвертій людині доводилось каменем падати межи інших трьох). Сам легендарний Еллан виявився не просто реальним, а ще й цілком приязним молодиком з розлогими вусами. Попри те, що актори з'явились до нього посеред робочого дня і без жодного запрошення, він зустрів їх з ентузіазмом. До франківців в нього була накопичена ціла серія запитань: і про аматорські драмгуртки, і про колег-конкурентів (Курбасів «Березіль»), і про все акторське життя загалом. Принагідно він виголосив цілу тираду, спрямовану проти всіх формалістів і пристосуванців від мистецтва. Коли в Еллана закінчилось натхнення, він нарешті запитав, чого власне хлопцям від нього треба.

Тут з'ясувалось, що до решти регалій саме він є головою «Гарту» і має амбітні плани по його розширенню. Гарт мав уже літературний, музичний і художній відділи, і на думку Еллана бракувало лише театрального. Негайно було скликано установче зібрання, на колінці було складено платформу нової організації, яка мала об'єднати всіх аматорів робітничого театру, «створити новий репертуар і виховати нового актора — громадського діяча». Для підпису з власного закамарку був видобутий навіть Павло Тичина. Він щойно переїхав з Києва і не мав де ночувати. Тож і доводилося спати в редакції на купі старих газет. Все б добре, якби не щури — поет весь час боявся, щоб рукописи не поїли.

Таким чином за півгодини був утворений театральний «Гарт». Далі Еллан відіслав хлопців і продовжив роботу над гранками завтрашнього випуску «Вістей». Сучасному читачу ця швидкість може здатись надмірною, але таким вже був Еллан-Блакитний. В його кімнатці щодня вирішувались справи десятків культурних ініціатив. І таким був Харків 20-х — все в ньому робилося швидко, надміру і з учтом. Це були роки великих надій і пристрастей, часом руйнівних. В Україні народжувалась нова література, адепти якої воліли називати її пролетарською. Не дивно, що на контрасті з брежнєвським застоєм 20-ті справді могли здатися Смоличу роками «неспокою».

ТУСОВКИ ПРОТИ ТУСОВОК

З майже сторічної дистанції літературне і в цілому художнє життя Українських 20-х може здатися достобіса заплутаним. На літсцені тоді діяло з кілька десятків об'єднань, спілок і гуртків, часто взаємно антагоністичних, кожне з яких плекало власну унікальну версію авангарду і кожне претендувало на визначальну роль в будівництві нової літератури.

Втім, уже з середини 1920-х так звана літературна дискусія поділила мистецьке середовище на два протиборчі табори. В тогочасній публіцистиці вони отримали назву «масовістів» і «олімпійців».

Перші виступали за «народне мистецтво», яке повинно було мати колективний характер і охоплювати найширші верстви населення — через систему гуртків (театральних, літературних, тощо). На початку 1930-х ця ідея втілилась в одіозну кампанію «призову ударників в літературу». Всіх членів творчих об'єднань тоді зобов'язали долучитись до роботи на заводах — скажімо, Юрій Смолич редагував багатотиражку велосипедного заводу, а ударників виробництва приставляли в якості «ідейних наставників» до редакторів газет. Ідеологами масовізму були «чотири Івани» — Кулик, Коряк, Микитенко і Ле. В 1927 вони утворили Всеукраїнську спілку пролетарських письменників — сумнозвісний ВУСПП, і розгорнули справжню кампанію цькування так званих «ідейних попутників», якими були оголошені всі, крім членів самого ВУСППу. Підтримка з боку партійних бюрократів дала їм змогу виступати в якості своєрідної поліції моралі. Будь-яка критика зі сторони ВУСППу призводила до адміністративних наслідків: закриття газет, журналів і ліквідації творчих об'єднань.

Їхні опоненти «олімпійці» захищали цінність індивідуального творчого пошуку. Вони відстоювали ідеал митця як культуртрегера і активно звертались до спадщини класичної літератури. На засадах олімпійства стояла утворена в 1926 Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), а ідейним батьком течії вважався Микола Хвильовий. В роки літературної дискусії він сформулював її основні концепції — «азійський ренесанс», «психологічна Європа» і т.д. Найбільший резонанс, однак, викликала його теза «геть від Москви». Смолич в мемуарах її зневажливо відкидає як приклад «націонал-ухильництва». В 1928 ВАПЛІТЕ під зливою нищівної критики з боку партійних інстанцій припинила існування, але наступні її ітерації — «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт» — стояли десь на тих же позиціях і були незмінно ворожими до ВУСПП.

Дещо осторонь від конфлікту стояли групи футуристів, очолювані Михайлем Семенком («Аспанфут», «Комункульт» і «Нова генерація»).

Що ж стосується Юрій Смолича, то він неприхильно ставився до масовізму, але і Хвильового критикував за «націоналістичну дулю в кишені», залишаючись у внутрішній опозиції до верхівки ВАПЛІТЕ.

Це дуже приблизна схема, тим паче, що зводити весь творчий процес до організацій і групівщини було би помилкою. Більшість тогочасних митців мали власні траекторії, які перетиналися із груповими під довільними кутами. Скажімо, ВАПЛІТЕ збирались на свої звітні «збіговиська» лише раз на рік, а головним виявом діяльності організації була публікація однойменного альманаху. В проміжку між збіговиськами єдиним чинним співробітником «академії» був її адміністратор на прізвище Гарбуз. Цей колоритний дядько (колишній хорист в «малоросійській трупі») збирав кореспонденцію і вряди-годи доносив до членів задуми президії. Гарбуз був настільки вірний організації, що тих, хто до неї не входив, і за письменників не вважав. А якось раз після особливо дошкульного диспуту набив фізіономію старійшині «Плугу» Сергію Пилипенку. За це і був ганебно звільнений, хоча слізно просив Куліша того не робити.

ВІЛЬНИЙ ГРАФІК

В 1920-ті роки в літераторів було дві кар'єрні стратегії: можна було влаштуватися на постійну ставку, якою б символічною вона не була, чи залишатися на фрілансі. Перший варіант був, звісно, цікавішим для людей сімейних. Скажімо, Остапа Вишню, який переїхав в Харків з дружиною і малим сином, прилаштували секретарем редакції в газету «Селянська правда». В цій якості він щоденно відповідав читачам на десятки листів.

Юрію Смоличу довелось побувати в обидвох іпостасях. В 1923 він був за протекції Еллана влаштований інспектором театрів в Головполітпросвіті: на цій посаді відповідав за художній репертуар усіх театрів республіки. Це не заважало йому працювати ще й позаштатним критиком в кількох газетах.

А наприклад, його близький друг Олекса Слісаренко, крім того, що публікував пригодницькі повісті і фейлетони, очолював впливове кооперативне видавництво «Книгоспілка» (Саме в цьому видавництві був надрукований роман Смолича «Фальшива Мельпомена», який до цього забракувало Державне видавництво України на чолі з вусспівським ортодоксом Коряком.)

Антитезою до цього була кар'єра Майка Йогансена. Будь-який постійний розпорядок чи режим був йому глибоко чужий. До робочого столу він сідав то зранку, то пізно ввечері; міг призначити надзвичайно важливу ділову зустріч, але напередодні увечері виїхати на полювання кудись в закаспійські степи. Як казав один з його близьких приятелів: «Майк кожним своїм ділом, кожним своїм кроком, кожнісінькою рисочкою старається, з шкури пнеться геть, щоб довести, що він не німець». Зрозуміло, грошей йому хронічно бракувало. При цьому Йогансен мав звичку виконувати лише ту роботу, під яку вже було взято аванс. Відбувалось це зазвичай так: він приходив у першу-ліпшу редакцію і вимагав дати йому 100 карбованців авансу. Під що? А що вам треба? Іншої суми, крім 100 карбованців, Йогансен не знав, тому часом писав за ці гроші серію статей, які в нормальних умовах коштували б не менше 300.

МОДНІ ЗАБІГАЙЛІВКИ

Основне мистецьке життя тогочасного Харкова було сконцентроване на так званому «Літературному ярмарку» — відрізку вулиці Сумської від Театральної площі (де з 1926 розміщувався театр «Березіль») до площі Мироносицької (на її місці нині розбитий Сквер перемоги з культовим фонтаном Дзеркальний струмінь). Саме тут знаходилась більшість редакцій журналів і також декілька найпопулярніших в літературному середовищі забігайлівок — зокрема, кафе «Пок».

Іншим важливим центром був Будинок імені Блакитного (чи як він офіційно називався — Республіканський будинок літераторів). Відкрито його було в 1927 році в будівлі колишньої єпархіальної бібліотеки на вулиці Каплунівській (зараз Мистецтв). В конференц-залі будинку проходили всі офіційні зібрання, літературні дискусії, презентації, на другому поверсі містилася чудова бібліотека, а в підвалі — богемний ресторанчик із більярдною. Директор Будинку Максим Лебідь — пізніше репресований — зробив з нього справжній відкритий простір, в якому можна було поєднувати роботу з клубним спілкуванням. Серед іншого, в Будинку відбувались зустрічі із зарубіжними митцями — тоді ще емігрантом Максимом Горьким і відомим французьким письменником-комуністом Анрі Барбюсом.

Але в історію він безумовно увійшов не завдяки цьому, а як культове місце відпочинку. Саме в місцевій більярдній відбувся знаменитий матч між Володимиром Маяковським і Майком Йогансеном, який Маяковський програв і змушений був рачки повзти під столом (хоча зі Смоличевим описом події згодні не всі).

Так вже сталось, що за столиками літературних кафе в 1920-х відбувались часом більш значні дискусії, ніж в залах офіційних пленумів. За кавою укладались карколомні парі. Скажімо Слісаренко заклався з Яловим (на той час головним редактором видавництва «Література і мистецтво»), що зможе за місяць написати роман про колгосп. За такий рекордний темп мав отримати подвійний гонорар. Пройшло чотири тижні і роман з невибагливою назвою «Хліб» справді був готовий! Лише отримавши гонорар, Слісаренко зізнався, що мав його вже написаний у шухляді, тільки не знав, де прилаштувати. Яловий же на це з усмішкою відповів, що чудово про це знав, але ж треба було підтримати талановитого письменника.

За іншим столиком того ж кафе «Пок» проходило усе літературне життя Михайля Семенка. Там, обклавшись рукописами і несамовито смалячи люльку, він редагував журнал «Нова генерація».

Деякі організаційні питання вирішували просто на кухні, за чаєм з вишневим варенням (улюблений смаколик Олекси Слісаренка). Саме в таких умовах Слісаренко, Йогансен і Смолич обговорювали створення Техно-мистецької групи «А». Чому «А»? Бо за «А» мали бути «Б» і «В». В уяві Йогансена, це мали бути творчі бригади однодумців — митців і науковців, які обмінювалися б досвідом, так що митців би залучали до актуальних наукових досліджень, а науковців — до літературної праці. Замість власного альманаху, як тоді було заведено, група збиралась видавати твори своїх членів в одній серії, але новий натиск цензури не дав цим намірам реалізуватися.

МИСЛИВЦІ І СПОРТСМЕНИ

Чим займалися літератори у вільний час? Смолич наголошує, очевидно на контрасті з добою написання спогадів, що в 20-ті роки алкоголь не був інтегральною складовою богемного дозвілля. Очевидно, на це вплинув військовий досвід багатьох письменників: в революційні роки горілка на підрадянській території не вироблялась. Вперше її випустили в продаж аж під кінець 1924 (до того ж, вона була 30-градусною). Траплялися, безперечно, і винятки. Смолич красномовно описує історію падіння Аргена — Аркадія Генкіна — харківського «віршомаза», який писав тексти для естрадників-куплетистів. Кожен свій гонорар він пропивав. В теплу пору року жив здебільшого на вулиці, а взимку — в кочегарці Спілки письменників. Закінчилася ця історія трагічно: Генкін сконав просто на плечі Сосюри в більярдній.

Але в цілому тогочасні митці ставились до алкоголю стримано. Наприклад, Лесь Курбас пив виключно біле сухе вино, закушуючи мигдалем, підсмаженим у солі. Майка Йогансена від спиртного нудило. Лише іноді перед тривалою роботою він випивав кухоль пива. Напій діяв на письменника, як снодійне; переспавши годинку, Майк сідав за стіл і працював далі цілу ніч. Чи не єдиним з відомих літераторів, хто пив горілку, щоб налаштуватись на творчість, був Хвильовий. Принаймні, так свідчить Смолич, який до Хвильового ставиться з відчутною неприязню.

На противагу спиртному, був популярним спорт і здоровий спосіб життя в цілому. Той-таки Йогансен займався майже всіма відомими на той час видами спорту: футболом (був лівим інсайдом), велоспортом, тенісом, веслуванням на байдарках. Грав у футбол і сам Смолич. Хвильовий був непересічним фігуристом — одним з перших в радянській Україні. Павло Михайлович Губенко (він же Остап Вишня) до 60 років на футболі не бував і разу (а після не пропустив жодного матчу), зате був запеклим фанатом кінних перегонів і не раз спускав на тоталізаторі весь гонорар.

Але хто б чим не захоплювався, було заняття, яке об'єднувало всіх — полювання. Сучасному читачеві можуть згадатися насамперед «Мисливські усмішки» Вишні, але мати власну рушницю і вряди-годи вибиратися на дроф, куріпок, вальдшнепів, або зайців і лисиць тоді вважалось нормою. Смолич розповідає анекдотичну історію, як він раз ходив полювати на зайців в компанії Вишні, Амвросія Бучми, Йогансена і Слісаренка. Він щойно купив нову рушницю «Зауер» 12 калібру і мав її випробувати. Вирішено було розділитись: Вишня і Бучма мали заходити зліва, Йогасен і Слісаренко — справа, а сам Смолич — посередині. Він дійшов майже до кінця поля, коли побачив під кущем величенького зайця, який сидів незрушно і через зустрічний вітер геть не відчував наближення мисливця. Звісно, стріляти дичину престижніше «вльот», але Юрко вирішив не соромитися і вгатив в зайця кулю. Збіглась компанія, почали вітати (більше ніхто ніц не вполював). Аж тут Смолич побачив в роті у зайця... папірець. Це була записка: «Ах Юрію Корнійовичу, і за що ж ви мене вбили?». Так пожартував Вишня.

Олекса Слісаренко до самого полювання ставився з прохолодою («Зайці та качки, словом, всяка там дичина теж мають кровоносну систему: живі, знаєте, істоти»), зате любив стріляти по тарілках на мисливському стенді. Це йому нібито нагадувало про військове минуле — прапорщика-артилериста в окопах Світової війни. Слісаренко був тонким поціновувачем мисливської зброї і постійно змінював рушниці, передаючи старі моделі у спадок Смоличу.

Іншою пристрастю Слісаренка були друкарські машинки. Він чи не першим з українських письменників почав ними користуватися і постійно наголошував, що писати від руки в індустріальний вік годиться лиш для «поетичного шаманства», а прозаїк має йти в ногу з часом.

Якщо Слісаренко колекціонував різне залізяччя, то Вишня надавав перевагу живим істотам — розводив собак і неодноразово отримував за них нагороди на професійних виставках.

А що ж із більш інтелектуальним дозвіллям? Тут теж було досить різних варіантів. Максим Рильський грав на фортепіано. Василь Вражливий вчив французьку мову. Сосюра читав наукову фантастику; Курбас — останні європейські новинки, а Микола Куліш — альманахи «Київської старовини».

В Майка Йогансена інтереси були взагалі різносторонні. Він цікавився останніми досягненнями науки, зокрема теорією відносності. Збирав українські народні приказки. Любив лагодити різну техніку. Також його без перебільшення можна було назвати поліглотом: крім досконалого володіння німецькою та англійською, він знав французьку, орієнтувався в скандинавських мовах (його батько був шведом), латині і давньогрецькій. Одного разу йому замовили переклад з сербської мови. Для її опанування Майк виділив «годинку після обіду», ввечері сів за переклад і вже наступного дня здав його в редакцію.

І ще одна річ, яка була небайдужа Йогансену — це жінки. Після того, як дружина покинула його заради відомого маляра Михайла Бойчука, він проникся цинізмом щодо жіночої статі і почав ставити якісь власні любовні рекорди. Відома історія, коли він одразу зустрічався з трьома жінками, яких звали однаково — В. І всі три одночасно вирішили поїхати на один і той самий курорт. Все б гаразд, але в один з днів звідти прийшла лаконічна телеграма: «Між нами все скінчено!» з підписом «В.» Спантеличений Майк надіслав усім трьом по телеграмі з проханням «підтвердити попередню телеграму» і дістав відповідь... від всіх трьох одразу. Дівчата похвалились кавалером!

Але, звісно, на любовному фронті не було рівних Володимиру Сосюрі. Цей юний романтик з простреленими на війні грудьми увірвався в літературне життя Харкова як ураган і полонив дівочі серця. Всі поетичні вечори за участі Сосюри мали тоді аншлаг. Доходило до того, що несамовиті фанатки зривали будь-який виступ, доки на сцену не випускали улюбленого красунчика. І це при тому, наголошує Смолич, що декламація в Сосюри була не на вищому рівні.

* * *

Кінцем літературних 20-х в широкому сенсі можна вважати відому постанову ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932 року, якою всі незалежні організації, не виключаючи і ВУСПП, оголошувались ліквідованими, а на їхній базі мав бути створена єдина Спілка письменників СССР. Тим самим літературна дискусія була адміністративним методом вирішена на користь створення єдиного напряму — соціалістичного реалізму. Парадоксально, але тоді цю новину більшість сприйняла з оптимізмом. Допомогло саме формулювання: ненависним обскурантам з ВУСПП закидали «культивування гурткової замкненості», ізоляцію від так званих «попутників». А попутниками на той час могли себе гордо титулувати всі, крім власне членів ВУСППу. Так що в той день радісні письменники обіймались просто в дворі Будинку Слово, після чого влаштували тріумфальний прохід по вулиці Сумський, який закінчився вечіркою у більярдній.

Не зіпсувало радості навіть те, що головою оргкомітету майбутньої Спілки письменників було призначено сумнозвісного Івана Кулика — голову ВУСППу і одного з найнепримиренніших гонителів вільного слова.

Але подібним оптимістичним настроям судилося тривати недовго. Голодомор, самогубство Хвильового і Скрипника, а потім і перша хвиля арештів швидко поклали їм край. Пішли в небуття ідеологи ВАПЛІТЕ Куліш і Яловий, а за ними і їхні одвічні вороги-ВУСППівці Іван Кулик і Микитенко. Зникли панфутуристи Семенка, розвіялись на вітрі неокласики Зерова. Був розгромлений «Березіль», а в створеному на його базі театрі імені Шевченка ставили вже не «Народного Малахія», а п'єси нового соціалістичного класика Корнійчука. Всі пошуки, стремління і надії 20-х були зневажені і забуті.

Лише інколи до Академіка АН УРСР Рильського, відомого сатирика Вишні, голови Спілки письменників Смолича в гості приходили тіні. Тоді з ними можна було поговорити, як в старі часи, про все.