Життя Миколи Глущенка вражає неймовірними поворотами і кількістю знайомств. Колись про нього знімуть блокбастер. Глущенко був нащадком іконописців і формувався у легендарному іконописному центрі Борисівка на Слобожанщині. У 1918 році юнак потрапляє на війну, у полон, у табір. З табору втікає і опиняється у Берліні.

Тут починається богемне життя. Серед нових знайомих Глущенка — Володимир Винниченко і Олександр Довженко. У 1921 році Глущенко вступає до Берлінського університету мистецтв і на момент його закінчення стає відомим у Європі художником. На початку 1925 року переїздить до Парижу, де тусить з художниками у культовому кафе «Ротонда», знайомиться з Володимиром Маяковським, крутить романи з француженками і займається свінгерством з подружжям Винниченків.

У Парижі у 1931 році Глущенка вербує розвідка СРСР, і життя художника змінюється назавжди. На цей момент йому ледве виповнилось 30 років. Шпигуном він буде до кінця життя: можливості звільнитися з такої роботи не було.

У 1940 році Микола Глущенко бере участь в організації виставки «Народна творчість СРСР» у Берліні. Виставка була лише прикриттям: насправді художник провів розвідувальну роботу і першим повідомив Йосипу Сталіну, що Німеччина готується напасти. Також привіз до Москви альбом з малюнками і автографом Адольфа Гітлера, який цінував Глущенка як пейзажиста ще з середини 1920-х років.

Микола Глущенко переїздить до Києва у 1944 році. Швидко стає неофіційним лідером середовища художників, про яке регулярно подає агентурні звіти.

Наприклад, у 1963 році Микола Петрович писав про Аду Рибачук і Володимира Мельниченка, пару художників-монументалістів, авторів Стіни Пам'яті біля київського крематорію: «Протест і бунтарство молоді призводить до заперечення школи і традицій. Ця молодь дуже агресивна, йде напролом, може всіх ображати, але їх не можна чіпати. Це Рибачук і Мельниченко, дуже талановиті люди, роботяги. Їм допомагає Бажан, про них усюди дзвонить, через них посварився з Дерегусом. Приймаючи італійського художника Ренато Гуттузо, Бажан показав тільки їх роботи, художників суперечливих і мало самостійних, для яких не існує жодних авторитетів, відомих своїми склоками. Рибачук і Мельниченко в останні роки змінилися в гірший бік — формалізм. Це художники в мініатюрі (робота в Автовокзалі)».

Біографія «Микола Глущенко — художник і шпигун» містить сотні подібних деталей. Заснована книга на секретних матеріалах з Галузевого державного Архіву СБУ; розповідях тих, хто особисто знав Миколу Петровича та інших джерелах.

Він був елегантним і загадковим. Історія його життя руйнує стереотипи та вчить не ставитися до історії упереджено. Передзамовлення на книгу буде оголошено у листопаді 2021 року. Публікуємо уривок з книги про паризький період життя художника.

Життя Миколи Глущенка в Парижі тісно пов'язане з Володимиром Винниченком (1880—1951) — політиком, громадським діячем, письменником. Щоденники Винниченка були опубліковані лише в 1980-х роках: чотири томи містять сотні згадок про художника. Зокрема й про стосунки Глущенка з Марією Бронштейн, що з нею Винниченко знайомиться в жовтні 1926-го в Парижі та одразу починає до неї залицятися.

Володимир Кирилович розповів Марії, як важливо вперто працювати й любити свою роботу і що тільки ці чинники забезпечують успіх у житті. На думку Винниченка, Марія вже з першої зустрічі з ним фліртувала. Ось як він схарактеризував нову знайому в щоденниковому записі від 18 жовтня 1926 року: «Побачення з М. Бронштейн. Ще один приклад сутички уяви з дійсністю. Уява: молодої, малодосвідченої, безпосередньої дівчини. Дійсність: не така молода, ховає вік, на чолі зморшки, на лиці забагато червоного. А головне: багатодосвідчена, знудьгована, поміркована, обережна, розсудлива, апатична, млява. Самовпевнена щодо своєї жіночої краси й приваби, але даних для цього не так уже й багато, принаймні, зовсім не досить. Нічого в житті не хоче, живе нудно. Велику ролю грає матеріяльна забезпеченість. Батько — зубний лікар у Кишиневі, добре заробляє й може утримувати дочку. Сам аматор-скульптор і хоче, щоб дочка стала маляркою. На кінець побачення деяка ніяковість, тяготність. Сподівання й уява різко розійшлися з реальністю. Від цього і сором, і поганий несмак».

А ось запис від 29 жовтня: «Провінціяльна кишинівська панночка в Парижі. Обережна і з "принципами": не бути нічиєю любовницею, а тільки законною жінкою. Одначе, від кишинівського шлюбу втекла. На запит, як же вона живе до 26 літ без кохання, наївно-одверта відповідь: "Помагає самонасолода". І зараз же злякалась, щоб я не подумав про неї погано: "Я пожартувала". Очевидно, хоче позувати перед письменником. "Принципи" її перед іронією хитаються. Сама як порцелянова лялька, занадто чіткі риси, занадто дитячі уста і припухлі повіки. Зустріч її в Jockey з якимись авантюристами, чоловіком і жінкою. Чоловікові за 50 літ, жінці літ 35. Маруся дуже сподобалася жінці, й, очевидно, та має намір втягти її з собою в лесбійство. З цією метою хоче дати їй писати свій портрет і взагалі зав'язати ближчі відносини».

На часи активного спілкування Винниченка з «Глущами» якраз припадає захоплення політика живописом. Хоча малювати Винниченко починав ще влітку 1916 року під враженням від операції у дружини Розалії Яківни: їй довелося вимушено перервати вагітність. Знайомі зазначали, що якби він трохи більше уваги приділяв своєму хобі, то міг би стати видатним живописцем. Винниченко розпочав з прямого наслідування свого молодшого друга, згодом здобув визнання в колі професійних художників — Фернана Леже, Пабло Пікассо, Поля Сіньяка.

Восени 1927 року Глущенко написав текст «Володимир Винниченко як маляр». А Марія Бронштейн зауважила, що, подивившись живопис Винниченка, вирішила більше взагалі не малювати, адже він, не вчившись, малює «у тисячу разів краще» за неї. А вона, до речі, працювала художницею з костюмів, килимів і порцеляни. Попри все Винниченко скептично ставився до своїх спроб у царині мистецтва та називав власні картини «плямами у рямцях».

У 1931 році Глущенка завербувала радянська розвідка. У нього відбулася персональна виставка в Празі, яка й стала тлом для процесу. Перший запис спецслужб СРСР щодо Глущенка датовано 25 лютого 1931 року: «Вербовка Глущенко, учитывая его частые разъезды как художника по Европе, представляет известный интерес. Мы приняли меры к установке Глущенко и освещения его деятельности, связей и значение в эмиграции».

Глущенко постійно живе в Парижі та, на думку спецслужб, є відомим як художник. Водночас він часто їздить в інші країни для організації виставок і нібито має значні зв'язки серед петлюрівців. У його біографії нема нічого компрометивного, окрім реєстрації неналежної поведінки в Булонському лісі з однією жінкою.

Обробляння Глущенка було намічено на час його візиту до Праги. Для початку заплановано з ним просто поговорити, зрозуміти погляди та настрої, залежно від яких — провести потрібні перемовини про роботу для розвідки. В оперативній записці від 10 липня 1931 року йдеться про те, що «розмовляти з Художником рекомендується тільки особисто, якщо буде можливість викликати його в Прагу для перемовин у справі нібито організації виставки його картин в СРСР».

Виставка в Празі хвилювала Глущенка (захід не був персональний, у ньому брали участь інші художники-емігранти), двічі він звертався з проханням організувати експозицію також і в Харкові. Але до Праги приїхати так і не зміг та просив письмово інформувати його про технічні можливості виставки. Спецслужби дійшли висновку, що вербування митця все-таки краще здійснити через паризьку резидентуру.

28 листопада 1931 року відбулися зустріч і перемовини з художником у Парижі. До цього в розвідці навіть не знали, що це радянський громадянин (від листопада 1925 року). Глущенко хотів вирушити в СРСР, але був потрібен за кордоном, тому виїзд затримали й вербування реалізували.

З агентурної нотатки від 28 жовтня 1933 року дізнаємося, що серед контактів Глущенка увагу розвідку найбільше привертали з-поміж інших художники Михайло Бойчук, Василь Седляр, Анатолій Петрицький, політики Василь Вишиваний, Дмитро Андрієвський. Через деяких із цих осіб Глущенко відправляв до України свої картини, а також картини інших українських художників, наприклад Василя Перебийноса, Миколи Кричевського.

Василь Перебийніс, живописець, графік і декоратор, жив в одній квартирі з польським військовим Міхалом Токаржевським-Карашевичем, а також мав романтичні стосунки з українською співачкою Павель, донькою головного польського радника з українських питань. Він підтримував контакт з Анатолієм Петрицьким, який на той час працював у Харківському художньому технікумі, а ще листувався з Василем Седляром. Перебийніс був намічений для вербування, яке планували здійснювати через Глущенка.

До того ж художникові було доручено налагодити зв'язок з Дмитром Андрієвським (1892—1976), одним з лідерів Організації українських націоналістів. Андрієвський жив у Бельгії, а коли приїздив у Париж, завжди заходив до Глущенка дивитися його картини.

Митець розповів розвідці СРСР, що Володимир Винниченко готує нову працю, присвячену будівництву Радянської України. Жодної участі в політичному житті не бере; настрій — виключно повернутися в Україну. Винниченко порадив Глущенкові не зв'язуватися з українською еміграцією, щоб не втратити радянського паспорта. Для СРСР Винниченко жодної ваги не становив: повернення його не було потрібне, агента з нього не буде. Мета агентури — вирвати Глущенка з-під впливу політика та забезпечити потрібне, а не «дружнє», висвітлення. «Глущенка ми використовуватимемо по лінії вербування та окремих установок».

У квітні 1934 року Глущенко за завданням розвідки відвідав Василя Вишиваного та офіційно запросив його на виставку в Марселі. Справжнє ім'я Вишиваного — Вільгельм Габсбург (1895—1948), він був неофіційним претендентом на український трон у разі утворення монархічного ладу.

Вишиваний прийняв Художника добре, обіцяв після повернення з Лондона, куди днями вирушав, подзвонити й домовитися про поїздку до Марселя. Розпитував про Винниченка, передавав через художника пропозицію зустрітися й поговорити з політиком. Утім Винниченко від зустрічі відмовився. За кілька днів після зустрічі з Глущенком Вишиваний під час розмови з агентом Тоніним (художник Михайло Андрієнко-Нечитайло, якого сам Глущенко й завербував) розпитував про Художника: чи не пов'язаний він з більшовиками і чи не провадить у Парижі роботу проти українців. Тонін відповів, що Глущенко — радянський підданий, виставляв картини в Україні, на цей час виконує лише свою художню роботу. Вишиваний натомість розповів Тоніну, що його ад'ютант Лярощенко — агент більшовиків.

У своїх звітах Тонін давав Художникові незадовільну оцінку. Зазначав, що він перебуває під впливом Винниченка, а ще, користуючись радянським паспортом, зблизився з Анатолем де Монзі (французьким політиком і науковцем) та іншими особами. Як вважав Тонін, Глущенко сидів на двох стільцях і міг набути тієї орієнтації, яка йому вигідна. Як доказ наводив приклад: Глущенко ніколи активно не захищав Радянський Союз, коли хтось із супротивників здійснював нападки.

А в розмові з агентами Художник запевняв у готовності до будь-яких доручень і сподівався, що вони дозволять йому поїхати до СРСР. Про свою минулу роботу казав, що ясної позиції не мав і в цьому винен тільки він сам. З ним ніхто не говорив до останнього часу. За завданням розвідки, Художник докладав зусиль, аби налагодити зв'язки з Дмитром Андрієвським, Олександром Севрюком та окремими українськими діячами у Франції, а також інших країнах.

«Хоча й Художник і є радянським громадянином, однак, судячи з оточення в Парижі та близькості до помітних українських емігрантів, доходимо висновку вельми можливо Художник повністю знаходиться у ворожому нам таборі. Маючи досвід роботи з українською еміграцією в інших країнах можна сказати, що Художник є таким типом, яких супротивник підсилає нам».

Володимир Винниченко 15 липня констатує зникнення двох своїх щоденників і двох записників (за 1927 і 1928 роки) та підозрює Глущенка: «Він під час перевозу меблів був у кабінеті, одчинив стола і вкрав. Для чого? Щоб дати ГПУ?». На цьому згадки про Глущенка в щоденнику Винниченка уриваються. Ба більше: він переконаний, що «Глущі» поїхали до СРСР влітку 1935 року, хоча насправді це сталося пізніше.

Новий 1936 рік родина Глущенків зустрічає в будиночку генерала Олексія Ігнатьєва в Сен-Жермені, який вони й до того навідували не раз. Цей будинок із земельною ділянкою Наталія Георгіївна, дружина Ігнатьєва, придбала за 30 тисяч франків, які виручила з продажу своїх коштовностей. Сен-Жермен розташований за 23 кілометри від Парижа, там побудовано першу у Франції залізницю. Споруду нібито звів король Англії Яків II, який утік до Франції, ще наприкінці XVII століття. Будинок одним боком тулився до гори й був побудований з її ж таки каменю. Жодні зі сходів чотириповерхової споруди не були схожі поміж собою. Під будинком пролягали глибокі підземелля, у стінах було замуровано проходи, які, імовірно, становили собою шлях до королівських скарбів.

Таємниці оточували Миколу Глущенка повсюди.

У 1936 році він переїздить до Радянського Союзу.