Михайло Дзиндра прожив за кордоном майже 50 років, але не мав акценту і розмовляв абсолютно чистою українською. Він не працював на арт-ринок, роботи майже не продавав. Заробляв гроші будучи будівельником, дизайнером і архітектором. А виставки організовував у себе на подвір'ї.

На початку 90-х Дзиндра повернувся в незалежну Україну і захопився ідеєю створення тут музею модерністської скульптури. Цей амбітний проект відібрав дуже багато сил, коштів і часу. Сотні скульптур довелося перевозити з Флориди; були передбачувані проблеми з митницею і непередбачувані — з галичанами, які не зовсім розуміли, що це за дивні абстрактні фігури з бетону. Тим не менше, скульптор-фантазер добився свого. Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри — дивовижне місце, заховане серед соснового лісу в селі Брюховичі на Львівщині.

Народився Михайло Дзиндра у 1921 році в селі Демня на Львівщині. В сім'ї було десятеро дітей, але до дорослого віку дожили тільки четверо: Євген, Михайло, Степан та Ганя. Всі брати стали скульпторами, а сестра Ганя займалась вишивкою.

Сім'я була далеко не заможна, діти як могли шукали підробіток. В 9 років Михайлу доводиться вперше підрехтувати дерев'яний хрест по проханню священника, що викладав у сільській школі. Михайло рано стає сиротою: спочатку помирає мама Катерина в 1929, в 1934 — батько Василь. Після смерті батька Михайло переїжджає до Львова, де за підтримки старшого брата Євгена починає навчатися і працювати у майстра Андрія Коверка — різьбить іконостаси у селах Львівщини, Тернопільщини і на території сучасної Польщі.

1941 стає роком вступу в Державну мистецько-промислову школу, що вже на той час має насичену історію реорганізації, з постійними змінами назви, викладацького складу та напрямку роботи. Саме там Михайло Дзиндра навчається у Івана Севери та Миколи (Богдана) Мухіна — майстрів з не менш захопливою біографією, та помітним впливом раннього західноєвропейського модернізму. Хоч навчання і було цікавим для Дзиндри, але фінансові складності повертали до реальності. Щоб мати змогу оплатити житло, скульптор вночі розвантажував вагони, а зранку йшов на заняття. Такий ритм життя був надто виснажливим, адже часто не вистачало коштів навіть на харчі. Дзиндра навіть хотів покинути навчання та знайти роботу. Проте тогочасний директор школи Євген Нагірний бачив у хлопцеві великий потенціал. Щоб залишити хлопця в школі, він забезпечує йому безкоштовне харчування в їдальні мистецько-промислової школи.

Близький друг скульптора, художник Юрій Соловій про Дзиндру пригадував таке: «Він був найздібніший, а головне — найпрацьовитіший на різьбярському курсі. Власне, працьовитість була головним плюсом, вирізняючи його не тільки з-поміж кола студентів, а і уже після, в українському середовищі еміграції».

Час навчання Дзиндри виявився історично непростим: відбувається радянський наступ та німецька окупація, що згодом ліквідувала школу. Дзиндра закінчив навчання екстерном.

Подивившись на те, що діється навколо, Дзиндра приймає імпульсивне рішення. Він обмінює піджак на велосипед та однієї ночі 1944 року їде з міста. На велосипеді перетинає кордон зі Словаччиною. Оселяється на рік в Братиславі, де працює в школі для дітей з неповносправністю — викладає декоративну різьбу по дереву. Надовго у Словаччині Дзиндра не затримується, наступним місцем дислокації стає Німеччина — табір для біженців біля Регенсбургу, де скульптор знайомиться з колегами з України та своєю першою дружиною Ольгою. В Німеччині активно працює та виставляється, вступає до місцевої спілки художників. Роботи Дзиндри того часу ще реалістичні, з нальотом античного пафосу та експресивної динаміки.

У 1947 стається прикрість — після пологів паралізує дружину. Доводиться шукати більш сприятливі умови існування. Виникає можливість переїхати до США. В 1951 році сім'я Дзиндри оселяється в передмісті Нью Йорку — Патнем Веллі. Художник вливається в середовище української артистичної інтелігенції, відкриває для себе світ мистецького різноманіття, галерей і музеїв сучасного мистецтва, приймає участь в виставках, симпозіумах, конкурсах. На виставці українських митців в українському народному домі в Нью Йорку знайомиться з Олександром Архипенко — визнаним метром авангардної скульптури у світі. Це знайомство сильно впливає на Михайла Дзиндру. Варто зазначити, що він завжди мав інтерес до модерністських підходів в скульптурі; Михайлу було тісно в традиційних формах. У світі, з якого він вийшов, скульптура була швидше ремеслом — створення пам'ятників, монументів, іконостасів, декору, але не самодостатнім мистецьким твором. Дзиндра ж тяжів в сторону мистецького експерименту, свободи пластичного вислову і відсутності обмеження в сюжеті.

Михайло Дзиндра зрозумів, що скульптура може бути самодостатнім полем експерименту, де правила гри встановлює не ідеологія чи традиція, а сам художник. Всі ці фактори надихнули скульптора на черговий імпульсивний жест. Він зруйнував усі свої роботи — близько 70 об'єктів, створених з 1945 до початку 1950-х. За його власними словами: «...я в один день — не знаю, що зі мною сталось, — взяв і знищив всю реалістичну скульптуру, бо я не є реаліст, я хочу фантазій».

Настрої модернізму проникли майже у всі практики митця — окрім скульптури, Дзиндра працював архітектором. Після зруйнованого реалізму виникає новий Дзиндра, новий матеріал, що є співрозмірним з його офіційною роботою — будівництво, реконструкція будинків і квартир. Будівельні матеріали з'являються і в скульптурі. Більшість робіт після 1960-х років виконані з будівельної суміші (часто бетону), японської металевої сітки, що слугувала каркасом, та фарби для фасадів. Художник розповідав, що саме ці матеріали дозволяли швидко реалізувати його задуми, не витрачаючи час на шліфування міцних матеріалів, більш прийнятних в академічній скульптурі (таких як камінь, деревина та мідь).

Пізніше родина Дзиндри переїхала у Флориду. Вони жили в різних містах, але завжди оселялись в будинках з великими подвір'ями, на яких Михайло розміщував свої роботи. Іноді робив повноцінні виставки, запрошуючи сусідів і друзів.

В певний момент робіт зібралось надто багато — з'явилась ідея побудувати окремий музей. Старша донька Глорія (Ярослава) придбала землю для такої справи, уже був розроблений проект та укладена домовленість із локальною владою, що навіть погодилась на щорічну фінансову підтримку музею. Проте стаються дві події, що змінюють хід цієї історії.

У 1989 році помирає дружина Ольга, яку Михайло доглядав весь час до самої смерті. А в 1991 році Україна проголосила незалежність — саме це пробуджує в Дзиндрі бажання повернутись на Батьківщину.

В 1991 році Михайло Дзиндра вперше за майже півстоліття повертається в Україну, де заново знайомиться зі своєю родиною, робить виставки фотографій своїх скульптур у Києві та Львові. Виникає ідея створити музей, який би представляв мистецтво модернізму та художників діаспори в Україні, але ніхто з колег не зголошується на таку ініціативу. Незважаючи на це, Михайло Дзиндра приймає рішення перевезти майже всі свої роботи з США та створити музей модерної скульптури. В цей же час він знайомиться з пані Софією, яка стає його другою дружиною та допомагає створити майбутній музей. Для того щоб створити музей в Україні, Дзиндра продав свій будинок у Флориді, а Софія свою квартиру на Сихові. Втілення мрії у підсумку коштувало близько 100 тисяч доларів.

«В 1995 році перший контейнер зі скульптурами, який прибув зі штату Джорджія, порту Саванна, до Одеси. Згодом прибули ще три контейнери. Дуже важкими були процедури розмитнення творів, які вимагали багато зусиль і часу», — згадує Софія. Протягом 4 років відбувалось переміщення скульптур у спеціальних контейнерах поромом з США до України. «Ваш чоловік або великий патріот, або великий ідіот!» — сказав Софії одеський митник, оформлюючи незвичайний вантаж.

По приїзді деякі скульптури виставлялись на вулицях Львова. Найвідомішою була виставка на алеї проспекту Шевченка у 1999 році на честь приїзду прем'єр-міністра Канади. На жаль, не всі глядачі позитивно сприйняли творчість Дзиндри — невідомі зловмисники побили кілька скульптур. Ця подія дуже вразила скульптора, він не очікував такої агресивної реакції на модерну скульптуру в публічному просторі. Після цього оригінальні роботи в місті не виставлялись; більше того, у своєму заповіті Дзиндра взагалі заборонив їх виставляти на міських вулицях.

Процес створення музею з нуля виявився непростим, простір шукали і в Києві, і у Львові, і у передмістях. Саме поблизу Львова в селищі Брюховичі, серед соснового лісу, вдалося отримати землю для майбутнього музею. Спершу була ідея створити парк скульптур, але виявилось, що українська погода погано впливає на цілісність робіт, тому вирішили будувати павільйон.

Проект павільйону скульптор створив самостійно. Зовні архітектурна форма Музею Дзиндри посилається на американський архітектурний модернізм. Всередині приміщення — суцільний виставковий простір площею півтори тисячі квадратних метрів, без жодних перегородок чи стін, умовно частину експозиції виділяє природно освітлена зона. Саме у цьому просторі розміщено більше 800 скульптур - монументальні садово-паркові скульптури, мініатюри, рельєфи та плоскорізьби. Роботи розміщені в хаотичному порядку без підписів та часової чи тематичної хронології, справляють враження тотальної інсталяції, яку можна роздивлятись безкінечно.

8 жовтня 2005 року двері музею було офіційно відкриті для відвідувачів. А через рік, 8 вересня 2006 року, Михайло Дзиндра помер від раку, з яким він боровся уже довгий час. За заповітом художника майже всі його скульптурні твори переходять у власність держави в особі Львівської національної галереї мистецтв. А його дружина Софія Дзиндра протягом 15 років опікується музеєм та цілісністю колекції.

Музей Михайла Дзиндри залишається єдиним в Україні музеєм модерної скульптури. Попри популярність модерністської скульптури в Європі та Америці, в Україні ця художня форма до цих пір знаходиться в певній науковій невизначеності, що частково відобразилось на видимості музею в сучасній українській культурі. Музей уже майже 15 років існує обабіч культурних процесів і зберігає тишу — неначе заповідник амбіцій одного місцевого візіонера, якому вдалося втілити свою мрію, незважаючи ні на що.