Художні вироби з глини відомі в Україні ще з 3—4 тисячоліття до нашої ери. Але якщо раніше фігурний посуд у вигляді тварин, птахів, чоловічих і жіночих фігурок використовувався як святковий настільний посуд, то у ХХ столітті та нині функція його — переважно декоративна. Такий посуд, а також різноманітні фігурки, називають скульптурою малих форм, малою пластикою, настільною скульптурою.

Майоліка є різновидом кераміки, виготовляється з використанням глазурі. Одержати у майоліці точну копію предмета неможливо. При тиражуванні зразка-еталона лишається лише форма, а от колір у кожного виробу буде трохи інакшим. Тобто кожен предмет — і тиражний, і унікальний водночас, що й перетворює колекціонування на захопливе та емоційне заняття.

У другій половині ХХ століття в Україні діяло півсотні заводів, які випускали керамічні та майолікові посуд і скульптуру малих форм (а ЛКСФ — і велику). У 1990-ті більшість з цих заводів розвалилася; архіви не збереглися.

У 2017 році у Національному художньому музеї України проходила виставка «Львів: союзники», де був представлений решток виробу ЛКСФ 1960-х, знайдений кураторами на території закинутого підприємства. Це була перша спроба осмислення спадку ЛКСФ. Але зростанню популярності української радянської кераміки у середовищі колекціонерів сприяли дві інші виставки: «Завод / Добрі звірі» (2019, Київ), присвячена шедеврам Васильківського майолікового заводу, та «Лабіринти ЛКСФ» (2020, Львів; можна подивитися відео-екскурсію). Їх організував куратор, арт-менеджер та екс-учасник «Океану Ельзи» Павло Гудімов, який і сам є колекціонером (називає колекціонерство наслідком кураторства: іноді легше купити речі, ніж деінде їх шукати).

Павло каже, що зараз не тільки в Україні, а й в усьому світі спостерігається підвищений інтерес до дизайну 1960-70-х років, і чим далі, тим складніше знайти речі того часу. Саме до сфери дизайну відносить Гудімов і твори ЛКСФ та Василькова.

«Що було з українською майолікою в радянські часи? Розуміння, що асортимент має значення, прийшло на самому початку 1960-х років, разом з кульмінацією процесу відлиги, — розповідає Гудімов. — З'явилася змога дивитися на закордонне мистецтво у друкованих виданнях; митці, представники традиційної школи, дозріли до модернізації. Перехід до індустріального виробництва дав можливість якісно тиражувати продукцію. Але більшість заводів СРСР не були до цього готові. Ще довго, до 1970-х, вони випускали вироби по кліше з порцелянових фігурок, які були привезені з-за кордону після Другої світової війни. Переважно це був вторинний невиразний продукт».

На місці традиційних осередків гончарства в Україні — Опішні і Косова — теж були засновані заводи, але тиражна продукція виявилася низькоякісною. В Опішні працював завод «Художній керамік», але найкращі речі, як і до його появи, створювали окремі майстри. На Косівському художньо-промисловому об'єднанні «Гуцульщина» (керамічний цех там діяв з 1957 року) мінімально працювали з розробкою новинок, адже в тираж треба випускати впізнавані моделі. Були ще заводи Закарпаття з невеликим асортиментом, але виразною художністю: Виноградівський керамічний завод, Хустський керамічний завод, Ужгородська фабрика художніх виробів «Художпром». Закарпатська кераміка — тема окремого дослідження.

Отже, лише кілька підприємств створювали продукт високого технологічного рівня і колекційної якості. І очолює цей рейтинг Львівська кераміко-скульптурна фабрика (іноді до назви додається слово «експериментальна»).

ЛКСФ була заснована у 1946 році на базі керамічної артілі. У 1962 році було засновано цех гутного скла: це теж окрема тема. Розквіт фабрики припадає на 1970-80-ті роки, коли тут працювали десятки авторів: Ольга Безпалків, Зіновій Береза, Борис Горбалюк, Ярослав Захарчишин, Василь Кондратюк, Марія та Анатолій Курочки, Юрій Лащук, Тарас Левків, Іван Малишко, Ярослава Мотика, Роман Петрук, Зеновій Флінта, Уляна Ярошевич та інші.

Вони виробляли посуд, настінні тарілки, вази, фігурки тощо. Не обмежувалися кам'яною масою та майолікою; зверталися до шамоту, теракоти, фаянсу. За приблизними підрахунками, за час свого існування ЛКСФ випустила 10—15 тисяч видів продукції. Деякі зразки продукції виходили тиражем до 50 екземплярів; в середньому тираж складав 300 штук. Для порівняння, кількість видів продукції Васильківського майолікового заводу — до 2000 включно з посудом. Але у Василькові були більші, іноді мільйонні тиражі.

«Для львівської кераміки властиві більш вугласті (порівняно з васильківською) форми, суворіша пластика, графічніша окресленість силуету, своєрідний вохристо-коричневий та сріблясто-сірий колорит, переважно графічний характер розпису, частіше поєднання графічного декору з кольоровим, — пише Василь Щербак у книзі Сучасна українська майоліка (1974), одному з небагатьох видань на цю тему. — Загалом кераміка Львова відзначається певною модерністю. Львівські майстри не тільки творчо використовують місцеві традиції, а й сміливо засвоюють кращий досвід інших, насамперед сусідніх народів. Не останню роль у формуванні художнього стилю львівської кераміки відіграють також технічні прийоми, що їх застосовують місцеві художники. Переважна більшість виробів виконується з кам'яної маси і оздоблюються непрозорими поливами — емалями. Це настільна скульптура, побутовий і декоративний посуд, настінні декоративні пласти тощо».

У 1970-х на продукцію ЛКСФ вплинула Таємна академія мистецтв Карла Звіринського, яка діяла у Львові у 1959–1966 роках. Значна частина студентів працювала на ЛКСФ, тож продукція вражала винахідливістю та різноманітністю. Те, що й годі було уявити в офіційному мистецтві часів СРСР, сміливо можна було втілювати у керамічних фантазіях.

У 1980-х на ЛКСФ почали виконувати замовлення для інтер'єрів та екстер'єрів: декоративні панно, мозаїку, вітражі, люстри, а також скульптуру для парків та інших громадських місць. Причому ці речі поширювалися по всьому Союзу, а не тільки в аптеках Львова чи санаторіях Трускавця. Так, на фабриці виконали оформлення готелю «Восток» у Тюмені, внутрішню оздобу магазину та кафетерію «Карпати» у Ростові-на-Дону тощо.

На Васильківському майоліковому заводі (засновано 1934 року), як і на ЛКСФ, важливою була художня складова виробів. Але якщо на ЛКСФ розквітав талант десятків авторів, то у Василькові зірками були Валерій Протор'єв (1924–1997) і Надія Протор'єва (1926–2005). Подружжя працювало на заводі з 1950 року.

Починаючи з 1960-х років Протор'єви починають створювати не тільки посуд, а й скульптури тварин — лева, барана, коника, гірського козла, оленя. Поступово робити ці стають все більш фантастичними — так і з'явилася серія «Добрі звірі». Це був відхід від народної традиції і поява авторського дизайнерського продукту.

«Ці речі популярні зараз і будуть популярні в майбутньому, бо вони чесні до своєї епохи, — коментує Павло Гудімов. — Це не підробки, не стилізації, а виразні твори, в яких працюють і матеріал, і художнє бачення».

Цінителі української кераміки гуртуються у фейсбук-спільнотах ЛКСФ і Майоліка Василькова. Павло Гудімов зазначає, що ці групи стали для нього приємним відкриттям, адже у колекціонуванні важлива атрибуція предметів. Одна справа — просто кухлик, інша справа, якщо це кухлик, наприклад, Неллі Ісупової. Атрибуція — визначення автора та часу створення — сприяє зростанню ціни. Саме у фб-групах колекціонери допомагають одне одному атрибутувати речі, продають та обмінюють їх, діляться архівними матеріалами.

Групу «Майоліка Василькова» заснував вчитель фізкультури В'ячеслав Гладушкін. Він почав збирати кераміку кілька років тому, купує переважно на барахолках. Власне, і у Фейсбуці він зареєструвався тільки тому, що інформації по Василькову було вкрай обмаль. «Хочеш не хочеш, а починаєш вивчати й твори інших керамічних заводів, — розповідає Гладушкін. — Конкуренція серед колекціонерів шалена. Та й основним джерелом інформації про речі є колекціонери, і це стосується не тільки кераміки. Я з 2010 року захоплююся колекціонуванням монет і є нумізматом. Можливо, доведеться продати деякі монети, аби придбати васильківські вироби».

Колекціонери кераміки (та й інших речей) полюють на здобич на барахолках та численних онлайн-аукціонах та сайтах з оголошеннями. Визначальним фактором успіху є не тільки розмір гаманця, а й знання. І такі знання можна дуже вдало монетизувати. Якщо ви бачите, що на барахолці бомж продає рідкісний штоф за 100 гривень, то ви його купуєте і радієте, або й перепродаєте у кілька разів дорожче.

Ситуація з «полюванням» на сайтах ще цікавіша: тут важить не тільки знання своєї теми, але й навички навігації в інтернеті. Адже більшість тих, хто розміщує оголошення, не надто розбирається у цих речах і можуть назвати настінну тарілку ЛКСФ, наприклад, «картиною на стіну». До того ж, кількість українських сайтів для колекціонерів вже сягнула десятка, моніторити їх усі — та іще робота. Але таким чином і збираються інформація та колекції: вже протягом століть саме колекціонери, а не державні інституції, формують історію мистецтва.