Липневий ранок 1941 року. В дворі київського будинку письменників «Роліт» крики й метушня: діячів культури вивозять у Харків. Всі бігають з валізами і сваряться за місця в автобусі. Найвельможніших — Тичину, Рильського, Панча — евакуювали ще вночі. Аркадій Любченко стоїть під стіною і похмуро курить цигарку за цигаркою, погано приховуючи роздратування і зневагу до сусідів. Спостерігає, як його колега Олександр Копиленко силою випихає дітей з автобуса, орудуючи величезним клунком, загорнутим в килим.

З'являється Микола Бажан у військовій формі — він керує евакуацією, тому його враз оточують жителі «Роліту» з купою питань і вимог. Бажан розштовхує юрбу, підходить до Любченка. Запитує, чи він уже зібрав речі. Любченко відповідає, що поки не поспішає.

Він взагалі не хотів їхати з Києва. Але відмовитися від евакуації не вдалося; це викликало б не просто підозру, а прямі звинувачення в зраді. Довелося зціпити зуби і перебиратися в Харків.

Німецька армія не зупинялася, і вже дуже швидко харків'ян довелося евакуювати далі на схід, в Росію. От тільки цього разу Любченко таки зірвався з гачка. Разом з сином, дружиною і тещею він залишився в Харкові — чекати «німців-визволителів».

Саме в Харкові Любченко почав писати щоденник, який ми тут цитуємо. Схоже, що війна вивела його з творчої кризи, яка тривала протягом всіх 30-х. Під радянським тиском письменник геть змарнів, написавши за десятиліття лише кілька оповідань, пару п'єс та незавершений соцреалістичний роман. Найкращі його твори залишились у 20-х — дві збірки новел 1926 та 1929 року.

«Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах», — так відгукувався про Любченка Микола Хвильовий. Обидва варилися в одній тусовці — були представниками Відродження, яке виявилось розстріляним.

Про Любченка складно писати: це цікавий персонаж, але не дуже приємна людина. Він талановитий і харизматичний, його любов до України абсолютно щира, та героїзму в його вчинках годі шукати. Місцями зверхній і самозакоханий, місцями слабкий і розгублений, Аркадій підлаштовується, помиляється, боїться, розчаровується — словом, живе.

Завзяту співпрацю Любченка з нацистами неможливо виправдати, але можна зрозуміти. Радянська влада була для нього очевидним і абсолютним злом. Він добре пам'ятав, як росіяни окупували УНР. На власні очі бачив селян, що помирали від Голодомору, коли подорожував разом з тим же Хвильовим по Слобожанщині у 1933-му. Потім самогубство самого Хвильового і хвиля репресій: комуністи один за одним убили багатьох друзів та колег Любченка. Тож прихід німецької армії він сприймав як радісне звільнення від кривавої російської окупації. Нарешті з'явився шанс на відновлення незалежної України. Коли в листопаді 1941-го Любченко вперше бачить жовто-блакитний прапор на Харківській міській управі, то ледве стримує сльози. «Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попелу виникає, як фенікс», — такими словами починається його щоденник.

Однак складно ігнорувати ще один, перепрошую, спільний інтерес Любченка і нацистів. На жаль, цей щоденник буквально сочиться антисемітизмом. Любченку всюди ввижаються «кляті жиди». Крадуть, обманюють, влаштовують провокації. Місцями доходить до божевілля: на одній зі сторінок щоденника він складає список українських інтелігентів, одружених на «жидівках». Мовляв, ось як сильно українська нація отруєна. Це могло би виглядати навіть комічно (всі конспірологи комічні), якби не той факт, що масові розстріли євреїв уже йшли повним ходом. Бабин Яр відбувся лише кілька місяців тому, але Любченко про це, схоже, навіть не чув — на той момент він ще в Харкові.

Ставлення Любченка до нацистів зміниться уже дуже скоро, коли він ледь не помре від злиднів, принижень і різноманітних болячок. Але у 1941 письменник ще почувається чудово; натхнення й ілюзій поки предостатньо. Навіть попри те, що їжі у Харкові стає все менше, і майже щодня чутно вибухи й обстріли.

Любченко готовий терпіти негаразди заради світлого майбутнього. Окупаційна адміністрація узгодила випуск української газети в Харкові — саме туди він і влаштувався працювати. Судячи з тону щоденникових записів, письменник сповнений енергії та оптимізму. Навіть кидає курити на радощах. Але зривається уже через кілька тижнів — початок 1942 виявляється для нього дуже складним.

По-перше, окупаційна дієта з юшки і сухарів дала свої наслідки: у Любченка розвинувся чи то гастрит, чи то виразка, чи то ще якась біда. Можливо, потрібна операція — але ніхто не може сказати напевне. Коли виявилось, що перший діагноз був помилковий, Аркадій не переминув підкреслити, що лікар єврей, і можливо поставив неправильний діагноз навмисне.

Любченко ослаб і став геть нестерпний для родини. Почалися постійні домашні скандали з жінкою і тещею.

Характерно, що розлючений письменник обзиває жінку й тещу в щоденнику «русотяпами», маючи на увазі їхню російськомовність (жінку ще й міцнішими словами, але не будемо про це). Схоже, що скандалили вони не тільки на побутові, але й на політичні теми. Жінка докоряла Любченку, що дарма той співпрацює з німцями: мовляв, російська влада рано чи пізно повернеться, і що тоді?

Зрештою вони розлучаються. Любченку вдається вибити у німців дозвіл на переїзд на лікування у Київ — там кращі лікарі і загалом спокійніше, адже Харків усе ще під обстрілами. «Щодня руїни і жертви», «Особливо чутна канонада у напрямі Салтова» — пише він у травні. Аркадій забирає з собою сина і їде додому в Київ — починати життя заново. Буквально через кілька днів після його від'їзду у будівлю харківської редакції, де він працював, влучить бомба.

Аркадій Любченко з насолодою вдихає прохолодне повітря і промовляє вголос: «Нарешті вдома». Його 7-річний син Лесик, змучений довгою дорогою з двома пересадками, стоїть поряд і байдуже роздивляється свастики, якими прикрашено київський залізничний вокзал. Вони винаймають носія валіз і йдуть пішки до «Роліту» — він зовсім поряд, на Театерштрассе. На вулицях майже порожньо, чисто і дуже тихо. Аркадій купує кілька мадярських цигарок, курить на ходу, посміхається.

Окупований Київ влітку 1942 жив бідно, але Любченко все одно тішиться. Ходить у театр і оперету. Лікує харківські болячки: поки операцію не призначають, звертається до старої чаклунки на Дмитрівській, яка продає йому різні трави і порошки. Приймає гостей, відновлює старі контакти і наводить нові (зокрема, особисто знайомиться з Уласом Самчуком). На одній домашній тусовці йому дарують шмат масла — рідкісна удача. Любченко мало їсть, зате досхочу спить і бачить сни про Остапа Вишню та Павла Тичину — старих товаришів, які залишилися по інший бік війни.

Письменник знайомиться з новим бургомістром Форостівським і представниками Генералкомісаріату. Окупаційна влада ставиться до нього з підозрою, чим неабияк ображає його самолюбство: що ж це він, дарма тікав від червоних? Любченко запевняє німців у своїй лояльності. Ті гречно кивають і обіцяють допомогти йому підшукати роботу (але обіцянку так і не виконують). Зі звичайними солдатами Любченко теж нормально спілкується: з одним він знайомиться просто на вулиці, пригощає лимонадом, запрошує додому.

В таких здебільшого радісних клопотах проходить перший місяць у Києві. Нарешті Аркадій починає помічати, що окупована — чи то пак звільнена від більшовиків — столиця не така уже й благополучна, як здавалося.

Письменник дивується: мовляв, за більшовиків і гірші негаразди терпіли. Навіть припускає, що в таких настроях винні не німці, а якась таємнича москальсько-польська агентура.

За тиждень базари уже закривають зовсім, і забороняють ввіз продуктів у місто. Пошуки хліба стають справою, яка може зайняти цілий день. Трамваї теж не ходять. Роботи немає, зароблені ще в Харкові гроші швидко тануть.

Постійної роботи так і немає, доводиться хапатися за що попало: то випадкова стаття, то якісь субтитри для фільму. Гонорари то затримують, то й зовсім не віддають. Також Любченко переймається наближенням зими: дрова знайти ще важче, ніж їжу. Але найбільше розчарування в новій владі у нього викликають не побутові негаразди, а рішення друкувати шкільні підручники за місцевими діалектами кожної області. Тобто, обіцяна українізація згортається: «не про єдність тут ідеться, а про роз'єднання і послаблення».

Неприємно вразила Любченка також виставка українських художників: роботи йому сподобались, але продавали їх за мізерні копійки. Ціну визначали німці, вони ж усе й скупили. Художники спершу намагались протестувати, але їх швидко заткнули.

Любченко намагається уважно слідкувати за новинами з фронту, все ще радіючи кожній перемозі Гітлера. Інформації, однак, дуже мало — самі лише чутки: про можливу передачу румунам Правобережної України, про загальну мобілізацію, про Черчиля в Москві… В останній день літа письменник спостерігав, як по Києву проходили полонені червоноармійці — жалюгідні, голодні. Люди давали їм, хто що міг.

Харчі у Київ все ще не пропускають: на всіх в'їздах поліційні блокпости. Відбирають усе, навіть дрібниці. Так Любченко втратив позичених 200 карбованців: передав їх другу, щоб той купив масла і яєць десь під Козятином, але й те на в'їзді в столицю конфіскували.

Знайти хліб дуже важко, та й то якийсь дивний, розсипчастий і гіркий, з запахом цвілі. Кажуть, це тому, що до борошна додають багато проса і каштанів. Від цього у всіх болять животи.

Судячи з записів, Любченко не падає духом, а от його тіло поступово відмовляється нормально функціонувати. Кишки скрутило колітом, обличчя спухло і вкрилось екземою. Він майже не виходить з дому, добування їжі взяла на себе матір. Вони залишились удвох: сина Лесика вдалося відправити в дитячий табір на Волині. Умови там далекі від комфортних, але принаймні голодувати не буде.

Мов грім на голову, прийшло розпорядження від окупаційної влади: Любченків виселяють з «Роліту». Натомість пропонують якісь варіанти в інших частинах міста, і всі жахливі: напівзруйновані, холодні, буквально з дірами в стінах. Обкиданий екземою, напівзігнутий, Любченко щодня шкандибає холодним жовтневим Києвом від одного чиновника до іншого — безуспішно. Пошуки житла затягуються, в квартиру все частіше навідуються німці з вимогами виселитися. Вечорами Аркадій сідає на кухні, гріється біля плити і розмірковує, що цю зиму в Києві він не переживе.

Приліг він аж настільки, що наступний запис у щоденнику — уже з лікарні, куди його віднесуть напівсвідомого. Любченко проведе там кілька тижнів, поступово повертаючись до життя.

Саме в лікарні він остаточно відмовляється від симпатій до німців і починає бачити в них таких же загарбників, нічим не кращих за росіян: «Як же ми помилились, в якій жахливій пастці опинились! Мене це так вражає, що спочатку я просто не хотів самому собі у цьому признаватися». Що характерно, антисемітських висловлювань у щоденнику теж стає помітно менше на цьому етапі.

Письменник записує багато своїх сновидінь; в одному з них — тарантінівський сюжет про те, як Гітлер приходить в театр і проголошує промову перед початком вистави; Любченко встигає втекти звідти, перш ніж театр разом з фюрером злетить в повітря.

З великою радістю Любченко сприймає звістку про існування суто української національно-визвольної «партизанщини». Про це йому повідомляє син Георгія Нарбута, який саме приїхав у Київ з Ковеля і зайшов відвідати письменника.

Справи у німецької армії ідуть все гірше: битва під Сталінградом провалена, більшовики тиснуть на Курськ і Гомель, підбираючись ближче до Києва; на околицях Харкова знову бої. Любченко зустрічається з харківськими колегами-журналістами, які евакуювалися звідти у Київ. Всі розуміють, що в столиці з дня на день теж стане жарко. Вирішують разом їхати у Львів. Аусвайс на поїздку, який ще рік тому було так тяжко вибити, видають майже без питань.

У Львові Любченко почувається прекрасно. Здоров'я зміцнилося, з'явилися гроші. Він вривається в богемне життя, багато гуляє (але не допізна, комендантська година у Львові до 21), тусується і напивається (незважаючи на хворобу), наводить купу знайомств.

Зокрема, разом з Шевельовим та іншими друзями приходить в гості до Шептицького; розмова з митрополитом мало чим відрізнялася від сучасних довколавоєнних кухонних балачок: обмінювались думками про новини з фронту, поставки зброї і таємні плани китайців.

Або, наприклад, гуляє разом з «притомленим і розгубленим» Євгеном Маланюком до Високого замку, переконуючи того переїхати з Варшави сюди, до Львова. Прогулянка закінчилась в гостях у художника Гординського, де вже зібралася велика тусовка. Пили до ранку, сперечалися, читали вірші і гуртом буллили «зарозумілого» племінника Лесі Українки Юрія Косача: «Він розгнівався і напився до краю; ще при столі висловлював симпатії до гетьмана, його тактовно затюкали».

Пізніше він оселяється у Моршині. Побіжно згадує, ніби звичайну побутову неприємність, проблеми з переїздом з однієї моршинської квартири на іншу: там, де вони з сином поселилися спершу, влаштували єврейське гетто. Тому було дуже напряжно забирати свій одяг.

Любченко також багато працює: впорядковує свої старі записи і навіть пише кілька нових оповідань, яким судилося стати останніми в його творчому доробку. Письменнику залишається жити трохи менше двох років.

Ніби передчуваючи близький фінал, з шаленою силою прокидається любченкове лібідо. Аркадій крутить інтрижки направо й наліво. Ось він жмакає молоденьку безіменну галичанку прямо в моршинському лісі під зоряним небом («пручалась, поки я не торкнувся ним — тоді зітхнула й легко віддалась»), ось розбиває серце якійсь Мирославі, через пару тижнів уже лізе в трусики студентці Галині, потім закохується в заміжню Ольгу… Можливо, в такий спосіб він намагався забути і про війну, і про більшовиків, і про німців.

Забути, звісно, не виходить. Ситуація на фронті стає загрозливішою, емоційні гойдалки знову розвертаються в темний бік. Німці починають пакувати речі і вивозять своїх дітей. До Моршина прибуває німецький військовий загін, веде посилене патрулювання. Київ готується до евакуації (знову). Всіх охоплює тривога. Любченко відверто параноїться, навіть під трусиками Галини йому ввижається ворожа агентура.

В результаті хіть взяла гору на параноєю: вони зайнялися сексом у той же день, і жодної більшовицької засідки не було. Любченко вперто відмовлявся учитися на власних помилках. Більшовики йому в той час не загрожували; натомість — в листопаді 1943 — по нього прийшло Гестапо.

Його взяли біля дому, дозволили під наглядом востаннє пообідати. Прислуга і сусіди були, м’яко кажучи, шоковані. (Деякі так злякалися, що того ж тижня поїхали геть з курорту.) Любченко поняття не мав, в чому його звинувачують, але пізніше дуже детально описав в щоденнику допит. Судячи з питань, його підозрювали саме в роботі на більшовиків. Стиль Гестапо був точнісінько такий самий, як у НКВД, підмітив письменник.

Аркадій просидів у в’язниці чотири місяці, і вийшов якраз під чергову евакуацію: в березні 1944 вже було очевидно, що більшовики візьмуть не тільки всю Україну, але й переведуть війну далі на захід. До Львова вони мають зайти з дня на день.

Письменник знову мусить брати за руку сина і тікати невідомо куди. Випереджаючи наступ більшовиків, він теж починає поступово переміщатися на захід, а йому вслід летять новини з фронту: ось червона армія зайняла Станіславів, потім Чернівці, ось уже почала бомбити Львів.

Характерний запис з польського містечка Жегестов, яке стало для прихистком для багатьох українців (зокрема, для Юрія Стефаника і того ж Гординського).

Наступною зупинкою Любченка стає Братислава, потім — німецькі Бад-Кіссінген, Грац, врешті Берлін: «вздовж колій сірі похмурі руїни; дуже нагадує Харків». Там він і оселився разом з сином, не знаючи, коли доведеться знову тікати.

Долітають новини про те, що українські національно-визвольні сили об'єднуються. Начебто Мельник з Бандерою змогли домовитись; об'єдналися гетьманці й УНО. Це вселяє Любченку оптимізм, незважаючи на те, що перемога Сталіна видається неминучою.

На кінець лютого 1945 Любченку призначили операцію — із запізненням на добрих три роки. Останній запис в щоденнику він зробив у лікарняному ліжку: під ніж лягати не боїться, з сином Лесиком усе добре, надворі чудова погода, майже весна. «Так буває у нас у середині квітня. Краса!» — останні слова, написані рукою письменника. Операція пройшла з ускладненнями; через три дні, 25 лютого, Любченко помер.

Щоденник вперше видала українська діаспора в Торонто у 1951 році, обережно вирізавши з тексту імена людей, які залишилися в Україні і могли стати здобиччю уже російських окупантів. Для радянського режиму Любченко залишився зрадником і колаборантом; реабілітували його аж у 1989 році.