«Стояв під Калинівкою, при дорозі, хрест; на тому хресті було розпяття. У той хрест вистрелив один збитошник і потрапив як раз у розпяття; з тієї рани поллялась кров і все йшла, точилася по хресту. Прийшла божа-мати, обмивала рану сльозами, обтирала своїм волоссям, а кров усе точиться помалу. Стали люде ходити до того хреста і которі щиро молилися, то над ними робилося чудо: сліпі ставали видющими, хорі видужували. А з тих сліз божої матери — стала криниця».

Це уривок зі статті Олени Пчілки «Українські народні легенди останнього часу» в журналі «Етнографічний Вісник» (1926). Мова йде про події, які призвели до паломницьких рухів колосальних масштабів. Калинівка і Йосафатова долина — найпотужніші осередки, які стали релігійним Вудстоком у 1920-х роках.

Історії про надзвичайні події активно з'являються в часи підвищеної нестабільності суспільства. Найбільш сприятливі для поширення наративів про чуда є періоди епідемій, війни, голод, стихійні лиха, революції та інші чинники соціальної напруги. Історичні обставини склалися так, що всі ці явища спіткали Україну в 1920-1930-х роках. Активізувалися навколорелігійні рухи, які витворили цілий пласт так званого фольклору чудес.

Тривалий час тема чудес лишалася недослідженою. До неї змогли безпечно повернутися лише після відновлення незалежності України. Сьогодні однією з найважливіших таких робіт є «"Фольклор чудес" у підрадянській Україні 1920-х років», яку Володимир Дяків видав у 2008 році.

В Україні початку ХХ століття причин для «епідемії чудес» було більш ніж достатньо: Перша світова війна, збройна боротьба за незалежність, прихід більшовиків, терор, епідемії тифу, віспи, іспанського грипу, холери, малярії, дизентерії та інших страшних хвороб, репресії, вигнання й еміграція, жорстка антирелігійна політика, бідність і голод.

Етнограф Василь Кравченко писав про спалах фольклору чудес у той час: «Плямистий тифус ще був у великій силі й раптом же на допомогу йому — розпач страшного голоду 1921-1922 рр. Під впливом різних попередніх негативних для людського життя подій уже в 1920 р. почались різні страшні пророкування, а з 1922 року стала поширюватись поголоски про різні "чуда"».

В одному з тогочасних повір'їв йшлося про те, що якщо поставити 20 000 хрестів, більшовики зникнуть. В іншому – що нечиста сили ходить по світу й ставить на лобах невидиму простим людям «комуністичну печать». З'являлося дуже багато чуток про народження Антихриста й кінець світу.

Юрій Липа у творі «Ганнуся» описував схожі історії, які ходили серед людей: «Часи такі були незвичайні: дід на нічліг проситься — не приймеш, на другий день сама хата горить; немовля десь народилось велике, товарячим голосом кричить і кров п'є; труна Росею — річкою пливла, — хотіли одчинить — не дається. А на труні написано "ця труна пливе до мого сина". Стрілив комуніст у неї, а з труни — кров; у Пісківчан фіґура поновилася таки на кладовиську, зразу ніби посивіла, а потім стала золота; і голова, і пояс, і янголи».

Проте «чуда» в селищі Калинівка на Вінниччині набули особливого розголосу, що поклало початок тривалому й надзвичайно масштабному паломництву.

На роздоріжжі між селами Калинівка і Сальник біля криниці стояв хрест із розп'яттям, пофарбований у зелений колір. В липні 1923 року тут сталася типова для того часу ситуація: червоноармієць вистрілив у розп'яття. А от далі сталося нетипове: з простреленої дірки начебто потекла червона рідина, схожа на кров. Про це одразу пішов поговір, обростаючи новими деталями. Антирелігійна пропаганда лише додавала ажіотажу, викликаючи зворотну реакцію в населення: навіть атеїсти ставали віруючими під впливом містичних чуток.

Існували версії, що більшовик, який вистрілив у хрест, помер від рикошету цієї ж кулі. Такий варіант записав Никанор Дмитрук: «На роздоріжжі їхав большовик, як кажуть, і вистрілив в хреста. А куля вернулася і його вбила. Куля вдарила Ісуса Христа в праве ребро і пішла кров. Почали сходитись, з'їздитись люде, почали йти процесії».

Були й такі, хто пробував раціоналізувати цю подію. Одні пояснювали, що від дощів і снігу під бляхою, в яку поцілила куля, утворилася іржава рідина. Люди прийняли її за кров. Інші казали, що хтось міг спеціально підставити коробку з баранячою кров'ю, напоїти міліціонера (так, у цій версії замість заїжджого більшовика уже інший представник влади), щоб той вистрілив, а далі почати поговір про чудо.

Судячи зі звіту спеціальної комісії, яка проводила експертизу калинівського хреста, йшлося про звичайну іржу. Проте чутки це не зупиняло. Ба більше — Юрій Горліс-Горський пише, що коли до хреста приїхала ця комісія з висновками, то лише священники змогли врятувати її від самосуду юрби. Чутки про оновлення церковних бань, ікон, видіння, ходіння померлих не припинялися. Врешті подібних чудес в Україні лише за той рік нараховано майже сотню, і кожне з них мало свої варіації у розповідях.

Рух був настільки масовим, що у серпні 1923 року за один день до Калинівки могло приходити по 15 тисяч поклонників, як їх тоді називали.

Прочани розвивали цілу систему ритуалів від специфічних привітань до спільних обідів.

«Як стрічаються, — оповідала баба Оксана Недільчиха, — партія з партією, то знаменують раньше ікони й хрести, складають їх до купи, а послі вже люди попадають на коліна, просять одні других прощенія. В уста не цілуюця, а только в плечо одно другому» (запис Никанора Дмитрука).

У поклонників усталився власний кодекс поведінки. Під час паломництва треба було чемно поводитися, постувати, мати чисте сумління, не пліткувати, не сваритися, не сміятися, не говорити на порожні теми і не лузати насіння. Останнє, ймовірно, пов'язано з традиційними уявленнями, що від плювання і розбрискування народжуються чорти.

Обов'язковими стали спільні обіди, особливо в районі Калинівки й довколишніх селах. Масово поширювалися чутки про кінець світу. Люди йшли на прощу до чудесного хреста, а тоді накривали столи: «Прострелили Хреста — і по ньому справляють обіди, як і по кожному покійникові». Вертаючись додому, паломники мали зробити такі ж трапези у своїх селах.

Обідами та іншими організаційними моментами займалися спеціальні общини. За їжею говорили про прийдешній Апокаліпсис, співали есхатологічні пісні (тоді виник цілий пласт так званих калинівських пісень), молилися, переказували чутки про інші чуда.

Поруч з обідами для дорослих окремо робили дитячі столи. Никанор Дмитрук пояснював це так: «Старі люди, що нагрішили багато, не мають тої ласки божої, що діти; Бог не послухає їхньої молитви так, як дитячої. А звідси — хай моляться діти, які ще мало жили і не встигли нагрішити, які ще вірні у бога. Може вони випросять надовше життя людське, може своїми молитвами одтягнуть надалі день страшного суду». Тож метою таких застіль було, з-поміж іншого, й очищення від гріхів.

Коли паломництво до Калинівського хреста почало спадати, з'явилася нова історія, яка привернула до себе увагу вірян. У Йосафатовій долині поблизу села Голинчинці на Вінниччині пастуху Якову Мисику було видіння Богородиці. Вона наказала ставити на цьому місці хрести, бо гряде страшна кара.

Юрій Горліс-Горський писав: «Початок "дива в Йосафатовій долині" не мав нічого чудесного чи незрозумілого. [...] У спокійний час це і залишилося б сном пастуха, але під час духовної кризи селянства сталося інакше. З уст в уста, із села до села, з повіту в повіт рознеслася чутка про слова Діви Марії до пастуха Якова».

До речі, долина і сьогодні залишається популярним місцем паломництва.

Назва походить від долини Йосафата (також відомої як Кедронська долина), що між Єрусалимом і Оливною горою. За пророцтвом Іоїла, саме тут має відбутися Страшний Суд, і мертві постануть перед Богом. В народі Йосафатову долину на Вінниччині також називали Новий Ярусалим, а також Осапатова, Вдовина, Сафатова долина тощо.

За повір'ям, на цьому місці до початку Страшного Суду треба поставити «сорок разів по сорок хрестів», від кожного села від одного до чотирьох хрестів. Ті села, які не встигнуть, — проваляться під землю. Почалося масове паломництво, яке зачепило територію від Поділля до Курщини. За приблизними підрахунками влади, за п'ять місяців Йосафатову долину відвідало півтора мільйона людей.

Хрести робили великими, до них прибивали іконки або паперові зображення святих, прикрашали фігури барвінком, миртом, кетягами калини, безсмертником та іншими травами. Також накривали рядном чи скатертиною.

Готуючись до походу, поклонники влаштовували спільну трапезу, потім складали провізію на вози і йшли до долини. Хрести несли на плечах. Василь Кравченко писав, що не кожного могли допустити до цієї місії. Як йому казав один учасник: «...І тільки шуб ті везли й ставили, шу зроду ни курать і водки ни п'ють... Хто вгодний у Бога, ту тому гля його христама пуявляїця, а хто ні, ту того хрест пучорніє з білого — зробиця чорним».

Паломники вбиралися в чистий світлий одяг, на ногах — білі онучі. Дівчата розпускали коси і вдягали вінки. Старші жінки й молодиці несли свічки, обкручені пучками зілля.

Влада намагалася всіляко перешкоджати прочанам: спецзагони ГПУ робили пости на дорогах, розганяли паломників і відбирали хрести. Юрій Горліс-Горський згадував, що це ніяк не допомагало: «Богомольці зрубували в лісах дерева, робили хрести і полями вночі йшли в долину. Протягом трьох місяців у долині постало понад сорок тисяч хрестів, обвішаних вишиваними рушниками».

В'язниці були переповнені релігійними діячами і вірянами. У 1925 році, після півтора року розслідувань, відбувся суд над 9 священниками і 18 вірянами. Їм приписували контрреволюційну діяльність під час паломництва до Йосафатової долини. Пастух Яків Мисик загинув від побоїв у в'язниці, не доживши до суду. Здебільшого підсудним дали від 1,5 до 4 років примусових робіт із ізоляцією.

Рух активно протримався осінь і початок зими 1923 року, проте навесні сам згаснув. Лишалися поодинокі групи прочан, які ще відвідували Йосафатову долину.

Наприкінці розвідки про чудеса Никанор Дмитрук констатував: «Рух зник; легенда загубила своє актуальне значіння, пророкування не здійснилося. А пророкували так багато: прихід антихриста, провал сіл, що не принесуть хрестів на долину, страшний суд і то незабаром — у 1924 році».

Спецзагони знищили хрести і в Калинівці, і в Йосафатовій долині. Паломницький рух сюди активно відновився у 1990-ті – черговий етап нестабільності й страху перед невідомим.

У такі історичні періоди суспільство починає шукати пояснення в надприродному. Це нам покарання за гріхи. А це підказка, що тепер робити, щоб оминуло нещастя і припинилися біди. Слідуєш «настановам» і знімаєш із себе відповідальність за майбутнє, бо віриш, що вже все, що від тебе залежало, зроблено.

Віра в надприродне допомагає знизити стрес і знайти психологічну опору в часи, коли дуже складно її отримати від офіційної влади і коли так мало на що сам можеш вплинути. Тому недивно, що і сто років потому людство, стикнувшись із новою глобальною проблемою, має побороти схожі виклики і тривогу. Лишилося сподіватися, що більш раціонально, ніж у 1923-му.