РОДІОН ХОМЯКОВ
Олесь Бердник:
хіппі-косміст з планети Прагея
Олесь Бердник писав метафізичну фантастику для підлітків, двічі сидів, намагався втекти з ГУЛАГу на повітряній кулі, розробив власну космогонічну теорію (з титанами і Люцифером), а також заснував Українську Духовну Республіку. Розбираємся у химерній біографії культового українського косміста.
Якщо в гарну погоду піднятись на одну із придніпровських круч в селі Витачів, що на Обухівщині, перед очима відкриється мальовничий вид: низький лівий берег і річкове плесо, всіяне продовгастими острівцями. Гора ця з давніх пір зветься просто Могилою. Чи справді в часи монгольського нашестя тут закопали гекатомбу вбитих мешканців літописного міста Святополча — питання дискусійне. Зараз цвинтаря тут немає, лише невелика дерев'яна каплиця з дивним семиконечним хрестом нагорі.
Неподалік церкви мандрівника зустрічає гранітна стела. Напис на ній повідомляє, що колись на цьому місці буде збудовано Храм України-Матері. Наріжний камінь якого було врочисто освячено 30 червня 1991 року під час Другого всесвітнього собору Духовної України. Перше, що спадає на думку: а справа не надто просунулась. Друге: України-Матері?! А це точно християнська церква?
РЕСПУБЛІКА СВІТОНІЯ
Щоб точніше відповісти на це питання, доведеться повернутись в 1991 рік. Того літа околиці Витачіва заповнила ціла ватага чудернацьких особистостей: жінки в традиційних костюмах — плахтах і вишиванках, чоловіки з хоругвами, бандуристи, козаки в шароварах. Найбільше ж уваги привертала фігура їхнього провідника — ставного велетня з білою бородою і в червоному жакеті, схожого чи то на браміна чи то на доброго чаклуна. Припущення не таке й далеке від істини, адже здорованем тим був Олесь Бердник — знаний український фантаст, косміст і просто людина епохи Ренесансу. З імпровізованої трибуни (сходів декоративного вітряка) він звертався до нової генерації людей — громадян (чи, як сказали б недоброзичливці, парафіян) Української Духовної Республіки.
Зараз ця назва не скаже більшості ані слова, але на початку 90-х конгреси УДР широко освітлювались в пресі. Перший відбувся у 1990 році в Коломиї при значному скупченні народу, але зовні нагадував звичайний провінційний фестиваль. Для другого організатори розробили більш захоплюючий сценарій: орендували пароплав з казенною назвою «Маршал Рибалко» і спустились на ньому по Дніпру аж до Запоріжжя, себто Хортиці, навідавши по дорозі «місця козацької слави» — Витачів, Трахтемирів, Черкаси, Дніпропетровськ (себто Кодак). Суто у Витачеві пройшов і третій конгрес, четвертий — на Говерлі, а шостий (теж витачівський) став останнім, бо за рік потому Олеся Бердника, головного ідеолога Республіки, розбив перший інсульт.
Зараз ця назва не скаже більшості ані слова, але на початку 90-х конгреси УДР широко освітлювались в пресі. Перший відбувся у 1990 році в Коломиї при значному скупченні народу, але зовні нагадував звичайний провінційний фестиваль. Для другого організатори розробили більш захоплюючий сценарій: орендували пароплав з казенною назвою «Маршал Рибалко» і спустились на ньому по Дніпру аж до Запоріжжя, себто Хортиці, навідавши по дорозі «місця козацької слави» — Витачів, Трахтемирів, Черкаси, Дніпропетровськ (себто Кодак). Суто у Витачеві пройшов і третій конгрес, четвертий — на Говерлі, а шостий (теж витачівський) став останнім, бо за рік потому Олеся Бердника, головного ідеолога Республіки, розбив перший інсульт.
Конгреси УДР різних років
Але це буде потім. Поки що натовп позитивно електризованих людей слухає, як Бердник читає уривки з Хартії УДР, чергуючи їх із власними віршами. Промова своїм украй піднесеним і афористичним стилем нагадує проповідь. Українській духовній республіці, яку Бердник називає також Світонією, судилось щонайменше звільнити «духовний організм нації» з полону, а в перспективі — об'єднати людство у Всесвітній Громаді народів.
УЛАМКИ ТИТАНІВ
За 15 років, що минули з дня смерті Олеся Бердника, довкола його постаті склалось багато легенд, часом взаємозаперечних. Скажімо, офіційний сайт ОУН(р) «Націоналістичний портал» називає його «Провідником, Вчителем, Духовним Наставником», ставить в один ряд з «Великими Українцями Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком».
З такою оцінкою могла б погодитись донька Бердника Мирослава, якби саме словосполучення ОУН не викликало в неї гострої ненависті. Мирослава Бердник — давній і запеклий борець з «бандеризацією України», американським імперіалізмом, київською хунтою; діяльна учасниця програм «Россотрудничества», фігурант бази сайту «Миротворець». В 2015, зацікавившись сепаратистськими дописами в її блозі і можливими контактами з російською агентурою, в помешканні діячки проводила обшуки СБУ. Але при всьому сумнівному бекграунді, Мирослава Олександрівна всіляко пропагує ідеї батька; вважає, що він як ніхто інший усвідомлював ризик націоналізму, необхідність духовного Союзу із Росією.
Для просунутої молоді Бердник — щось на кшталт першого українського хіппі. Ну справді — досить почитати котрийсь із його маніфестів чи програмових статей. Мир у всьому світі, братство народів, захист природи. Анархічні заклики до «ліквідації держав, озброєних до зубів, опертих на тисячолітні амбіції партій, мафій, економічних кланів а то й просто політичних банд». (Останнє не завадило йому в 1991 році висунутися в Президенти, але далі збору підписів і пари інтерв'ю справа не зайшла.) Спосіб життя теж мав цілком відповідний: був вегетаріанцем, жив на селі у власноруч збудованому (буквально за день і під проливним дощем) будиночку. Ростив «еко-овочі» на городі. Любив читати Агні Йогу, «Дона Хуана» Кастанеди, а також «Чайку на ім'я Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха (з останнім Бердник навіть листувався). Грав на банджо. І звісно ж, як будь-який справжній хіппі, Бердник боровся в міру можливостей зі світовою несправедливістю.
З такою оцінкою могла б погодитись донька Бердника Мирослава, якби саме словосполучення ОУН не викликало в неї гострої ненависті. Мирослава Бердник — давній і запеклий борець з «бандеризацією України», американським імперіалізмом, київською хунтою; діяльна учасниця програм «Россотрудничества», фігурант бази сайту «Миротворець». В 2015, зацікавившись сепаратистськими дописами в її блозі і можливими контактами з російською агентурою, в помешканні діячки проводила обшуки СБУ. Але при всьому сумнівному бекграунді, Мирослава Олександрівна всіляко пропагує ідеї батька; вважає, що він як ніхто інший усвідомлював ризик націоналізму, необхідність духовного Союзу із Росією.
Для просунутої молоді Бердник — щось на кшталт першого українського хіппі. Ну справді — досить почитати котрийсь із його маніфестів чи програмових статей. Мир у всьому світі, братство народів, захист природи. Анархічні заклики до «ліквідації держав, озброєних до зубів, опертих на тисячолітні амбіції партій, мафій, економічних кланів а то й просто політичних банд». (Останнє не завадило йому в 1991 році висунутися в Президенти, але далі збору підписів і пари інтерв'ю справа не зайшла.) Спосіб життя теж мав цілком відповідний: був вегетаріанцем, жив на селі у власноруч збудованому (буквально за день і під проливним дощем) будиночку. Ростив «еко-овочі» на городі. Любив читати Агні Йогу, «Дона Хуана» Кастанеди, а також «Чайку на ім'я Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха (з останнім Бердник навіть листувався). Грав на банджо. І звісно ж, як будь-який справжній хіппі, Бердник боровся в міру можливостей зі світовою несправедливістю.
Але на цьому подібність закінчується, бо якщо для його американських сучасників це означало прикувати себе до паркану Білого дому під час антивоєнного протесту, від Бердника вимагалась трохи більша жертва. В 1976 він став одним із співзасновників Української Гельсінської групи, а через три роки за антирадянську агітацію і пропаганду потрапив у табір суворого режиму.
Для рідновірів, як люблять називати себе місцеві неоязичники, Бердник — заслужений дідусь, один з ідеологів руху. Скажімо, ще у 1976, задовго до Чудінова із Задорновим він склав символічний «Словник Ра», в якому цей вікопомний склад проголошувався «вібраційною основою абетки», аналогом «божої вібрації». З оригінального в словнику — етимологія слова «рахувати». «Рахувати — це Ра-ховати, затемнити єдиний промінь, подрібнити його в нескінчених проявах розділеного світу».
Не дивно, що і власного сина Бердник назвав Раданом (хоч здається невблаганна радянська бюрократія все ж змусила записати його Романом), а доньку — Громовицею. Та й зібрання Української Духовної республіки з кожним роком все більше нагадували злети неоязичників — менше хоругов, зате більше хороводів у віночках.
Сам би письменник із цим напевно не погодився, позаяк вважав себе ревним християнином. В інтерв'ю він не раз згадував, як йому в снах і наяву являлися Христос з Дівою Марією, скеровуючи в скруті. Але все ж у поглядах фантаста було багато несумісного із християнським вченням. В цьому легко переконатись, проглянувши хоча б установчий документ — Хартію Української духовної республіки. В ній Бердник називає основою людського буття Націю — «не статистичне об'єднання людей певного етнічного кореня, а незримий духовний організм, для діяльності якого достатньо двох душ — чоловіка й жінки». Цим він близький не стільки до Біблії, скільки до космологічного вчення Даниїла Андреєва, викладеного в трактаті «Роза світу». Останній зокрема вважав, що кожна велика нація має соборну душу — те, що містики і теософи називають егрегором. Близьке фантасту і уявлення про космос, як арену боротьби могутніх духовних сил (у Андреєва — темних і світлих монад).
Для рідновірів, як люблять називати себе місцеві неоязичники, Бердник — заслужений дідусь, один з ідеологів руху. Скажімо, ще у 1976, задовго до Чудінова із Задорновим він склав символічний «Словник Ра», в якому цей вікопомний склад проголошувався «вібраційною основою абетки», аналогом «божої вібрації». З оригінального в словнику — етимологія слова «рахувати». «Рахувати — це Ра-ховати, затемнити єдиний промінь, подрібнити його в нескінчених проявах розділеного світу».
Не дивно, що і власного сина Бердник назвав Раданом (хоч здається невблаганна радянська бюрократія все ж змусила записати його Романом), а доньку — Громовицею. Та й зібрання Української Духовної республіки з кожним роком все більше нагадували злети неоязичників — менше хоругов, зате більше хороводів у віночках.
Сам би письменник із цим напевно не погодився, позаяк вважав себе ревним християнином. В інтерв'ю він не раз згадував, як йому в снах і наяву являлися Христос з Дівою Марією, скеровуючи в скруті. Але все ж у поглядах фантаста було багато несумісного із християнським вченням. В цьому легко переконатись, проглянувши хоча б установчий документ — Хартію Української духовної республіки. В ній Бердник називає основою людського буття Націю — «не статистичне об'єднання людей певного етнічного кореня, а незримий духовний організм, для діяльності якого достатньо двох душ — чоловіка й жінки». Цим він близький не стільки до Біблії, скільки до космологічного вчення Даниїла Андреєва, викладеного в трактаті «Роза світу». Останній зокрема вважав, що кожна велика нація має соборну душу — те, що містики і теософи називають егрегором. Близьке фантасту і уявлення про космос, як арену боротьби могутніх духовних сил (у Андреєва — темних і світлих монад).
Деякі з космогонічних теорій Бердника справді можуть шокувати непідготовленого читача. В цьому плані найбільш показова стаття «Падіння Люцифера», опублікована в № 12 журналу «Всесвіт» за 1987 рік. В ній письменник зауважує, що в космоісторії Сонячної системи «забагато темних плям». Наприклад, хто вкрав доісторичний гумус? (Нібито за даними досліджень увесь обсяг наявного на Землі гумусу утворився в останні 11-12 тисяч років.) Або ж чому континенти такі нестійкі, знай собі дрижать і пливуть («Невже недостатньо було мільярдів літ, щоб їм зрівноважитись?»).
Відштовхуючись від цих «нестиковок» автор викладає чудернацьку теорію світобудови, згідно з якою в нашій зоряній системі від початку було два сонця — Геліос і Озіріс (або ж Люцифер). Крім чотирьох великих планет — Юпітеру, Урану, Сатурну і Нептуну була ще й п'ята — Прагея, довкола якої оберталась маленька Земля. І от на цій Прагеї, під благодатним промінням двох світил — життя дослівно КИШІЛО. Там же зародилась і перша розумна цивілізація — титани (достоту Інженери з «Прометея» Рідлі Скотта). Ну, а потім Люцифер вигорів і перетворився на Чорну діру. Так Світлоносний став Князем пітьми. Гравітаційна рівновага була порушена, Прагею розшматувало, і з усієї системи тільки Земля лишилась придатною для життя. Саме туди «планетотехніки» титанів перенесли «цілі материки з інших світів, накладаючи їх часто без всякої послідовності». Цим нібито пояснюється розмаїття земних форм життя. Наостанок титани прищепили свій генофонд місцевим приматам, розпочавши новий цикл існування в їхніх недосконалих тілах (наших з вами). От розв'язка воістину гідна зачину.
Відштовхуючись від цих «нестиковок» автор викладає чудернацьку теорію світобудови, згідно з якою в нашій зоряній системі від початку було два сонця — Геліос і Озіріс (або ж Люцифер). Крім чотирьох великих планет — Юпітеру, Урану, Сатурну і Нептуну була ще й п'ята — Прагея, довкола якої оберталась маленька Земля. І от на цій Прагеї, під благодатним промінням двох світил — життя дослівно КИШІЛО. Там же зародилась і перша розумна цивілізація — титани (достоту Інженери з «Прометея» Рідлі Скотта). Ну, а потім Люцифер вигорів і перетворився на Чорну діру. Так Світлоносний став Князем пітьми. Гравітаційна рівновага була порушена, Прагею розшматувало, і з усієї системи тільки Земля лишилась придатною для життя. Саме туди «планетотехніки» титанів перенесли «цілі материки з інших світів, накладаючи їх часто без всякої послідовності». Цим нібито пояснюється розмаїття земних форм життя. Наостанок титани прищепили свій генофонд місцевим приматам, розпочавши новий цикл існування в їхніх недосконалих тілах (наших з вами). От розв'язка воістину гідна зачину.
Постривайте-но, скажете ви. Що за маячня. Не могла ж людина писати це всерйоз. Зрештою, Олесь Бердник був фантастом! Напевно, це був всього лиш іще один літературний експеримент? Справді, покоління дітлахів виросло на його метафізичних романах, таких несхожих на радянський «твердий» сай-фай — від «Стріли Часу» до «Чаші Амріти». А ще він був актором. Єдина професійна освіта, яку будь-коли здобув Бердник — два роки в театральній студії при Київському театрі Франка.
Згадує друг і колега Олеся Павловича по дисидентському руху Микола Руденко: «За Бердником водилося намагання прибрати якусь незвичайну позу. В ньому від народження жив актор, і хоча до театру, де він починав працювати перед своїм першим арештом, після хрущовської амністії він не повернувся, театр пульсував у його підсвідомості — театр, де він водночас був і дійовою особою, і актором».
Згадує друг і колега Олеся Павловича по дисидентському руху Микола Руденко: «За Бердником водилося намагання прибрати якусь незвичайну позу. В ньому від народження жив актор, і хоча до театру, де він починав працювати перед своїм першим арештом, після хрущовської амністії він не повернувся, театр пульсував у його підсвідомості — театр, де він водночас був і дійовою особою, і актором».
ВТРАЧЕНИЙ РАЙ
Схоже, що цю театральність, демонстративність слід мати на увазі, коли досліджуєш суперечливий образ Бердника. Але де ж насправді пролягала межа між акторством і життям? Усі його публічні виступи і інтерв'ю — вишукано туманні, патетичні. Скільки в них правди, а скільки лукавства? Що в образі білобородого мудреця з Гребенів — факт, а що — власноруч створений міф? Як не дивно, задавав ці запитання собі і сам Бердник: «Що в мені — моє?»
Найбільш повним джерелом з ранньої біографії Бердника досі лишаються його власні слова — інтерв'ю, промови, а також автобіографічні уривки з роману 1993 року «Пітьма вогнища не розпалює». Заглиблюючись в цей лабіринт нам доведеться тримати наготові зброю дослідника — здоровий скептицизм.
Отже, починає Бердник з романтичного минулого своєї родини. Дід його був, як у казці, «славетний коваль». Інший дід — моряк, мічман на царському флоті, «тричі плавав довкола світу», бував у Японії, Сингапурі, Марселі. Здається, саме від нього Олесь успадкував захоплення зірками: той любив читати популярні трактати про астрономію Каміля Фламмаріона. В 1933 дід помре від голоду, просто над книгою Фламмаріона «Про невідоме»... Решта дитячих впливів має бути знайома читачам «Амнезії»: побачений в колгоспній конторі фільм «Космічний рейс» («примітивний і навіть немічний, але він став чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві») та книжки Володимира Владка («Ідуть роботарі», «Аргонавти Всесвіту»).
Але, звісно, найвагомішим був вплив самого середовища. Бердник народився на Миколаївщині, де батько моторизував черговий колгосп, але родині доводилось часто переїжджати, так що ранній досвід хлопця — уривчастий, як набір слайдів. Ось велика повінь в Києві 32 року: хлопчаки плавають вулицями в ночвах. Ось свято в комуні «Ленінка» під Борисполем. З нагоди Великодня центр звелів провести атеїстичну виставу. В церкві правили літургію, «а довкола танцювали переодягнені комунари, всі в масках, личинах — роги, свинячі рила, потворні пики».
Отже, починає Бердник з романтичного минулого своєї родини. Дід його був, як у казці, «славетний коваль». Інший дід — моряк, мічман на царському флоті, «тричі плавав довкола світу», бував у Японії, Сингапурі, Марселі. Здається, саме від нього Олесь успадкував захоплення зірками: той любив читати популярні трактати про астрономію Каміля Фламмаріона. В 1933 дід помре від голоду, просто над книгою Фламмаріона «Про невідоме»... Решта дитячих впливів має бути знайома читачам «Амнезії»: побачений в колгоспній конторі фільм «Космічний рейс» («примітивний і навіть немічний, але він став чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві») та книжки Володимира Владка («Ідуть роботарі», «Аргонавти Всесвіту»).
Але, звісно, найвагомішим був вплив самого середовища. Бердник народився на Миколаївщині, де батько моторизував черговий колгосп, але родині доводилось часто переїжджати, так що ранній досвід хлопця — уривчастий, як набір слайдів. Ось велика повінь в Києві 32 року: хлопчаки плавають вулицями в ночвах. Ось свято в комуні «Ленінка» під Борисполем. З нагоди Великодня центр звелів провести атеїстичну виставу. В церкві правили літургію, «а довкола танцювали переодягнені комунари, всі в масках, личинах — роги, свинячі рила, потворні пики».
Ілюстрації до повісті Бердника «Окоцвіт», 1970
В 1932 родина повертається на історичну батьківщину — в Кийлів, село на берегу Дніпра, якраз навпроти Трипілля і все того ж Витачева. «Зарослі очеретами ставки, верби, левади, затишна хата» — лагідні напівстерті спогади про земний рай. А ось інший — темний, повний містичного жаху. Великий голод. По селу їде підвода з трупами — цікавий хлопчина біжить за нею аж до цвинтаря. Батько працював тоді ковалем у колгоспі, так що вряди годи діставав від «чуйного» голови трохи борошна, крупи. Мати блукала околицями, в надії добути чогось на поживу, а одного разу сама ледь не стала здобиччю «заготівельників». (Якась жінка припрошувала її зайти в темний підвал, щоб купити пшона. Коли ж та відмовилась, з глибини висунувся волохатий бурмило і злобно промовив: «Здогадлива сука»).
Який урок можна було винести зі споглядання цих жахіть? Для дорослого Бердника вони є передовсім симптомом духовної кризи. Це був час, коли впали тисячолітні заповіді і Звір у людині переміг. Тож чи варто покладати усю провину на Сталіна з поплічниками? Вони лиш збудники: не було б Сталіна — був би інший кат, може, іще жорстокіший.
Який урок можна було винести зі споглядання цих жахіть? Для дорослого Бердника вони є передовсім симптомом духовної кризи. Це був час, коли впали тисячолітні заповіді і Звір у людині переміг. Тож чи варто покладати усю провину на Сталіна з поплічниками? Вони лиш збудники: не було б Сталіна — був би інший кат, може, іще жорстокіший.
ПОВІТРЯНА КУЛЯ НАД ГУЛАГОМ
Переконатись в цьому Олесь мав нагоду пізніше, уже після війни, яку він пройшов підривником-мінером, а закінчив у госпіталі з пораненням. В 1946 він записується в школу-студію при театрі Франка, і через три роки офіційно поповнює його акторську трупу. Втім, ненадовго.
Тоді в самому розпалі була кампанія по боротьбі з «космополітизмом», під вивіскою якої ховався розгул вульгарної сталінської ксенофобії і антисемітизму. І на одному з партзібрань відбулась наступна сцена. Бердник спершу дорікнув заслуженим артистам, що ті паплюжать імена власних же друзів, а далі обурився, що на догоду партійній лінії з п'єси Івана Франка «Вкрадене щастя» прибрали шинкаря Лейбу, замінивши його гуцулом. «І хто дозволив переписувати класика?» — запитав він. Котрийсь з метрів відказав, що то директива самого Лазара Мойсейовича (Кагановича), а Бердник відповів, що навіть Йосипу Віссаріоновичу не дозволено редагувати спадщину класиків. Директор театру патетично вигукнув: як ви можете, Сталін геній, а зухвалий актор відказав на те, що для когось може і геній, а для інших — дурень.
Тоді в самому розпалі була кампанія по боротьбі з «космополітизмом», під вивіскою якої ховався розгул вульгарної сталінської ксенофобії і антисемітизму. І на одному з партзібрань відбулась наступна сцена. Бердник спершу дорікнув заслуженим артистам, що ті паплюжать імена власних же друзів, а далі обурився, що на догоду партійній лінії з п'єси Івана Франка «Вкрадене щастя» прибрали шинкаря Лейбу, замінивши його гуцулом. «І хто дозволив переписувати класика?» — запитав він. Котрийсь з метрів відказав, що то директива самого Лазара Мойсейовича (Кагановича), а Бердник відповів, що навіть Йосипу Віссаріоновичу не дозволено редагувати спадщину класиків. Директор театру патетично вигукнув: як ви можете, Сталін геній, а зухвалий актор відказав на те, що для когось може і геній, а для інших — дурень.
Молодий Бердник
Зрозуміло, що після такого страшного нахабства доля Бердника була вирішена: зібрання не встигло ще й скінчитись, а директор вже надіслав звістку у МДБ. Але між злочином і покаранням все ж минуло декілька місяців. За цей час слідство зібрало необхідний компромат і в жовтні 1949 Бердника заарештовують і за сумнозвісною 54 статтею (антирадянська пропаганда і агітація) засилають на 10 років в табір.
Увесь процес зіткнення з радянською системою правосуддя — від фіктивного суду з п'яним адвокатом (який безумовно визнав провину свого клієнта, «покидька і антисовітчика») до табірних лабетів — мав укріпити майбутнього письменника в думці: це глибоко хворий світ, і Диявол в ньому править бал.
Слід сказати, що табірні «пригоди» Бердника — найбільш контроверсійна частина його біографії. Надто багато в них білих плям, а то й відвертої нісенітниці, що різко контрастує з усім відомим корпусом текстів про ГУЛАГ. Зокрема, у першому таборі йому за власними словами довелось сидіти з «блатними». Адміністрація сподівалась, що урки влаштують антисовітчику ніч довгих ножів, але Берднику нібито вдалося знайти з ними спільну мову. Він розповідав злочинцям про космос, переказував «Аеліту» Толстого, а ті щоразу плакали. Все це виглядає малоймовірним хоча б тому, що при потребі ліквідувати «неугодного» в'язня табірна влада звернулась би до підконтрольних їй, «зсучених» кримінальників, і тих гарантовано б не розчулила історія Аеліти.
Увесь процес зіткнення з радянською системою правосуддя — від фіктивного суду з п'яним адвокатом (який безумовно визнав провину свого клієнта, «покидька і антисовітчика») до табірних лабетів — мав укріпити майбутнього письменника в думці: це глибоко хворий світ, і Диявол в ньому править бал.
Слід сказати, що табірні «пригоди» Бердника — найбільш контроверсійна частина його біографії. Надто багато в них білих плям, а то й відвертої нісенітниці, що різко контрастує з усім відомим корпусом текстів про ГУЛАГ. Зокрема, у першому таборі йому за власними словами довелось сидіти з «блатними». Адміністрація сподівалась, що урки влаштують антисовітчику ніч довгих ножів, але Берднику нібито вдалося знайти з ними спільну мову. Він розповідав злочинцям про космос, переказував «Аеліту» Толстого, а ті щоразу плакали. Все це виглядає малоймовірним хоча б тому, що при потребі ліквідувати «неугодного» в'язня табірна влада звернулась би до підконтрольних їй, «зсучених» кримінальників, і тих гарантовано б не розчулила історія Аеліти.
Бердник чекав амністії після смерті Сталіна, але так не дочекався — і вирішив тікати з табора. Деталі цієї втечі настільки екзотичні, що мимоволі починаєш підозрювати їх літературний характер. Судіть самі: з якимось своїм товаришем-кіномеханіком вони надумали збудувати повітряну кулю. І почали, дослівно, «через підставних осіб скупляти аеростатний шовк». В радянському концтаборі! Змовники планували надути кулю, в найтемнішу дощову ніч перелетіти через огорожу і втекти в напрямку кордону. Але хтось цей план підслухав, і кіномеханіка перевели в інший табір.
Наступна спроба втечі була менш фантастичною, проте дієвішою: однієї ночі вони з поплічником скористались дошкою, яку вартові перекинули через лінію колючого дрота, і перебігли на іншу сторону. При цьому незграбний Бердник примудрився впасти — ледь не під носом у сторожового пса. Але недарма йому напередодні втечі снилася Богородиця — вищі сили знову вберегли і собака не почув утікачів. Вони пустилися навтьоки через степ, проте межі є у будь-яких чудес, і через кілометрів 20 їх все ж наздогнав патруль. В'язнів жорстоко побили, навіть приставляли до скроні пістолет, але наказ був чітким: «повернути живими».
Після втечі Бердника іще раз судили, визнали винним у саботажі («Що ж я саботував?» — «Зусилля радянської влади з вашого перевиховання!») і запроторили в каторжний табір. І саме тут ми наштовхуємся на найбільшу смислову діру в табірних спогадах Бердника. Він стверджує, що опинився в епіцентрі справжньої війни між в'язнями. За те, що його політична камера відмовилась платити «авторитетам» подушне, його засудили до смерті і під час однієї з прогулянок вперіщили по голові уламком труби. І знову, вочевидь заступництвом Небесної Пані, майбутній письменник вижив.
Наступна спроба втечі була менш фантастичною, проте дієвішою: однієї ночі вони з поплічником скористались дошкою, яку вартові перекинули через лінію колючого дрота, і перебігли на іншу сторону. При цьому незграбний Бердник примудрився впасти — ледь не під носом у сторожового пса. Але недарма йому напередодні втечі снилася Богородиця — вищі сили знову вберегли і собака не почув утікачів. Вони пустилися навтьоки через степ, проте межі є у будь-яких чудес, і через кілометрів 20 їх все ж наздогнав патруль. В'язнів жорстоко побили, навіть приставляли до скроні пістолет, але наказ був чітким: «повернути живими».
Після втечі Бердника іще раз судили, визнали винним у саботажі («Що ж я саботував?» — «Зусилля радянської влади з вашого перевиховання!») і запроторили в каторжний табір. І саме тут ми наштовхуємся на найбільшу смислову діру в табірних спогадах Бердника. Він стверджує, що опинився в епіцентрі справжньої війни між в'язнями. За те, що його політична камера відмовилась платити «авторитетам» подушне, його засудили до смерті і під час однієї з прогулянок вперіщили по голові уламком труби. І знову, вочевидь заступництвом Небесної Пані, майбутній письменник вижив.
Розповідь ця не суперечить історичним фактам — на початку 1950-х в таборах і справді йшла так звана «суча війна». От тільки велась вона не між блатними і політичними, а між «старими злодіями» і «суками» — себто в'язнями, які співпрацювали в різний спосіб з адміністрацією. Тож складно повірити, що на Бердника могли зазіхати без жодної причини. Скоріш за все він просто замовчав якісь нюанси своїх взаємин з адміністрацією. Це виглядає тим більш імовірно, що буквально через рік після втечі Бердника випускають по амністії. А ще за якихось 2 роки приймають в склад Спілки письменників! Звісно, дехто назве це трактування подій недолугою конспірологією і танцем на кістках, але його все ж варто тримати в пам'яті, переходячи до розповіді про Бердникове дисидентство.
ХОХЛОМАНІЯ У КОСМОСІ
Станом на початок 1970-х Олесь Павлович був популярним юнацьким письменником, автором 6 романів, з яких найвідоміший певно «Шляхи титанів» — дещо наївна і рафінована «повість-казка», яку в книзі «Понедельник начинается в субботу» ущипливо спародіюють брати Стругацькі.
Обкладинки книг Бердника
І от в 1971 році у видавництві Радянський письменник виходить «Зоряний корсар». Згодом його назвуть одним із шедеврів філософської фантастики. Але на той час захоплення у критики він, м'яко кажучи, не викликав. В історію увійшов присуд одного із літфункціонерів — «Бердник розвів хохломанію у космосі». І тут вже письменнику пригадали все — і публічні лекції по астрономії з ухилом в метафізику і підозріле захоплення індуїзмом. В 1973 Бердника виключають зі Спілки, а невдовзі його книги зникають із книгарень і бібліотек. Схоже, що в цих умовах єдино прийнятним залишався шлях супротиву. Фантаст активно долучається до створення Української Гельсінської групи, пише від її імені відозви, листи — до Генерального секретаря Брєжнєва, до Об'єднаних націй. Протестує проти арештів колег-дисидентів (в один з моментів навіть оголошує голодування). Але терпіння радянської влади не було безмежним і в 1979 письменник вдруге потрапляє за грати. Цього разу його засудили до шести років в таборі суворого режиму.
Але... з усього терміну він провів в ув'язнені лише чотири роки. І то з причини, яка не прикрасила би біографію жодного дисидента — він пішов на компроміс із режимом. Та ще й на доволі суттєвий компроміс. Ось що з цього приводу згадує дружина дисидента Валентина Мороза Раїса: «Він знову покаявся й вийшов на волю. Але ж якою ціною! Наклепом на Групу, яка буцімто створена західною розвідкою і працює на неї. В КГБ створили відео-агітку, де Бердник, прогулюючись берегом Дніпра, під звуки бандури паплюжить своїх товаришів по Групі». За іншою версією, ціною свободи було написання статті «Вертаючись додому», яка вийшла в травні 1984 в «Літературній Україні». Тональність у неї була схожа — ганебно самовикривальна.
Пізніше в інтерв'ю газеті «Космомольске знам'я» від січня 1990 року він на питання «Чого не можна пробачати навіть кращим друзям?» відповів недвозначно: «Пробачити можна все, навіть зраду. Біда в тому, що зраднику це не допоможе: він повинен сам спопелити в собі коріння невірності, тобто практично народитися знову».
Чи переродився Бердник після своєї (вимушеної) зради? Чи став він новою людиною? Можливо, цим новим початком і стало заснування Духовної республіки. Але Раїсу Мороз цей жест не переконав: «Щось негаразд із мораллю в таких людей. І про це свідчить поведінка Бердника на Заході: у США, а потім і в Канаді. У Нью-Йорку він вів себе як святий та праведний, згадував Христа, присутність якого буцімто завжди відчував поруч себе, сприймав дифірамби на свою адресу, ніби все те йому належалось, і ні слова каяття чи згадки про те, що поводився свого часу підло». На Конгресі українців Канади в 1992 Раїса з чоловіком влаштували Берднику обструкцію, показово не піднявшись під час загальних аплодисментів. Чутка про справжні причини демаршу облетіла залу і на урочистому банкеті після конгресу за стіл до фантаста ніхто не хотів сідати.
То ким же він був? Генієм чи шарлатаном? Зрадником чи моральним авторитетом? Мабуть, кожен має сам для себе відповісти на це запитання. Або ж сподіватись на справедливий присуд історії.
Але... з усього терміну він провів в ув'язнені лише чотири роки. І то з причини, яка не прикрасила би біографію жодного дисидента — він пішов на компроміс із режимом. Та ще й на доволі суттєвий компроміс. Ось що з цього приводу згадує дружина дисидента Валентина Мороза Раїса: «Він знову покаявся й вийшов на волю. Але ж якою ціною! Наклепом на Групу, яка буцімто створена західною розвідкою і працює на неї. В КГБ створили відео-агітку, де Бердник, прогулюючись берегом Дніпра, під звуки бандури паплюжить своїх товаришів по Групі». За іншою версією, ціною свободи було написання статті «Вертаючись додому», яка вийшла в травні 1984 в «Літературній Україні». Тональність у неї була схожа — ганебно самовикривальна.
Пізніше в інтерв'ю газеті «Космомольске знам'я» від січня 1990 року він на питання «Чого не можна пробачати навіть кращим друзям?» відповів недвозначно: «Пробачити можна все, навіть зраду. Біда в тому, що зраднику це не допоможе: він повинен сам спопелити в собі коріння невірності, тобто практично народитися знову».
Чи переродився Бердник після своєї (вимушеної) зради? Чи став він новою людиною? Можливо, цим новим початком і стало заснування Духовної республіки. Але Раїсу Мороз цей жест не переконав: «Щось негаразд із мораллю в таких людей. І про це свідчить поведінка Бердника на Заході: у США, а потім і в Канаді. У Нью-Йорку він вів себе як святий та праведний, згадував Христа, присутність якого буцімто завжди відчував поруч себе, сприймав дифірамби на свою адресу, ніби все те йому належалось, і ні слова каяття чи згадки про те, що поводився свого часу підло». На Конгресі українців Канади в 1992 Раїса з чоловіком влаштували Берднику обструкцію, показово не піднявшись під час загальних аплодисментів. Чутка про справжні причини демаршу облетіла залу і на урочистому банкеті після конгресу за стіл до фантаста ніхто не хотів сідати.
То ким же він був? Генієм чи шарлатаном? Зрадником чи моральним авторитетом? Мабуть, кожен має сам для себе відповісти на це запитання. Або ж сподіватись на справедливий присуд історії.
В 2003 році письменник помер і був похований вдома у Гребенях під кущем калини. Після себе він залишив чималу творчу спадщину — 12 романів, 27 повістей, кілька десятків оповідань, і то лише з опублікованого. Книги його досі перевидаються, але в списках бестселерів їх не знайдеш і для юнацтва ім'я Бердника, на відміну від того ж Всеволода Нестайка, лишається фактично невідомим.
Хата в Гребенях і досі вітає на гостини «археологів, митців, майстрів, дослідників творчості Бердника, ентузіастів еко-поселень». Можна не сумніватись, що з поїздки охочі привезуть цілісне (дарма, що однобічне) уявлення про українського класика. Що ж стосується духовного вчення Бердника, то воно не здається затребуваним в 2019 році. Не ваблять українців сліпучі обрії духовної республіки Світонії, яка «не на небі і не в майбутті», а всередині душі людської. Можливо тому, що за останні 25 чи 125 років втомились від Народних Малахіїв, з їхніми блакитними мріями і кардинальними реформами людини. А може не доросли до одкровення, затьмарені чарами Великої Відьми?
«Ти, Олесю, завжди бавився своїм життям, гойдаючись над прірвою» — з сумом написав у спогадах Микола Руденко. Можливо ці слова будуть найкращим епіграфом до життя раба Божого Олеся Бердника, який прагнув ловити дітей у житі, але схоже сам іноді потребував руки допомоги.
Хата в Гребенях і досі вітає на гостини «археологів, митців, майстрів, дослідників творчості Бердника, ентузіастів еко-поселень». Можна не сумніватись, що з поїздки охочі привезуть цілісне (дарма, що однобічне) уявлення про українського класика. Що ж стосується духовного вчення Бердника, то воно не здається затребуваним в 2019 році. Не ваблять українців сліпучі обрії духовної республіки Світонії, яка «не на небі і не в майбутті», а всередині душі людської. Можливо тому, що за останні 25 чи 125 років втомились від Народних Малахіїв, з їхніми блакитними мріями і кардинальними реформами людини. А може не доросли до одкровення, затьмарені чарами Великої Відьми?
«Ти, Олесю, завжди бавився своїм життям, гойдаючись над прірвою» — з сумом написав у спогадах Микола Руденко. Можливо ці слова будуть найкращим епіграфом до життя раба Божого Олеся Бердника, який прагнув ловити дітей у житі, але схоже сам іноді потребував руки допомоги.
Читай більше:
