олександр сімчук
Як навчити ведмедя грати на сопілці. Казковий світ Олекси Бахматюка
Майстер-кахляр Олекса Бахматюк (1820-1882) — найвідоміший представник косівської школи кераміки і, можливо, найуспішніший український художник XIX століття.
Лев бавиться з колесом, ведмідь підігрує скрипалю на сопілці, вуличні артисти танцюють на ринку, дзвонар калатає у дзвони. Стильні гуцули з розкішними вусами займаються гуцульськими справами: полюють, курять, кохаються і сваряться. Все жовто-зелене, ніби залите літнім сонячним світлом. Все цвіте і буяє. Так виглядає світ Олекси Бахматюка — одного з найвідоміших і найуспішніших українських художників XIX століття.

Звісно, сам себе він художником не вважав. Олекса Бахматюк був гончарем і спеціалізувався на кахлях. Всі ці райські рослини, тварини і гуцули прикрашали домашні печі. А також інше домашнє добро: тарілки, глечики тощо. Завдяки своїм майстерним розписам Бахматюк ще за життя став справжньою суперзіркою. Його ім'я було відоме не тільки у рідному Косові, але й у дворі самого імператора.
Всі зображення клікабельні.
Натисніть, щоб збільшити.
Про біографію Бахматюка обмаль інформації — з цієї фрази традиційно починають будь-яку розповідь про нього. Але дещо все ж відомо. Народився 10 грудня 1820 року в місті Косів, там і прожив все життя. Гончарну справу успадкував від батька. Досить швидко стало очевидно, що Олекса перевершує батька в таланті, тож його віддали на навчання до найкращого косівського гончаря Івана Баранюка. Згодом Олекса перевершив і його — настільки, що пізніше Бахматюк попросту видавив родину Баранюків з кахлевого бізнесу. Син Івана Баранюка Михайло уже займався тільки мисками.

Олекса здобув повагу серед косівських колег, деякий час очолював місцевий гончарський цех. Спогадів сучасників залишилось небагато, але з них можна створити деяке уявлення про майстра: невисокий, голосистий, скромно одягнений, з люлькою в зубах, закоханий в роботу. «Що то таке буде? — говорив він сам із собою, беручись до розпису. — Може, заєць, може, квітка, а може, які узори...»
Майстерність Олекси Бахматюка зростала з кожним роком, а з нею і слава. Його вироби користувалися успіхом на косівському ринку, а згодом і далеко за його межами. Наприклад, вони наробили чимало шуму на виставці народних промислів у Відні 1873 року. Статті й замітки про Бахматюка з'являються в українській та іноземній періодиці. У 1879-му дирекція Львівського міського музею художнього промислу замовляє у Бахматюка купу різноманітних робіт (які потім увійдуть в альбом «Вироби гончарські з Косова. Взори промислу домашнього селян на Русі», 1882).

На Коломийській промисловій виставці 1880-го року Бахматюк отримує золоту нагороду. Там же з творчістю знаменитого кахляра знайомиться імператор Франц-Йосип. Імператор в захваті — він купує у Бахматюка кахлеву піч та багато інших дрібніших експонатів.

В останнє десятиліття життя Бахматюк уже не стоїть на ринку. Клієнти самі приходять до нього в майстерню. Ціни кусаються, але покупців це не відлякує.
Косів завжди славився своєю керамікою. Як і вся Гуцульщина, зрештою. Глини в цих місцях багато, тож гончарство процвітало тут сотні років.

Техніка виготовлення гуцульської кераміки називається «ритування». Після першого випалювання у гончарній печі на виріб наноситься розпис зеленою, коричневою, жовтою фарбами. Виріб покривається прозорою глазур'ю і випалюється вдруге. Ця техніка є унікальною; Косівську мальовану кераміку внесено до списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

В плані техніки Бахматюк робив усе цілком традиційно. Але його стиль неможливо сплутати ні з яким іншим. Найяскравіше він виражений у зрілих роботах. Всі ці хвилясті штанці, характерні голови в профіль, короткі вусики. Часто бачимо особливу бахматюківську квітку — велетенську, схожу на соняшник, у жовтому німбі. Мистецтвознавці також звертають увагу на релігійні мотиви у його малюнках. Він часто зображує святих, але ставиться до них просто, без містики. Під ногами святого Миколая часто можуть бігати дворові собачки.
Всього у доробку Бахматюка дослідники нараховують близько сотні печей та пічних ансамблів. В кожній — кілька десятків сюжетних кахлів. Підрахувати кількість інших виробів (свічників, мисок, дзбанів) неможливо. Підозрюємо, що число наближається до безкінечності.

«Амнезія» потребує вашої допомоги, щоб не зупинятися. Ви можете підписатися на невеликий щомісячний платіж або зробити одноразову пожертву.

Зберігся некролог Бахматюка у львівській газеті «Діло» (1882). З нього видно і те, що прізвище майстра всі писали по-різному, в тому числі і сам Олекса. То він Бахматник, то Бахміцький, то ще якось.

«У Косові забрала смерть Бахмінського, русина, великих здібностей і широкої слави людину, котрого некрологи з'являються тепер і в заграничних часописах. Була це людина селянського роду, без освіти, косівський гуцул. Виробляв він як самоук-гончар горщики, дзбанки, миски, що були творами мистецтва. Всіх зачаровували його малюнки своєю ніжною простотою і наївністю, захоплювали виконанням, фантазією і колоритом. Почали говорити про його талант, про геніальність, почали купувати, аж хтось придбав у косівського гончаря пару глиняних ліхтарів, завіз до Парижа. Один з архікнязів, будучи в Галичині, побачив їх, купив і собі пару, а митець набув через теє широку славу і маєток, бо його вироби почали дуже дорожіти й дійшли до ціни нечуваної. Вже тоді став він гордим, але напрямок фантазії і спосіб творення не змінився. Цікаве й незвичне було життя цього самородного таланту, а може й генія».
Косівська кераміка і сьогодні вражає унікальним стилем та залишається популярною серед поціновувачів народного мистецтва. Справа все ще живе. Але до геніальної сонячної легкості Бахматюка так ніхто і не дострибнув. На його кахлі полюють колекціонери, ціна за одну штуку сягає кількох сотень доларів. А самі малюнки, хоч і здаються наївними, виглядають цілком актуально і продовжують надихати нові покоління керамістів та ілюстраторів. Кажуть, навіть ведмеді починають грати на сопілках, коли бачать кахлі Бахматюка.
«Амнезія» досліджує українське забуття: