КАТЕРИНА ВИШНЕВА
Народний секс.
Сороміцький фольклор XIX століття
Сороміцький фольклор XIX століття
Українська фольклорна спадщина приховує у собі багато вогкого, слизького, еротичного. Все те, що в «пристойному товаристві» вважали недопустимим, буйно розцвітало серед простого народу.
Через певну консервативність чи сором'язливість, чимало дослідників та етнографів нехтували записами сороміцького: одні вважали за непотрібне взагалі його записувати; інші зберігали рукописи в суворій секретності, публікуючи тільки «пристойне»; а деякі попросту переписували фольклор, щоб той набував «культурнішої» обгортки.
Незважаючи на це, сороміцький аспект був невід'ємною частиною обрядових співанок, казок, жартів, прислів'їв, віршів. Все це було тісно пов'язано з народними звичаями та обрядами. Сороміцьких пісень співали на весіллях, різноманітних застіллях, вечорницях, календарних святах і будь-де при підходящій можливості.
Наприклад, відомий весільний обряд першої шлюбної ночі «комори», коли молодята усамітнювались в окремому приміщенні, і наречений «здобував калину», а після демонстрував гостям окровлене простирадло чи сорочку. Уся процесія супроводжувалася сороміцькими піснями: з підказками, жартами, мотивацією молодого чи навпаки. Та й взагалі весь весільний процес мав серію обрядів і супроводжувався співанками: від довесільних приготувань, до «перезви» (застілля на наступний день).
Незважаючи на це, сороміцький аспект був невід'ємною частиною обрядових співанок, казок, жартів, прислів'їв, віршів. Все це було тісно пов'язано з народними звичаями та обрядами. Сороміцьких пісень співали на весіллях, різноманітних застіллях, вечорницях, календарних святах і будь-де при підходящій можливості.
Наприклад, відомий весільний обряд першої шлюбної ночі «комори», коли молодята усамітнювались в окремому приміщенні, і наречений «здобував калину», а після демонстрував гостям окровлене простирадло чи сорочку. Уся процесія супроводжувалася сороміцькими піснями: з підказками, жартами, мотивацією молодого чи навпаки. Та й взагалі весь весільний процес мав серію обрядів і супроводжувався співанками: від довесільних приготувань, до «перезви» (застілля на наступний день).
Весільне фото з Полтавщини, 1910-ті роки
Часто у своїх піснях селяни використовували евфемізми, аби замаскувати сексуальні акти, пеніси та вульви. Щоб зрозуміти, про що насправді мовив український фольклор, потрібно орієнтуватися, які саме евфемізми використовувалися. В принципі їх відтворювали, виходячи з асоціацій чи зовнішніх подібностей, але іноді траплялись і дуже веселі неочевидні словечка.
Наприклад, пеніс замінювали на слова: рак, кінь, кочерга, качан, перчина, перець, буряк, півень, соловей, плуг, стручок, смичок, ковбаса, кінчик, шило, ножик, окунь тощо. Жіночу вульву теж чим тільки не називали: курка, вишенька, капуста, сковорода, коляда, поцька, кунка, вавка, дірка, відро, колодязь, криниченька, пампушка, корж і т.д. Тут-то вирази «напоїти коня», «загнати півня в бочку» чи «торгувати раками» мають засяяти новими сенсами.
Знаходимо також цікаве слово для означення клітора: українці добре знали, що воно таке, і називали його семеник.
Щодо обсценної лексики, її неодмінно теж використовували в українському фольклорі. Але, знову-таки, етнографи цього часто соромилися. Навіть якщо нотували щось таке, замість лайливих слів ставили крапки, залишаючи першу букву слова, або замінювали іншим словом (яке навіть не римувалося).
Через такий консервативний підхід етнографи й фольклористи, ймовірно, зібрали далеко не все матючне, що причаїлося в українських селах. Загалом сороміцькі пісні були відсутні у виданнях українського та європейського фольклору аж до другої половини XIX століття.
Наприклад, пеніс замінювали на слова: рак, кінь, кочерга, качан, перчина, перець, буряк, півень, соловей, плуг, стручок, смичок, ковбаса, кінчик, шило, ножик, окунь тощо. Жіночу вульву теж чим тільки не називали: курка, вишенька, капуста, сковорода, коляда, поцька, кунка, вавка, дірка, відро, колодязь, криниченька, пампушка, корж і т.д. Тут-то вирази «напоїти коня», «загнати півня в бочку» чи «торгувати раками» мають засяяти новими сенсами.
Знаходимо також цікаве слово для означення клітора: українці добре знали, що воно таке, і називали його семеник.
Щодо обсценної лексики, її неодмінно теж використовували в українському фольклорі. Але, знову-таки, етнографи цього часто соромилися. Навіть якщо нотували щось таке, замість лайливих слів ставили крапки, залишаючи першу букву слова, або замінювали іншим словом (яке навіть не римувалося).
Через такий консервативний підхід етнографи й фольклористи, ймовірно, зібрали далеко не все матючне, що причаїлося в українських селах. Загалом сороміцькі пісні були відсутні у виданнях українського та європейського фольклору аж до другої половини XIX століття.
Мандри рукописів та збірок сороміцьких матеріялів нагадують серіял: вони кочували із рук у руки; їх збирали, укладали, доповнювали, перепродавали, позичали, цензурували та передавали далі.
Знаний етнограф та археолог польського походження Зоріан Доленга-Ходаковський, здійснивши серію експедицій, записав багато українських пісень. Після його смерті рукописи придбав Михайло Максимович. Той давав їх у тривале користування Миколі Гоголю, потім цей скарб перейшов до рук Михайла Драгоманова, який пізніше довірив його під егіду суперзірки української фольклористики — Федору Вовку.
Отже, все по черзі.
Знаний етнограф та археолог польського походження Зоріан Доленга-Ходаковський, здійснивши серію експедицій, записав багато українських пісень. Після його смерті рукописи придбав Михайло Максимович. Той давав їх у тривале користування Миколі Гоголю, потім цей скарб перейшов до рук Михайла Драгоманова, який пізніше довірив його під егіду суперзірки української фольклористики — Федору Вовку.
Отже, все по черзі.
Зоріан Доленга-Ходаковський (1784-1825). Між 1814 і 1819 роками Доленґа-Ходаковський за час своїх експедицій записав одну з найбільших на той момент збірок українських народних пісень. Ба більше, у мандрівках по Україні, Білорусі та Польщі, Ходаковський найбільше зібрав саме український пісень.
Звичайно ж, у колекції Ходаковського сороміцький фольклор також був присутнім, хоч сам етнограф сторонився справді обсценних, сексуалізованих текстів. Річ у тім, що у фольклорі Ходаковського найбільше цікавили весільні, обрядові, жартівливі, сатиричні та міфологічні теми — як раз вони часто були пов'язані з певною еротикою та гумором. Вчений захоплювався епохою язичництва, «давніми образами». Фіксуючи фольклор, він звертав увагу на слова, в яких помічав прояв язичницької тематики, навіть якщо це був рак, пень, плуг, та ще щось, що могло трактуватися й по-сороміцьки.
Не дивлячись на те, що колекція Ходаковського вважається однією з найбільших і найранніших джерел сороміцького, сам вчений не написав жодної теоретичної праці, присвяченої фольклорному дискурсу.
В цілому, етнограф був справжнім фанатом своєї справи, хоча і прожив досить трагічне життя та помер у 40 років. Доленга-Ходаковський жив від гранту до гранту; часто між ними була така прірва, що у етнолога нічого не лишалось крім власно ентузіязму.
Звичайно ж, у колекції Ходаковського сороміцький фольклор також був присутнім, хоч сам етнограф сторонився справді обсценних, сексуалізованих текстів. Річ у тім, що у фольклорі Ходаковського найбільше цікавили весільні, обрядові, жартівливі, сатиричні та міфологічні теми — як раз вони часто були пов'язані з певною еротикою та гумором. Вчений захоплювався епохою язичництва, «давніми образами». Фіксуючи фольклор, він звертав увагу на слова, в яких помічав прояв язичницької тематики, навіть якщо це був рак, пень, плуг, та ще щось, що могло трактуватися й по-сороміцьки.
Не дивлячись на те, що колекція Ходаковського вважається однією з найбільших і найранніших джерел сороміцького, сам вчений не написав жодної теоретичної праці, присвяченої фольклорному дискурсу.
В цілому, етнограф був справжнім фанатом своєї справи, хоча і прожив досить трагічне життя та помер у 40 років. Доленга-Ходаковський жив від гранту до гранту; часто між ними була така прірва, що у етнолога нічого не лишалось крім власно ентузіязму.
Михайло Максимович (1804-1873). Після смерті Ходаковського його вдова Єлена Василевська позичала та розпродавала рукописи етнографа різним особам. Один з таких рукописів у 1832 році прикупив собі Михайло Максимович — видатний український історик, фольклорист за сумісництвом перший ректор Київського університету.
У Москві 1827 року за його упорядництва була надрукована одна з перших збірок українських пісень (130 шт). За твердженнями дослідника, у збірку не ввійшло чимало веселих, карикатурних та сороміцьких пісень, оскільки такі твори Максимович чомусь вважав непоетичними, недостойними публікації і взагалі, суто усними.
На старості років Максимович все ж наважився укласти невеличку збірку сороміцьких пісень (достеменно не зрозуміло, чим саме він керувався, трактуючи сороміцький контекст цих творів). Також до цієї ж збірки увійшло кілька пісень з рукописів Доленги-Ходаковського.
Згодом професор Максимович вмер, а упорядкована ним збірка кілька десятиліть залишалася не опублікованою. Її хранителем став Михайло Драгоманов, який був тим іще консерватором у питаннях еротики та чорного гумору. Через якийсь час він наважився передати ті записи до архіву Федора Вовка, який на відміну від більшості, не цурався обсценного.
У Москві 1827 року за його упорядництва була надрукована одна з перших збірок українських пісень (130 шт). За твердженнями дослідника, у збірку не ввійшло чимало веселих, карикатурних та сороміцьких пісень, оскільки такі твори Максимович чомусь вважав непоетичними, недостойними публікації і взагалі, суто усними.
На старості років Максимович все ж наважився укласти невеличку збірку сороміцьких пісень (достеменно не зрозуміло, чим саме він керувався, трактуючи сороміцький контекст цих творів). Також до цієї ж збірки увійшло кілька пісень з рукописів Доленги-Ходаковського.
Згодом професор Максимович вмер, а упорядкована ним збірка кілька десятиліть залишалася не опублікованою. Її хранителем став Михайло Драгоманов, який був тим іще консерватором у питаннях еротики та чорного гумору. Через якийсь час він наважився передати ті записи до архіву Федора Вовка, який на відміну від більшості, не цурався обсценного.
Павло Чубинський (1839-1884). У 1870-х роках у гру збиральництва фольклору вступив український етнолог та поет Павло Чубинський. Він здійснив в цей період серію експедицій та записав чимало українських пісень. Дослідник підготував та видав 7 томів «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край (1872–1879)», і звичайно ж, без сороміцького тут не обійшлось. Упорядник збірки «Бандурка» Микола Сулима зазначав, що Чубинського навіть називали «українським етнографом буржуазно-демократичного напряму».
Митрофан Дикарєв (1854-1899). Більшість свого життя Дикарєв провів у російському середовищі, поки в один момент його не «розбуркав» Марко Кропивницький. Митрофан зрозумів, що може «зробити хоч крихту користи для рідної Матери-України».
Дикарєв не мав належної освіти (його вигнали з Воронезької семінарії), протягом життя дослідник потерпав від злиднів, однак до останнього не полишав етнографічних праць. Митрофан намагався не просто зберегти народну творчість, а і зрозуміти її психологію. Ба більше, при записуванні народних творів, етнограф приділяв значну увагу усім деталям, та притримувався концепції: «все повинно бути записано не так, як вчить граматика, а як мовить народ».
Щодо сороміцького, воно неодмінно було присутнє у записах Дикарєва — і він точно знав, куди його подіти. Звісно ж, в колекцію Федора Вовка.
Дикарєв не мав належної освіти (його вигнали з Воронезької семінарії), протягом життя дослідник потерпав від злиднів, однак до останнього не полишав етнографічних праць. Митрофан намагався не просто зберегти народну творчість, а і зрозуміти її психологію. Ба більше, при записуванні народних творів, етнограф приділяв значну увагу усім деталям, та притримувався концепції: «все повинно бути записано не так, як вчить граматика, а як мовить народ».
Щодо сороміцького, воно неодмінно було присутнє у записах Дикарєва — і він точно знав, куди його подіти. Звісно ж, в колекцію Федора Вовка.
«Амнезія» потребує вашої допомоги, щоб не зупинятися. Ви можете підписатися на невеликий щомісячний платіж або зробити одноразову пожертву.
Федір Вовк (1847-1918). Тут у нас теж довгий перелік професій: фольклорист, археолог, етнограф, антрополог, літературознавець, редактор академічних видань і наукових журналів. Вчений одним із перших спростував імперську ідею про Україну як околицю Росії. Через його інтерес саме до української антропології, після підписання у 1876 році Емського указу (спрямованого на витіснення української мови з культурних сфер), Федір Вовк ризикував бути арештованим. Довелося емігрувати.
З 1887 року вчений оселився у Парижі, де продовжив вивчати архелогію та етнографію, видавав наукові журнали, став професором університету Сорбонни.
Вовк створив першу загальну концепцію антропологічного складу українців, відкрив стоянку часів пізнього палеоліту біля села Мізин на Чернігівщині та опублікував першу збірку сороміцького фольклору, не уникаючи обсценного.
Саме з ім'ям Федора Вовка в кінці XIX — початку ХХ століття пов'язано найбільше видавничих активностей в контексті сороміцького фольклору та його порно-змісту.
З 1887 року вчений оселився у Парижі, де продовжив вивчати архелогію та етнографію, видавав наукові журнали, став професором університету Сорбонни.
Вовк створив першу загальну концепцію антропологічного складу українців, відкрив стоянку часів пізнього палеоліту біля села Мізин на Чернігівщині та опублікував першу збірку сороміцького фольклору, не уникаючи обсценного.
Саме з ім'ям Федора Вовка в кінці XIX — початку ХХ століття пов'язано найбільше видавничих активностей в контексті сороміцького фольклору та його порно-змісту.
Протягом довготривалого періоду професор особисто збирав фольклорні матеріали. В еміграції він також продовжив цим займатися, підтримуючи зв'язок зі своїми численними кореспондентами, які надсилали Вовку свої фольклорні знахідки. (У деяких кореспондентів були ще свої занотовщики: від сільських вчителів і попів, до п'яниць і простих селян. До того ж, уся культурно-наукова тусовка листувалася між собою.)
Зокрема, Вовк співпрацював з Борисом Грінченком, Митрофаном Дикарєвим, Михайлом Драгомановим, Павлом Чубинським, Володимиром Гнатюком, Василем Степаненком. Врешті-решт стратегія еміграції Вовка виявилась правильною, оскільки у Парижі «батько сороміцького» мав змогу друкувати те, що ніколи б не зміг оприлюднити на територіях Російської імперії.
Федір Вовк не цурався ні сексуальних змістів, ні обсценної лексики. Його цікавило все. Однією з установок своїм занотовщикам, вчений вказував, що слід записувати все, яким би сороміцьким воно не здавалося.
Всі знахідки у 1898 році Вовк уклав в один з томів паризького щорічного періодика «Криптадії» (слово означає «таємне, приховане»), який спеціалізувався на непристойному фольклорі різних народів. У збірку потрапила інформація про українські звичаї, казки, пісні, загадки, прислів'я та словнички лайки.
Незважаючи на те, що сороміцький фольклор це багатогранна й цікава тема, в ті пуританські часи подібна література не виходила для широкого кола читачів, а виключно для академічної спільноти та лише невеликими накладами. Видання було анонімним, імена усіх його контрибуторів ховалися під псевдонімами та і згадувалися рідко. Загалом, з 1883 по 1911 рік вийшло 12 томів «Криптадій», кожен з яких був присвячений сороміцькому фольклору різних країн.
Після того, як редакція «Криптадій» накрилася, їй прослідував інший фаховий періодик — «Антропофітея» де було опубліковано ще два томи українського сороміцького.
Зокрема, Вовк співпрацював з Борисом Грінченком, Митрофаном Дикарєвим, Михайлом Драгомановим, Павлом Чубинським, Володимиром Гнатюком, Василем Степаненком. Врешті-решт стратегія еміграції Вовка виявилась правильною, оскільки у Парижі «батько сороміцького» мав змогу друкувати те, що ніколи б не зміг оприлюднити на територіях Російської імперії.
Федір Вовк не цурався ні сексуальних змістів, ні обсценної лексики. Його цікавило все. Однією з установок своїм занотовщикам, вчений вказував, що слід записувати все, яким би сороміцьким воно не здавалося.
Всі знахідки у 1898 році Вовк уклав в один з томів паризького щорічного періодика «Криптадії» (слово означає «таємне, приховане»), який спеціалізувався на непристойному фольклорі різних народів. У збірку потрапила інформація про українські звичаї, казки, пісні, загадки, прислів'я та словнички лайки.
Незважаючи на те, що сороміцький фольклор це багатогранна й цікава тема, в ті пуританські часи подібна література не виходила для широкого кола читачів, а виключно для академічної спільноти та лише невеликими накладами. Видання було анонімним, імена усіх його контрибуторів ховалися під псевдонімами та і згадувалися рідко. Загалом, з 1883 по 1911 рік вийшло 12 томів «Криптадій», кожен з яких був присвячений сороміцькому фольклору різних країн.
Після того, як редакція «Криптадій» накрилася, їй прослідував інший фаховий періодик — «Антропофітея» де було опубліковано ще два томи українського сороміцького.
Сороміцький фольклор і сьогодні продовжують досліджувати.
Доктор філологічних наук Микола Сулима у 2001 році упорядкував збірку «Бандурка» в честь однойменного вірша, що існує у двох варіантах з завуальованим сороміцьким контекстом. У збірці були тексти, зібрані багатьма вищезгаданими етнографами та письменниками.
У 2003 році харківський етнограф Михайло Красиков видав збірку «Українські сороміцькі пісні», куди увійшли святкові, календарно-обрядові і побутові співанки.
Антропологині Марія Маєрчик та Олена Боряк упорядкували докладну збірку «Криптадії Федора Вовка: винайдення сороміцького», з великою кількістю того еротично-непристойного, яке вдалося зібрати Вовкові. Збірка відкривається статтею Маєрчик «Еротичний фольклор як дискурсивна категорія».
Також сороміцькому контексту присвячує свої праці етнологиня та письменниця Ірина Ігнатенко, яка спеціалізується на вивченні інтимного життя українців.
Для більшості цих діячів сороміцький контекст — лише частина їх етнографічних досліджень і сфер діяльності. Однак завдяки їхнім працям та експедиціям, нам у спадок залишилось неоране поле для мемів, барних тостів, жартів, каламбурів і особистих рефлексій. Еротика хоч і була суворо табуйована колись, все одно не могла залишитись у тіні української етнографії. Геть усе селянство було цим просякнуто; усі ми сексуальні істоти — і це нормально.
Доктор філологічних наук Микола Сулима у 2001 році упорядкував збірку «Бандурка» в честь однойменного вірша, що існує у двох варіантах з завуальованим сороміцьким контекстом. У збірці були тексти, зібрані багатьма вищезгаданими етнографами та письменниками.
У 2003 році харківський етнограф Михайло Красиков видав збірку «Українські сороміцькі пісні», куди увійшли святкові, календарно-обрядові і побутові співанки.
Антропологині Марія Маєрчик та Олена Боряк упорядкували докладну збірку «Криптадії Федора Вовка: винайдення сороміцького», з великою кількістю того еротично-непристойного, яке вдалося зібрати Вовкові. Збірка відкривається статтею Маєрчик «Еротичний фольклор як дискурсивна категорія».
Також сороміцькому контексту присвячує свої праці етнологиня та письменниця Ірина Ігнатенко, яка спеціалізується на вивченні інтимного життя українців.
Для більшості цих діячів сороміцький контекст — лише частина їх етнографічних досліджень і сфер діяльності. Однак завдяки їхнім працям та експедиціям, нам у спадок залишилось неоране поле для мемів, барних тостів, жартів, каламбурів і особистих рефлексій. Еротика хоч і була суворо табуйована колись, все одно не могла залишитись у тіні української етнографії. Геть усе селянство було цим просякнуто; усі ми сексуальні істоти — і це нормально.
Джерела:
• Збірник «Криптадії Федора Вовка: винайдення сороміцького», упорядниці Марія Маєрчик і Олена Боряк;
• Збірник «Бандурка», упорядник Микола Сулима;
• Збірник «Українські сороміцькі пісні», упорядник Михайло Красиков;
• Марія Маєрчик — «Сороміцьке як дискурс»;
• Юліан Маслянка — «Доля і недоля З.Д. Ходаковського та його спадщини»;
• Марина Гримич — «Етнолінгвістичні підходи до вивчення сороміцького фольклору»;
• Наталія Заїка, Ірина Кучеренко — «Сороміцькі пісні у весільній обрядовості»;
• Лідія Козар — «Народознавець М. Дикарев з українсько-російського етнографічного пограниччя»;
• Ірина Гнатенко — «Дівчина-наречена: дошлюбне інтимне спілкування української молоді» (із книги «Жіноче тіло у традиційній культурі українців»).
В оформленні використані фотографії з архівів О. Тихенка та М. Бабака.
• Збірник «Криптадії Федора Вовка: винайдення сороміцького», упорядниці Марія Маєрчик і Олена Боряк;
• Збірник «Бандурка», упорядник Микола Сулима;
• Збірник «Українські сороміцькі пісні», упорядник Михайло Красиков;
• Марія Маєрчик — «Сороміцьке як дискурс»;
• Юліан Маслянка — «Доля і недоля З.Д. Ходаковського та його спадщини»;
• Марина Гримич — «Етнолінгвістичні підходи до вивчення сороміцького фольклору»;
• Наталія Заїка, Ірина Кучеренко — «Сороміцькі пісні у весільній обрядовості»;
• Лідія Козар — «Народознавець М. Дикарев з українсько-російського етнографічного пограниччя»;
• Ірина Гнатенко — «Дівчина-наречена: дошлюбне інтимне спілкування української молоді» (із книги «Жіноче тіло у традиційній культурі українців»).
В оформленні використані фотографії з архівів О. Тихенка та М. Бабака.
Опубліковано 30 березня 2021
«Амнезія» досліджує українське забуття: