Протягом ХХ століття український книжковий дизайн пережив багато змін і потрясінь, але великі майстри минулого продовжують надихати сучасних дизайнерів. Обкладинки і літерації, створені сто років тому, до цих пір виглядають сучасно і стильно.

Велетенська колекція українського книжкового дизайну зібрана у фейсбук-групі «Шрифтові знадібки (історичні)». Групою керує Марчела Можина, яка поділилася з нами своїми думками про українських дизайнерів та роботу з архівами.

Марчела підкреслює, що попри назву групи, мова йде не про стільки про шрифти, скільки про літерації. Ці терміни варто розрізняти. Шрифт — це набір знаків; натомість літерація — мальована шрифтова композиція, напис, створений саме під конкретну задачу (обкладинка, листівка, плакат).

«Якщо ще наприкінці ХІХ століття ілюстрації та графічні елементи механічно вставлялись в книгу як прикраси, на початку ХХ століття починає розвиватись мистецтво книги як створення єдиного художнього цілого, — пояснює Марчела. — І саме літерації — написи, які найчастіше створював той самий художник, який і займався оформленням, — допомогали досягти бажаної єдності. Так, для українських графіків 100 років тому відкрилось нове поле для творчих експериментів, а нам з того поля залишився величезний незібраний врожай».

Цей врожай справді доводиться збирати крихтами, бо єдиного онлайн-архіву не існує. Літерації видатних дизайнерів доводиться шукати по всіх закутках інтернету, від державних архівів до Пінтересту.

«Зазвичай знаходжу матеріали в різноманітних онлайн-архівах та електронних бібліотеках на кшталт Діаспоряни та Бібліотеки українського мистецтва, — розповідає Марчела. — Останнім часом багато чого купую, буває витрачаю 500-1000 гривень лише заради одного гарного скану. Також декілька разів була в Музеї-архіві преси, де його засновник Вахтанг Кіпіані мені дозволяє сканувати матеріали, які він збирав роками по всьому світу. Там просто неймовірна кількість матеріалів, щось біля 500 тис. екземплярів, якщо не помиляюсь. Відома літературознавиця Ярина Цимбал також дуже допомогає Знадібкам матеріалами».

Видатні українські дизайнери-шрифтовики були і в УРСР, і в закордонних діаспорах. Іноді видається, що за океаном з українською кирилицею вправлялися навіть крутіше, ніж в самій Україні. Це поверхневе враження; генії були по обидва боки залізної завіси, просто в діаспорі їм дихалося вільніше.

«Чи була у діаспорі сильніша школа? Не думаю, — розповідає Марчела. — В таборах для переміщених осіб наприкінці сорокових був найсильніший концентрат зі сміливих, талановитих та патріотичних українців, але за кілька років доля їх розкидала по різних містах США, Канади, по різних континентах. Кожен залишився наодинці. З'являлись невеликі мистецькі групки, тривало листування, але про школу, на мій погляд, вже мови йти не може. Найкращі діаспорянські мистці — Яків Гніздовський, Микола Бутович, Мирон Левицький, Петро Холодний-молодший, Святослав Гординський — всі вони до еміграції жили, навчались та працювали у Львові. Тож тут, я б швидше говорила про галицьку школу в екзилі.

Що в той час відбувалось в Радянському союзі, зокрема в Україні, думаю, вже ні для кого не секрет. Розстріли, в кращому випадку табори, як це сталося з Охрімом Судоморою. В дизайні царює уніфікація та підпорядкованість постановам ЦК. Експерименти не вітаються, головна вимога до напису — зручність читання. На обкладинки повертаються набірні шрифти. На якийсь час ситуація змінюється, шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність... і знов арешти, заборони».

Марчела Можина допомогла нам підібрати десяток найвидатніших представників українського книжкового дизайну.

Кричевський прославився як неперевершений архітектор: саме він спроєктував Будинок Полтавського губернського земства, будинок письменників «Роліт» та будинок-музей Тараса Шевченка у Києві. Як графік теж увійшов в історію: саме його проєкт великого гербу прийняла Центральна Рада. Брав участь в художньому оформленні першого в Україні кольорового фільму «Сорочинський ярмарок» (1937). Після Другої Світової переїхав до Німеччини, а згодом осів у Венесуелі.

Вчитель щонайменше трьох художників у цьому невеликому списку (Лісовського, Маренкова та Ковжуна). Один з авторів візуальної ідентичності української держави: у 1917-1920 роках Нарбут розробляв для України грошові банкноти, поштові марки, грамоти та герби. Співзасновник та ректор Української Академії Мистецтв. І, звісно ж, ілюстратор величезної кількості книг, журналів та альманахів. Важко повірити, що настільки впливовий графік прожив лише 34 роки.

Маренков народився в Орлі і здобув освіту у Києві, але його кар'єра пов'язана з Харковом. Викладав у Харківському художньому інституті. Крім книг, займався дизайном поштових марок, журналів та пропагандистських матеріалів. Жертва сталінського терору. В доносі на «контрреволюціонера» Маренкова (1938) читаємо, буцім «у зображення товариша Сталіна кінець вуса був намальований, як на подобу якогось звірка».

Художник з дуже впізнаваним стилем, що працював переважно з дитячими виданнями — ми вже колись згадували його апокаліптичного «Прибадашку» у нашій статті про українських дитячих ілюстраторів. Оформлював Грінченка, Шевченка, Пушкіна і купу народних казок. Як і Маренков, в якийсь момент Судомора неправильно намалював Сталіна; в 1949 його відправили в табори. Після амністії у 1955 він малював уже дуже рідко, доживаючи тиху старість у Києві.

Бойчукіст, лютеранин і націоналіст. В молодості навчався у Бойчука і Нарбута, ілюстрував Тичину, був художником-декоратором у Курбаса. Після радянської окупації Києва емігрував до Львова, а пізніше кочував Європою, від Берліна до Женеви. Створив логотип ОУН і (за непідтвердженими даними) логотип Lufthansa.

Ще один представник київської богеми часів УНР, друг Судомори і Лісовського. Ще в 1910-х захопився футуризмом, разом з Михайлем Семенком та іншими арт-хуліганами заснував перший футуристичний гурток «Кверо». Брав активну участь у Визвольних змаганнях 1917-1921 років, а після поразки армії УНР перебрався до Львова, де продовжив мистецьку діяльність: організовував виставки, розписував церкви і оформлював книги.

Представник харківської школи і «найчервоніший» художник у нашій добірці: створив щонайменше сім пам'ятників Леніну (зокрема в Луганську), низку пропагандистських плакатів, а також всілякі обеліски, панно та інший комуністичний монументалізм. Після Другої світової займався переважно скульптурою і живописом, а от до того, протягом 1920-х і 1930-х, встиг задизайнити кількасот обкладинок для книжкових видавництв УРСР.

Отримавши блискучу художню освіту в Берліні і Парижі, Святослав Гординський повернувся у 1931 до Львова і заснував там Асоціацію незалежних українських митців (куди входив і Павло Ковжун). Протягом 30-х АНУМ організовувала виставки і друкувала різноманітні мистецькі видання: монографії, каталоги і впливовий журнал «Мистецтво». Під час Другої світової Гординський був змушений перебратися до США, де й мешкав до кінця життя.

Письменник і графік. У 1949 році емігрував до Канади, де брав активну участь житті діаспори: працював редактором в українських видавництвах, розписував українські церкви; деякий час був арт-директором студії «Орбіт», яка займалася архівними відеоматеріалами про українські діаспори світу. Створював обкладинки не тільки для книг, але й для популярного українсько-канадського журналу «Жіночий світ».

Ще один галичанин, якого війна змусила перебратись за океан. Гніздовський відомий передусім своїми майстерними гравюрами з купою дрібних деталей (саме вони здобули йому славу в США). Але цим його внесок в історію мистецтва не обмежується: він створював листівки і поштові марки, розписував тарілки, малював олійними фарбами, писав мистецтвознавчі статті і, звісно ж, займався книжковим дизайном.