Лев бавиться з колесом, ведмідь підігрує скрипалю на сопілці, вуличні артисти танцюють на ринку, дзвонар калатає у дзвони. Стильні гуцули з розкішними вусами займаються гуцульськими справами: полюють, курять, кохаються і сваряться. Все жовто-зелене, ніби залите літнім сонячним світлом. Все цвіте і буяє. Так виглядає світ Олекси Бахматюка — одного з найвідоміших і найуспішніших українських художників XIX століття.

Звісно, сам себе він художником не вважав. Олекса Бахматюк був гончарем і спеціалізувався на кахлях. Всі ці райські рослини, тварини і гуцули прикрашали домашні печі. А також інше домашнє добро: тарілки, глечики тощо. Завдяки своїм майстерним розписам Бахматюк ще за життя став справжньою суперзіркою. Його ім'я було відоме не тільки у рідному Косові, але й у дворі самого імператора.

Про біографію Бахматюка обмаль інформації — з цієї фрази традиційно починають будь-яку розповідь про нього. Але дещо все ж відомо. Народився 10 грудня 1820 року в місті Косів, там і прожив все життя. Гончарну справу успадкував від батька. Досить швидко стало очевидно, що Олекса перевершує батька в таланті, тож його віддали на навчання до найкращого косівського гончаря Івана Баранюка. Згодом Олекса перевершив і його — настільки, що пізніше Бахматюк попросту видавив родину Баранюків з кахлевого бізнесу. Син Івана Баранюка Михайло уже займався тільки мисками.

Олекса здобув повагу серед косівських колег, деякий час очолював місцевий гончарський цех. Спогадів сучасників залишилось небагато, але з них можна створити деяке уявлення про майстра: невисокий, голосистий, скромно одягнений, з люлькою в зубах, закоханий в роботу. «Що то таке буде? — говорив він сам із собою, беручись до розпису. — Може, заєць, може, квітка, а може, які узори...»

Майстерність Олекси Бахматюка зростала з кожним роком, а з нею і слава. Його вироби користувалися успіхом на косівському ринку, а згодом і далеко за його межами. Наприклад, вони наробили чимало шуму на виставці народних промислів у Відні 1873 року. Статті й замітки про Бахматюка з'являються в українській та іноземній періодиці. У 1879-му дирекція Львівського міського музею художнього промислу замовляє у Бахматюка купу різноманітних робіт (які потім увійдуть в альбом «Вироби гончарські з Косова. Взори промислу домашнього селян на Русі», 1882).

На Коломийській промисловій виставці 1880-го року Бахматюк отримує золоту нагороду. Там же з творчістю знаменитого кахляра знайомиться імператор Франц-Йосип. Імператор в захваті — він купує у Бахматюка кахлеву піч та багато інших дрібніших експонатів.

В останнє десятиліття життя Бахматюк уже не стоїть на ринку. Клієнти самі приходять до нього в майстерню. Ціни кусаються, але покупців це не відлякує.

Косів завжди славився своєю керамікою. Як і вся Гуцульщина, зрештою. Глини в цих місцях багато, тож гончарство процвітало тут сотні років.

Техніка виготовлення гуцульської кераміки називається «ритування». Після першого випалювання у гончарній печі на виріб наноситься розпис зеленою, коричневою, жовтою фарбами. Виріб покривається прозорою глазур'ю і випалюється вдруге. Ця техніка є унікальною; Косівську мальовану кераміку внесено до списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

В плані техніки Бахматюк робив усе цілком традиційно. Але його стиль неможливо сплутати ні з яким іншим. Найяскравіше він виражений у зрілих роботах. Всі ці хвилясті штанці, характерні голови в профіль, короткі вусики. Часто бачимо особливу бахматюківську квітку — велетенську, схожу на соняшник, у жовтому німбі. Мистецтвознавці також звертають увагу на релігійні мотиви у його малюнках. Він часто зображує святих, але ставиться до них просто, без містики. Під ногами святого Миколая часто можуть бігати дворові собачки.

Всього у доробку Бахматюка дослідники нараховують близько сотні печей та пічних ансамблів. В кожній — кілька десятків сюжетних кахлів. Підрахувати кількість інших виробів (свічників, мисок, дзбанів) неможливо. Підозрюємо, що число наближається до безкінечності.

Зберігся некролог Бахматюка у львівській газеті «Діло» (1882). З нього видно і те, що прізвище майстра всі писали по-різному, в тому числі і сам Олекса. То він Бахматник, то Бахміцький, то ще якось.

«У Косові забрала смерть Бахмінського, русина, великих здібностей і широкої слави людину, котрого некрологи з'являються тепер і в заграничних часописах. Була це людина селянського роду, без освіти, косівський гуцул. Виробляв він як самоук-гончар горщики, дзбанки, миски, що були творами мистецтва. Всіх зачаровували його малюнки своєю ніжною простотою і наївністю, захоплювали виконанням, фантазією і колоритом. Почали говорити про його талант, про геніальність, почали купувати, аж хтось придбав у косівського гончаря пару глиняних ліхтарів, завіз до Парижа. Один з архікнязів, будучи в Галичині, побачив їх, купив і собі пару, а митець набув через теє широку славу і маєток, бо його вироби почали дуже дорожіти й дійшли до ціни нечуваної. Вже тоді став він гордим, але напрямок фантазії і спосіб творення не змінився. Цікаве й незвичне було життя цього самородного таланту, а може й генія».

Косівська кераміка і сьогодні вражає унікальним стилем та залишається популярною серед поціновувачів народного мистецтва. Справа все ще живе. Але до геніальної сонячної легкості Бахматюка так ніхто і не дострибнув. На його кахлі полюють колекціонери, ціна за одну штуку сягає кількох сотень доларів. А самі малюнки, хоч і здаються наївними, виглядають цілком актуально і продовжують надихати нові покоління керамістів та ілюстраторів. Кажуть, навіть ведмеді починають грати на сопілках, коли бачать кахлі Бахматюка.