Видатному художнику Олександру Губареву 1 вересня виповнилося 93 роки. Він дружив із легендами українського мистецтва: Григорієм Гавриленком, Ольгою Рапай-Маркіш та Миколою Рапаєм, Георгієм Якутовичем та Олександрою Павловською, а також із Сергієм Параджановим. Губарєв фотографував — і ця грань його таланту досі залишалася невідомою широкому загалу.

В архіві Олександра Губарєва знайшовся фоторепортаж із Карпат про зйомки фільму «Тіні забутих предків»: Параджанов на санях, Параджанов з тушею барана, Параджанов п'є самогон із відра. За цими знімками є історії.

— Як Параджанов, так і вся група акторів, зокрема Юрій Іллєнко та Лариса Кадочникова, мало знали про Карпати. Для них це була терра інкогніту. А тут з'явився головний художник (Георгій Якутович, 1930-2000), який закоханий у Карпати, який присвятив більшу частину своїх робіт їхнім краєвидам, історії, народу. Якутович для всієї групи був дороговказом, у тому числі і для Параджанова. Сам факт зйомок у Карпатах був для групи абсолютно новим, надзвичайним явищем. Гостро відчувалася новизна.

Почалися зимові зйомки. У грудні 1963 року я отримую листа від Якутовича: Сашко, бери мого сина і приїжджай сюди. База кіногрупи була розташована у Верховині, столиці Гуцульщини. Стародавня назва Верховини — Жаб'є, а гуцули говорили «Жиб'є».

У СРСР існувала спортивна лотерея: квиток коштував 50 копійок. Я купував десяток, і в кращому разі вигравав кілька карбованців. А тут раптом виграю мисливську рушницю! Приходить поштою скринька, а там — двостволка. Лежить у мене рік, два. Що ж робити із рушницею? І раптом думаю: візьму її до гуцулів, може, хтось купить.

Летимо із Сергієм (Сергій Якутович, 1952-2017), йому було тоді 11 років. В аеропорту Жуляни тоді простіше було: жодних металошукачів. Зайшов у літак із рюкзаком, сумкою та рушницею. Вийшли в Івано-Франківську, звідти літаком АН-2 прилетіли до Верховини. Це було перед Новим роком, 29 чи 30 грудня. У Верховині у дерев'яній будівлі знаходився реквізит фільму. Там Юра Якутович познайомив мене із Сергієм Параджановим.

За 18 кілометрів від Верховини є село Дземброня. І гора Дземброня є. З Верховини їдемо туди, веземо випивку, закуску та живого барана. 31-го всі збираються, господарі Василь та Євдоха накривають стіл. Я підходжу до господарів і говорю: у мене є рушниця, якщо вам потрібно, можете купити чи комусь запропонувати. Добре, кажуть. Ми вам ставимо відро самогону, а ви віддаєте рушницю. Я й погодився.

Одну велику кімнату в готелі у Верховині займає інвентар для фільму. Параджанов мене туди заводить і каже: бери що хочеш. І показує шкуру видри. Я відповідаю: Сергію, таких подарунків не беру. Взяв собі на згадку кахлю 1863 року, тарілку в техніці димленої кераміки та дерев'яного херувимчика.

— Дзвонить Параджанов Юрі Якутовичу та каже, що почав знімати фільм «Саят-Нова». Запросив мене, Юрка, його дружину Асю (художниця Олександра Павловська, 1928-2019), Колю Рапая у Тбілісі. Прилітаємо. Нас зустрів Сергій, усім допоміг із житлом.

Поїхали ми у знамениті сірчані лазні. Якутович на пальці мав срібний перстень — почорнів від місцевої води. Виходимо з лазень, Сергій Параджанов та його оточення укутують нас у величезні білі простирадла. Відкривається пляшка шампанського. А Параджанов питає: чи не хочете піти до жіночого відділення? Відмовилися.

Другого дня сідаємо на потяг і їдемо до монастиря Ахпат у Вірменії. Там лежать величезні фоліанти релігійних книг, там уже чекають актори. Домовляємося про житло, проводимо кілька днів у Ахпаті.

У цей час Сергій влаштовує те, що зараз називається перформанс. Він раптом повінчав Юру Якутовича та Асю, в монастирі. В якому йшов ремонт. Параджанов надів на голову щось на кшталт корони, вивернув пальто навиворіт. Став навколішки, зробив вінець, багато чого говорив, повінчав. Тут же з'явилися ящики вина, закуски всякі та солодощі.

Це було 1967 року. У ті дні виповнилося 60 років Верховному Патріарху та Католикосу всіх вірмен Вазгену I, і вся Вірменія стала на ноги. Сергій нас усіх завантажив у три машини і повіз по трасі до кордону. Навколо знамениті монастирі, храми; народ тріумфує, ріже баранів. Приїхали вірмени з усіх країн світу. А ми їдемо, їдемо... Чудово видно Арарат, святиня та гордість... Далі Сергій везе всіх у Тбілісі, у свою квартиру, де мешкали його мама, батько, сестра. У Мцхету нас возив. Були на храмовому святі в Алазанській долині...

Тоді Параджанова мало не націоналістом назвали, а він і близько не був націоналістом. Так, він не приймав радянської влади, вірніше, справи чиновників тієї влади. Жодного доброго слова не сказав на їхню адресу. Розносив їх у пух і прах, всіх цих московських секретарів, застосовуючи навіть мат. Але націоналістом не був.

Чи була можливість при владі звинуватити його в гомосексуалізмі? Була! Він казав: «Я транссексуал!». Я не розповідатиму, але щось там було... Не щось було, а точно було. Він сам казав: садіть мене як гомосексуаліста, і його посадили як гомосексуаліста.

Сергій був унікальним. Вмів із нічого, зі сміттєвих ящиків, створити чудові інсталяції та асамбляжі. Це було щось неймовірне. Він великий художник, великий майстер.