Назар Шешуряк
Письменник в окупації. Щоденник Аркадія Любченка 1941—1944 років
Письменник Аркадій Любченко (1899—1945) провів Другу світову в постійних евакуаціях і переїздах: з Києва у Харків, з Харкова у Київ, потім у Львів, нарешті у Берлін. Тривожне й злиденне життя українських міст під німецькою окупацією він детально описав у своєму щоденнику.
Липневий ранок 1941 року. В дворі київського будинку письменників «Роліт» крики й метушня: діячів культури вивозять у Харків. Всі бігають з валізами і сваряться за місця в автобусі. Найвельможніших — Тичину, Рильського, Панча — евакуювали ще вночі. Аркадій Любченко стоїть під стіною і похмуро курить цигарку за цигаркою, погано приховуючи роздратування і зневагу до сусідів. Спостерігає, як його колега Олександр Копиленко силою випихає дітей з автобуса, орудуючи величезним клунком, загорнутим в килим.

З'являється Микола Бажан у військовій формі — він керує евакуацією, тому його враз оточують жителі «Роліту» з купою питань і вимог. Бажан розштовхує юрбу, підходить до Любченка. Запитує, чи він уже зібрав речі. Любченко відповідає, що поки не поспішає.

Він взагалі не хотів їхати з Києва. Але відмовитися від евакуації не вдалося; це викликало б не просто підозру, а прямі звинувачення в зраді. Довелося зціпити зуби і перебиратися в Харків.
Харків, 1942
Німецька армія не зупинялася, і вже дуже швидко харків'ян довелося евакуювати далі на схід, в Росію. От тільки цього разу Любченко таки зірвався з гачка. Разом з сином, дружиною і тещею він залишився в Харкові — чекати «німців-визволителів».

Аркадій Любченко
10 листопада 1941

Згадую найсильніші моменти хвилювання. Коли бомбардували Харків, а я мимоволі залишився в хаті, бо через переслідування агентури не міг з’явитися на людях, і повітряною хвилею розчинило двері з галереї та сильно кинуло мене в коридор і потовкло — бачу крізь шкло галереї соняшний день, чую посвист бомб, вибухи і здрігання будинку і дзенькіт розбитих шибок, помічаю, як сонце заслонили вже руді пасма пороху від вибухів і думаю: отак має виглядати кінець світу.

Потім, коли точився бій за Харків, і безпреривно гула канонада, а на нашому провулкові кілька енкаведистів почали шукати по льохах, дахах, сараях і квартирах якогось «диверсанта» — а я ось тут, будь ласка — ну, і леве вискочив та втік через паркани чужими садками і дворами.

Коли вночі за чотири будинки від нас горіла взуттєва фабрика, жахливо тріскотіли, мов постріли, пляшечки з лаком, а у дворі було видко, як вдень; ми ж сиділи у дворі на клунках, і плакав маленький переляканий Лесик.
Саме в Харкові Любченко почав писати щоденник, який ми тут цитуємо. Схоже, що війна вивела його з творчої кризи, яка тривала протягом всіх 30-х. Під радянським тиском письменник геть змарнів, написавши за десятиліття лише кілька оповідань, пару п'єс та незавершений соцреалістичний роман. Найкращі його твори залишились у 20-х — дві збірки новел 1926 та 1929 року.

«Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах», — так відгукувався про Любченка Микола Хвильовий. Обидва варилися в одній тусовці — були представниками Відродження, яке виявилось розстріляним.

Про Любченка складно писати: це цікавий персонаж, але не дуже приємна людина. Він талановитий і харизматичний, його любов до України абсолютно щира, та героїзму в його вчинках годі шукати. Місцями зверхній і самозакоханий, місцями слабкий і розгублений, Аркадій підлаштовується, помиляється, боїться, розчаровується — словом, живе.

Завзяту співпрацю Любченка з нацистами неможливо виправдати, але можна зрозуміти. Радянська влада була для нього очевидним і абсолютним злом. Він добре пам'ятав, як росіяни окупували УНР. На власні очі бачив селян, що помирали від Голодомору, коли подорожував разом з тим же Хвильовим по Слобожанщині у 1933-му. Потім самогубство самого Хвильового і хвиля репресій: комуністи один за одним убили багатьох друзів та колег Любченка. Тож прихід німецької армії він сприймав як радісне звільнення від кривавої російської окупації. Нарешті з'явився шанс на відновлення незалежної України. Коли в листопаді 1941-го Любченко вперше бачить жовто-блакитний прапор на Харківській міській управі, то ледве стримує сльози. «Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попелу виникає, як фенікс», — такими словами починається його щоденник.
Сторінка щоденника, запис про жовто-блакитний прапор
Однак складно ігнорувати ще один, перепрошую, спільний інтерес Любченка і нацистів. На жаль, цей щоденник буквально сочиться антисемітизмом. Любченку всюди ввижаються «кляті жиди». Крадуть, обманюють, влаштовують провокації. Місцями доходить до божевілля: на одній зі сторінок щоденника він складає список українських інтелігентів, одружених на «жидівках». Мовляв, ось як сильно українська нація отруєна. Це могло би виглядати навіть комічно (всі конспірологи комічні), якби не той факт, що масові розстріли євреїв уже йшли повним ходом. Бабин Яр відбувся лише кілька місяців тому, але Любченко про це, схоже, навіть не чув — на той момент він ще в Харкові.

Аркадій Любченко
10 листопада 1941

Зустрів у місті двох українських поліцаїв: армійські шинелі, на лівих руках наличники з жовто-блакитними смугами, на пілотках захисного кольору жовті тризубчики.

В Управі, в загальній залі адміністративного відділу добре намальовані плакати: «Слава великому німецькому народові» (і свастика), далі великий золотий тризуб і з другого боку знову такого ж розміру плакат писаний староукраїнським письмом і жовто-блакитним коліром: «Слава вільній Україні». А навпроти на всю стіну транспарант: «Велика слава і дяка німецькому фюрерові Адольфу Гітлерові, що визволив український нарід від жидівсько-московського гніту». Поступово бодай зовні Управа українізується.
Ставлення Любченка до нацистів зміниться уже дуже скоро, коли він ледь не помре від злиднів, принижень і різноманітних болячок. Але у 1941 письменник ще почувається чудово; натхнення й ілюзій поки предостатньо. Навіть попри те, що їжі у Харкові стає все менше, і майже щодня чутно вибухи й обстріли.

Аркадій Любченко
4 листопада 1941

На Сумській біля театру «Березіль» відкрилась перша примітивна голярня. Черга стоїть до неї на вулиці. Я вже два місяці не стригся, але вирішив ще заждати. (…) В міській управі крутиться багато підозрілого елементу. Панує, звичайно, російська мова. Вчора зайшов переодягнений колишній начальник поліції. Його впізнали, вхопили — при ньому був револьвер. (…) Живемо без світла, води, хліба. Торгівля дозволена і курс грошей визначений (10 карб. — 1 марка), але ніхто нічого на базар не виносить.

11 листопада 1941

Ми живемо на рештках сухарів, які їмо дуже обережно. Але щодня варимо якусь юшку — це основа. Базари торгують лише на вимін. Я сьогодні добув торбинку пшеничних висівок, і це в сім'ї велику радість викликало. Я геть схуд, самого себе не пізнаю, і не впізнають інші. Ну, нічого.
Любченко готовий терпіти негаразди заради світлого майбутнього. Окупаційна адміністрація узгодила випуск української газети в Харкові — саме туди він і влаштувався працювати. Судячи з тону щоденникових записів, письменник сповнений енергії та оптимізму. Навіть кидає курити на радощах. Але зривається уже через кілька тижнів — початок 1942 виявляється для нього дуже складним.
Харків, 1942
По-перше, окупаційна дієта з юшки і сухарів дала свої наслідки: у Любченка розвинувся чи то гастрит, чи то виразка, чи то ще якась біда. Можливо, потрібна операція — але ніхто не може сказати напевне. Коли виявилось, що перший діагноз був помилковий, Аркадій не переминув підкреслити, що лікар єврей, і можливо поставив неправильний діагноз навмисне.

Любченко ослаб і став геть нестерпний для родини. Почалися постійні домашні скандали з жінкою і тещею.

Аркадій Любченко
19 березня 1942

Теща і всі її родичі чортом на мене дихають. Ніна теж, хоч і силкується бути чемною, уважнішою, проте не витримує. Докори сипляться мені щодня — гострі, ядучі, уразливі. Всім я тут набрид і всі вони дивляться на мене безнадійно, як на півмерця. А цей півмрець вимагає суворої дієти — діставати ж тепер дієтичні продукти неможливо. Я, однак, потроху дістаю. Добуваю грошей (мене дуже підтримує редакція), добуваю чимало харчів і для сім'ї, але це родичів не заспокоює: вони всі надзвичайно зголодніли, вони прагнуть ще кращої їжі, і коли я п’ю молоко або яйце їм, вони заздро, аж хижо поглядають на мене.

22 березня 1942

Ще одне тяжке психологічне нагнічування: за час мого перебування в лікарні Ніна дуже заприятелювала з німцями, що мешкають ось за стіною. В принципі це було б не погано, але це вже перевернулось на щось гірше. Вечором вона щодня гостює там, щось їм варить чи смажить і там же разом вечеряють, весело провадить час, буває й так, що лишаються удвох насамоті. Я все це чую через стіну.
Характерно, що розлючений письменник обзиває жінку й тещу в щоденнику «русотяпами», маючи на увазі їхню російськомовність (жінку ще й міцнішими словами, але не будемо про це). Схоже, що скандалили вони не тільки на побутові, але й на політичні теми. Жінка докоряла Любченку, що дарма той співпрацює з німцями: мовляв, російська влада рано чи пізно повернеться, і що тоді?

Зрештою вони розлучаються. Любченку вдається вибити у німців дозвіл на переїзд на лікування у Київ — там кращі лікарі і загалом спокійніше, адже Харків усе ще під обстрілами. «Щодня руїни і жертви», «Особливо чутна канонада у напрямі Салтова» — пише він у травні. Аркадій забирає з собою сина і їде додому в Київ — починати життя заново. Буквально через кілька днів після його від'їзду у будівлю харківської редакції, де він працював, влучить бомба.
Київ, 1942, руїни будівлі міської думи на Хрещатику
Аркадій Любченко з насолодою вдихає прохолодне повітря і промовляє вголос: «Нарешті вдома». Його 7-річний син Лесик, змучений довгою дорогою з двома пересадками, стоїть поряд і байдуже роздивляється свастики, якими прикрашено київський залізничний вокзал. Вони винаймають носія валіз і йдуть пішки до «Роліту» — він зовсім поряд, на Театерштрассе. На вулицях майже порожньо, чисто і дуже тихо. Аркадій купує кілька мадярських цигарок, курить на ходу, посміхається.

Окупований Київ влітку 1942 жив бідно, але Любченко все одно тішиться. Ходить у театр і оперету. Лікує харківські болячки: поки операцію не призначають, звертається до старої чаклунки на Дмитрівській, яка продає йому різні трави і порошки. Приймає гостей, відновлює старі контакти і наводить нові (зокрема, особисто знайомиться з Уласом Самчуком). На одній домашній тусовці йому дарують шмат масла — рідкісна удача. Любченко мало їсть, зате досхочу спить і бачить сни про Остапа Вишню та Павла Тичину — старих товаришів, які залишилися по інший бік війни.

Письменник знайомиться з новим бургомістром Форостівським і представниками Генералкомісаріату. Окупаційна влада ставиться до нього з підозрою, чим неабияк ображає його самолюбство: що ж це він, дарма тікав від червоних? Любченко запевняє німців у своїй лояльності. Ті гречно кивають і обіцяють допомогти йому підшукати роботу (але обіцянку так і не виконують). Зі звичайними солдатами Любченко теж нормально спілкується: з одним він знайомиться просто на вулиці, пригощає лимонадом, запрошує додому.

В таких здебільшого радісних клопотах проходить перший місяць у Києві. Нарешті Аркадій починає помічати, що окупована — чи то пак звільнена від більшовиків — столиця не така уже й благополучна, як здавалося.

Аркадій Любченко
13 липня 1942

В Києві всі майже справляють враження або переляканих, або злих, або геть розчарованих. Справді - тут не гаразд. Постерігаю дедалі більше невдоволення. Воно росте. Наприклад, дуже неохоче їдуть на працю до Німеччини. (…) Побутові обмеження досить суворі. На базарі увесь час, крім дорожнечі, метушня і хаос. Запровадження українського карбованця викликало паніку, бо чимало позалишалося в людей радянських грошей, а підготовчі пояснення про обмін з'явилися пізно. Перспективи на зиму погані — палива нема і з харчами не гаразд.
Письменник дивується: мовляв, за більшовиків і гірші негаразди терпіли. Навіть припускає, що в таких настроях винні не німці, а якась таємнича москальсько-польська агентура.

За тиждень базари уже закривають зовсім, і забороняють ввіз продуктів у місто. Пошуки хліба стають справою, яка може зайняти цілий день. Трамваї теж не ходять. Роботи немає, зароблені ще в Харкові гроші швидко тануть.

Аркадій Любченко
27 липня 1942

Два дні тому на Фундукліївській недалечко від Леонтовича о 6 вечора йшов один пристойно зодягнений цивільний. Йому назустріч теж такий самий цивільний. Порівнялися. Один із них щось коротко сказав і вистрелив другому просто в серце. Той упав і люди (їх тепер у Києві залишилось небагато) кинулись до вбитого. Поки туди-сюди, а вбивця вже майнув за ріг і зник. І німці, що проходили вулицею, теж не могли впіймати. Що таке, чому, хто за що? — Нічого не відомо. (…)

Вчора, у неділю — гарячий липневий день і якраз липи цвітуть, кричуще пахнуть, — ходив з Лесиком на Хрещатик і в сади над Дніпром. Страшні хрещатицькі руїни, навіть хлопчик (він їх уперше бачив) вжахнувся: «Ой, тату, що ж ці большевики наробили!» Пляж на Трухановім і галас численних купальників, що аж по цей бік ріки чутно.

28 липня 1942

Іду вулицями — майже виключно російська мова. Майже виключно — метиси, покручі, перевертні, малороси, безнадійні міщухи, тупі консерватори, чорносотинці, великодержавники, всіляка смердюча наволоч… Душно! Душно! Київ розкладений і продовжує гнити. Де ви, аборигени? Розбрелись, а решта десь принишкла. (…)

По київських базарах розплодилось чимало ворожбитів та хиромантів. З різних кутків плодяться, як паразити, різні, кумедні іноді, чутки. Тут, може, звичайно, діяти і большевицька агентура. А німці, на мою думку, зовсім невдало проводять пропаганду в нашій країні, багато чого не ураховують, користаються з методів застарілих. Аж дивно!
Постійної роботи так і немає, доводиться хапатися за що попало: то випадкова стаття, то якісь субтитри для фільму. Гонорари то затримують, то й зовсім не віддають. Також Любченко переймається наближенням зими: дрова знайти ще важче, ніж їжу. Але найбільше розчарування в новій владі у нього викликають не побутові негаразди, а рішення друкувати шкільні підручники за місцевими діалектами кожної області. Тобто, обіцяна українізація згортається: «не про єдність тут ідеться, а про роз'єднання і послаблення».

Неприємно вразила Любченка також виставка українських художників: роботи йому сподобались, але продавали їх за мізерні копійки. Ціну визначали німці, вони ж усе й скупили. Художники спершу намагались протестувати, але їх швидко заткнули.

Любченко намагається уважно слідкувати за новинами з фронту, все ще радіючи кожній перемозі Гітлера. Інформації, однак, дуже мало — самі лише чутки: про можливу передачу румунам Правобережної України, про загальну мобілізацію, про Черчиля в Москві… В останній день літа письменник спостерігав, як по Києву проходили полонені червоноармійці — жалюгідні, голодні. Люди давали їм, хто що міг.

Аркадій Любченко
14 вересня 1942

Звечора, годині об 11 знову червоний бомбардувальник. Гухкали бомби. Гриміли постріли. Гуркотів мотор у дворі — на башті Роліту тепер прожектори. Але швидко скінчилося, і я, та й усі ми спали спокійно.
Харчі у Київ все ще не пропускають: на всіх в'їздах поліційні блокпости. Відбирають усе, навіть дрібниці. Так Любченко втратив позичених 200 карбованців: передав їх другу, щоб той купив масла і яєць десь під Козятином, але й те на в'їзді в столицю конфіскували.
Київ, 1942, Євбаз
Знайти хліб дуже важко, та й то якийсь дивний, розсипчастий і гіркий, з запахом цвілі. Кажуть, це тому, що до борошна додають багато проса і каштанів. Від цього у всіх болять животи.

Аркадій Любченко
6 вересня 1942

Проходжу повз магазини, колись переповнені продуктами, і ще сильніше почуваю голод. Проходжу повз колишній Театральний ресторан, а тепер на ньому «Нур фір…» — і заздрю, дуже хочу просто хліба й шматочок м’яса, якого вже давно не їв.

Купив біля Софії у перекупки на хіднику грушку за 7 крб, довго міркував, синові принести чи самому з'їсти, бо на другу грошей не вистачило. В цей час наблизилось двоє угорських субофіцерів — один, товстий та червоний, не питаючи, взяв грушку й кинув своєму чорному пуделю, а тоді вже: «Ісколькі стоїть?», і поліз у гаманець. Взяла гірка досада.

На колишньому будинкові купецького зібрання напис «Дойче Гауз» — прибрано, чисто, життя вирує. А на Софії забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блакитний прапор.
Судячи з записів, Любченко не падає духом, а от його тіло поступово відмовляється нормально функціонувати. Кишки скрутило колітом, обличчя спухло і вкрилось екземою. Він майже не виходить з дому, добування їжі взяла на себе матір. Вони залишились удвох: сина Лесика вдалося відправити в дитячий табір на Волині. Умови там далекі від комфортних, але принаймні голодувати не буде.

Мов грім на голову, прийшло розпорядження від окупаційної влади: Любченків виселяють з «Роліту». Натомість пропонують якісь варіанти в інших частинах міста, і всі жахливі: напівзруйновані, холодні, буквально з дірами в стінах. Обкиданий екземою, напівзігнутий, Любченко щодня шкандибає холодним жовтневим Києвом від одного чиновника до іншого — безуспішно. Пошуки житла затягуються, в квартиру все частіше навідуються німці з вимогами виселитися. Вечорами Аркадій сідає на кухні, гріється біля плити і розмірковує, що цю зиму в Києві він не переживе.

Аркадій Любченко
29 жовтня 1942

Характерна картинка з останніх днів на розі Фундуклеївської й Нестерівської, де тепер — закритий магазин лише для німців. Привозять туди велику хуру білих булок. Запах б'є на всю вулицю. Перехожі зупиняються, зупиняюсь і я. Нас дедалі більше. Вже велика юрба. Можна подумати, що тут сталась якась особлива подія: когось заарештували, хтось б'ється, нещасний випадок… Ні! Це величезна юрба жадібно п'є запах свіжого білого хліба, голодна виснажена юрба. Вона стоїть мовчки. Вона дивиться похмуро. Німці носять хліб і зиркають на юрбу підозріло, трохи сум’ятно, наче злодії. А юрба все зростає й похмуро мовчить. І за цією мовчазністю клекотить глибокий гнів і злість. І тут один одного розуміють без слів. І здається щохвилини — кинуться, розхапають цей хліб, розтрощать воза, розгромлять магазин. Не забуду ніколи тих застиглих з іскоркою злоби очей і того кричущого мовчання. (…)

Мене огортає неймовірна втома і раптом якась байдужість до всього, до всього. Піду ляжу, добре вкриюсь. З головою.
Приліг він аж настільки, що наступний запис у щоденнику — уже з лікарні, куди його віднесуть напівсвідомого. Любченко проведе там кілька тижнів, поступово повертаючись до життя.
Київ, 1943
Саме в лікарні він остаточно відмовляється від симпатій до німців і починає бачити в них таких же загарбників, нічим не кращих за росіян: «Як же ми помилились, в якій жахливій пастці опинились! Мене це так вражає, що спочатку я просто не хотів самому собі у цьому признаватися». Що характерно, антисемітських висловлювань у щоденнику теж стає помітно менше на цьому етапі.

Письменник записує багато своїх сновидінь; в одному з них — тарантінівський сюжет про те, як Гітлер приходить в театр і проголошує промову перед початком вистави; Любченко встигає втекти звідти, перш ніж театр разом з фюрером злетить в повітря.

З великою радістю Любченко сприймає звістку про існування суто української національно-визвольної «партизанщини». Про це йому повідомляє син Георгія Нарбута, який саме приїхав у Київ з Ковеля і зайшов відвідати письменника.

Аркадій Любченко
27 січня 1943

На селі зараз поширена сентенція: щодо німців і большевиків: дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося. Отже — самовизначення, покладання тільки на себе, на сили свого народу, геній своєї нації. Прекрасно. (…) В чергах скрізь розмови про поразки німців, зітхання, затайні перебирання, неспокій, досада, кричуще запитання з очей: що буде?

28 січня 1943

Через Київ та його околиці пересувається сила-силенна війська — на схід. На Фундукліївській і біля Володимирського собору попід будинками й просто на вулиці, повно вантажних військових машин — польовий шпиталь. У місті з’явилися італійські частини. Скрута з хлібом — пекарні працюють передусім для армії. Ціни на базарі значно підскочили. В місті ширяться панічні чутки.

Вчора повісили наприкінці бульвару Шевченка й біля Хрещатика людожера Корнієнка. Він був одірвався, офіцер добив його з револьвера. Повідомляли в газеті, що він вчинив злочин людожерства над 16-літньою дівчиною на грунті сексуальному, спочатку згвалтував її, потім убив і, вирізавши шматок правого стегна, підсмажив та їв. Тут же спростування, що ширшої організації людожерів, як це пішло настирною чуткою серед обивателів, нема.
Справи у німецької армії ідуть все гірше: битва під Сталінградом провалена, більшовики тиснуть на Курськ і Гомель, підбираючись ближче до Києва; на околицях Харкова знову бої. Любченко зустрічається з харківськими колегами-журналістами, які евакуювалися звідти у Київ. Всі розуміють, що в столиці з дня на день теж стане жарко. Вирішують разом їхати у Львів. Аусвайс на поїздку, який ще рік тому було так тяжко вибити, видають майже без питань.
Львів, 1942
У Львові Любченко почувається прекрасно. Здоров'я зміцнилося, з'явилися гроші. Він вривається в богемне життя, багато гуляє (але не допізна, комендантська година у Львові до 21), тусується і напивається (незважаючи на хворобу), наводить купу знайомств.

Зокрема, разом з Шевельовим та іншими друзями приходить в гості до Шептицького; розмова з митрополитом мало чим відрізнялася від сучасних довколавоєнних кухонних балачок: обмінювались думками про новини з фронту, поставки зброї і таємні плани китайців.

Або, наприклад, гуляє разом з «притомленим і розгубленим» Євгеном Маланюком до Високого замку, переконуючи того переїхати з Варшави сюди, до Львова. Прогулянка закінчилась в гостях у художника Гординського, де вже зібралася велика тусовка. Пили до ранку, сперечалися, читали вірші і гуртом буллили «зарозумілого» племінника Лесі Українки Юрія Косача: «Він розгнівався і напився до краю; ще при столі висловлював симпатії до гетьмана, його тактовно затюкали».

Пізніше він оселяється у Моршині. Побіжно згадує, ніби звичайну побутову неприємність, проблеми з переїздом з однієї моршинської квартири на іншу: там, де вони з сином поселилися спершу, влаштували єврейське гетто. Тому було дуже напряжно забирати свій одяг.

Любченко також багато працює: впорядковує свої старі записи і навіть пише кілька нових оповідань, яким судилося стати останніми в його творчому доробку. Письменнику залишається жити трохи менше двох років.

Ніби передчуваючи близький фінал, з шаленою силою прокидається любченкове лібідо. Аркадій крутить інтрижки направо й наліво. Ось він жмакає молоденьку безіменну галичанку прямо в моршинському лісі під зоряним небом («пручалась, поки я не торкнувся ним — тоді зітхнула й легко віддалась»), ось розбиває серце якійсь Мирославі, через пару тижнів уже лізе в трусики студентці Галині, потім закохується в заміжню Ольгу… Можливо, в такий спосіб він намагався забути і про війну, і про більшовиків, і про німців.

Забути, звісно, не виходить. Ситуація на фронті стає загрозливішою, емоційні гойдалки знову розвертаються в темний бік. Німці починають пакувати речі і вивозять своїх дітей. До Моршина прибуває німецький військовий загін, веде посилене патрулювання. Київ готується до евакуації (знову). Всіх охоплює тривога. Любченко відверто параноїться, навіть під трусиками Галини йому ввижається ворожа агентура.

Аркадій Любченко
20 липня 1943

Галя запропонувала йти до лісу. З очей бачу, що вона закохана. Але водночас є таке: цієї ночі вона вернула зі Львова, чогось раптово після першої ж зі мною прогулянки в суботу їздила туди на один день. Може, директиви брала? Може, тепер там, на узліссі, є вже на мене большевицька засідка? В ці дні дуже легко мене знищити, бо довкола кипить партизанщина.
В результаті хіть взяла гору на параноєю: вони зайнялися сексом у той же день, і жодної більшовицької засідки не було. Любченко вперто відмовлявся учитися на власних помилках. Більшовики йому в той час не загрожували; натомість — в листопаді 1943 — по нього прийшло Гестапо.

Його взяли біля дому, дозволили під наглядом востаннє пообідати. Прислуга і сусіди були, м’яко кажучи, шоковані. (Деякі так злякалися, що того ж тижня поїхали геть з курорту.) Любченко поняття не мав, в чому його звинувачують, але пізніше дуже детально описав в щоденнику допит. Судячи з питань, його підозрювали саме в роботі на більшовиків. Стиль Гестапо був точнісінько такий самий, як у НКВД, підмітив письменник.
Львів, 1943
Аркадій просидів у в’язниці чотири місяці, і вийшов якраз під чергову евакуацію: в березні 1944 вже було очевидно, що більшовики візьмуть не тільки всю Україну, але й переведуть війну далі на захід. До Львова вони мають зайти з дня на день.

Письменник знову мусить брати за руку сина і тікати невідомо куди. Випереджаючи наступ більшовиків, він теж починає поступово переміщатися на захід, а йому вслід летять новини з фронту: ось червона армія зайняла Станіславів, потім Чернівці, ось уже почала бомбити Львів.

Характерний запис з польського містечка Жегестов, яке стало для прихистком для багатьох українців (зокрема, для Юрія Стефаника і того ж Гординського).

Аркадій Любченко
3 серпня 1944

Живе в Жегестові чимало евакуйованих із Наддніпрянщини. Переважно з Донбасу, і, звичайно, чути переважно російську мову, яка дратує мене так само, як і галичан. Тільки галичани менше розуміють причини й тому гостріше сприймають. Поруч з «Гленою» будують великі бараки, до яких, мабуть, вселюватимуть нових утікачів зі сходу. Ідіотське слово завелось у місцевому побуті: «східняк», узагальнююче, образливе, зрештою, як і друге тутешнє ідіотське слово «совєтка, совєтчик». Нема, на жаль, трибуни, з якої можна б було авторитетно розгромити цю міщанську обмеженість.
Наступною зупинкою Любченка стає Братислава, потім — німецькі Бад-Кіссінген, Грац, врешті Берлін: «вздовж колій сірі похмурі руїни; дуже нагадує Харків». Там він і оселився разом з сином, не знаючи, коли доведеться знову тікати.

Долітають новини про те, що українські національно-визвольні сили об'єднуються. Начебто Мельник з Бандерою змогли домовитись; об'єдналися гетьманці й УНО. Це вселяє Любченку оптимізм, незважаючи на те, що перемога Сталіна видається неминучою.

Аркадій Любченко
30 грудня 1944

Європа входить у новий рік (принаймні, більша її частина), опанована большевицькою манією. Подекуди це набирає характеру психозу саме тому, що Європа здебільшого неврастенічна, а останні події її ще більше виснажили, роздратували, спантеличили. Хвороба легше падає на хворобливий грунт. Ця трясця мусить її перетрясти. І це будуть страшні конвульсії, частково катастрофічні для цього найстарішого закутку світу.

Парадоксальне наше становище — людей, що стоять на грані, знають і той, і цей бік, засуджують багато там, чимало й тут. Ми опиняємось між нещадними щелепами подій невблаганних, невідступних. Розжують, знищать нас ці щелепи чи ні?

Україна! А ти? Моя осяйна, химерна, несамовита, незмінна візіє - і земна, чорна, кров’ю і стогоном незмінним, безнастанним перейнята реальність. Моє - все! Що ж ти? Куди ти? За ким? Чи під ким?

Ні, не хочу! Не можу погодитись і не погоджусь ніколи. Не «під ким», а над ким? Чи, принаймні, поряд з ким? Вже час. І хоч дуже грізні хмари облягли тебе, моя земле, хоч ти розтерзана корчишся в неймовірних муках, але я вірю, що саме тепер, саме в цих конвульсіях народиться нове…
На кінець лютого 1945 Любченку призначили операцію — із запізненням на добрих три роки. Останній запис в щоденнику він зробив у лікарняному ліжку: під ніж лягати не боїться, з сином Лесиком усе добре, надворі чудова погода, майже весна. «Так буває у нас у середині квітня. Краса!» — останні слова, написані рукою письменника. Операція пройшла з ускладненнями; через три дні, 25 лютого, Любченко помер.

Щоденник вперше видала українська діаспора в Торонто у 1951 році, обережно вирізавши з тексту імена людей, які залишилися в Україні і могли стати здобиччю уже російських окупантів. Для радянського режиму Любченко залишився зрадником і колаборантом; реабілітували його аж у 1989 році.

Аркадій Любченко
30 грудня 1944

...Вже тебе не перекреслять, Україно. Не зігнорують, не повалять цілковито, як то було. Хоч би як цього хотіли, хоч би там що. Ти вже висмикнулась. Ти тепер уже не тільки борсаєшся, але й борешся. І ти ще поборишся. Ми поборемось. І виборемо. Конче. Я вірю.
Опубліковано у квітні 2022

Всі тексти автора
Сподобалася стаття? Підтримай редакцію будь-якою сумою!
«Амнезія» досліджує українське забуття: