Світлана Омелянчук
«Маклена Граса»:
остання п'єса Миколи Куліша і Леся Курбаса
Після «Маклени Граси» Куліш уже не міг нічого писати, а Курбас робив постановки лише в таборах. Вистава, що готувалася посеред Голодомору, стала останнім ковтком свободи для покоління Розстріляного Відродження.
«Жане! Якщо маєш час і охоту, то забіжи о 9 год. 30 хв. послухати Маклену. Будуть ще троє-четверо друзів. Твій Кляус», — написав у записці Івану Дніпровському Микола Куліш. Це був грудень 1932-го. До прем'єри «Маклени Граси» лишалося трохи більше, ніж пів року. До смерті Дніпровського й арешту Куліша — два роки. До Сандармоху — п'ять.

«Маклена Граса» — це остання п'єса Миколи Куліша й остання постановка Леся Курбаса як режисера «Березоля». А за Юрієм Шерехом — «шоста симфонія Куліша», або ж «елегія безнадійности».

У 1926 році Курбас переїхав до Харкова. Перед цим був «Молодий театр», із 1922-го — Мистецьке об'єднання «Березіль», що вже в Харкові стане повноцінним театром. У цей час будують будинок «Слово», а наприкінці 1929-го туди заселяються відомі гравці культурного процесу Харкова й України загалом: Хвильовий, Петрицький, Підмогильний, Семенко, Меллер, Тичина, Смолич та багато інших.

Вони ходили одне до одного в гості, позичали в Курбаса книжки про мистецтво, пили каву, дискутували. І відвідували театр, де на прем'єрах Хвильовий вибухав оваціями: «Браво, Гуровичу! Браво, Курбасе! Хай живе Березіль!». Харків став концентратом творчості, а «Березіль» — його ядром.
Театр «Березіль» у Харкові
Режисер Микола Станіславський у спогадах згадує про трійцю Куліш-Курбас-Меллер: «Хто мав змогу спостерігати життя мистецького Харкова наприкінці 20-х і на початку 30-х років, той, напевно, пам'ятає нерозлучний тріумвірат, що складався з О. Курбаса, М. Куліша та В. Меллера. Цю імпозантну трійку можна було бачити і в директорській ложі „Березоля", і в клубі імені В. Блакитного, і в театральному на Барачній вулиці будинку для письменників — „Слово". Завжди втрьох...»

Уявили? Тепер уявімо власне Леся Курбаса. «Збакирена бунтарством голова», капелюх, орлиний ніс, манера переступати відразу кілька сходинок під час ходьби. Ця людина створила революцію в театрі, попри те, що глядач спочатку відштовхував експериментальну творчу Курбасову методу.

Юрій Смолич у збірці нарисів «Мої сучасники», згадуючи Курбаса, пише: «Був Курбас постійно в русі — сам був рух, сам — у неспинній зміні: типовий шукач, мисливець, новатор. Не з тих новаторів, що визначають собі мету, впевнено простують саме до неї і, нарешті, здобувають її та переможно заспокоюються. Він був з тих, що ніколи не задовольняються знайденим, приймаючи його тільки як ступінь, тільки як щабель для нових і нових пошуків та здобутків».

Іронічно, що сам Олександр Степанович писав у своєму режисерському щоденнику таке: «Можна, нарешті, сказати в житті раз слово, позбавлене ілюзій: я неудачник, типовий. І не неудачник-нездара, як Терещенко, а неудачник-дурень. Неудачник, що не вміє прикласти і використати своїх здібностей у житті як слід — щоб досягти мети. Через те — ніколи не досягаючий мети в великому. В малому — іноді».
Березільці в Межигірському Спасі під час роботи над виставою
Літо 1933-го року: дихати культурі в Харкові й в Україні загалом стає все важче. Уже відбувся арешт Ялового, постріл Хвильового; за богемою слідкували спецслужби, а українські села помирали з голоду. Після тривалої перерви Лесь Курбас разом із театралами перебував того літа в Межигірському Спасі над Дніпром — готували прем'єру «Маклени Граси». А поміж репетиціями підгодовували хлопчаків, які йшли до них із довколишніх сіл уже напівтрупами, — йдеться в спогадах актора «Березолю» Йосипа Гірняка.

Курбас і Куліш співпрацювали уже давно: на сцені «Березолю» ставили його п'єси «Народний Малахій» (1927) і «Мина Мазайло» (1929). Однак «Маклена Граса» відразу осібно постала в творчості Курбаса. Драматург змінив уже звичний топос України 20-30-х років на Польщу в часи економічної кризи. За легендою, Куліш надихнувся й узяв за основу сюжету історію з польської газети: розорений чоловік застрахував своє життя, а на 500 злотих вирішив найняти іншого чоловіка, аби той його вбив.

У центрі п'єси — Маклена Граса, дівчинка, яка живе з хворою сестрою й безробітним батьком в підвалі будинку польського пана. По сусідству з Грасами, поверхами вище, мешкає сім'я Зброжеків. З одного боку на Грасів тисне пан Зарембський, який хоче врятувати збанкрутілу фабрику, тому робить пропозицію дочці Зброжека Анелі; з іншого — маклер Зброжек, який втрачає всі свої заощадження й не бачить іншого виходу, окрім як заробити на своїй смерті.

«Амнезія» існує тільки завдяки вашій підтримці. Ви можете підписатися на невеликий щомісячний платіж або зробити одноразову пожертву.

Маклена, бажаючи зберегти честь свого батька й сякий-такий дах над головами рідних, шукає заробітку: спочатку на вулиці, намагаючись вторгувати тілом, а потім згоджується виконати прохання Зброжека. Постріл. Розкидані гроші. Сонце. Завіса.

«Маклена Граса» зібрала навколо себе зірковий склад «Березолю». Художником сцени був Вадим Меллер, який працював із Курбасом ще з київських часів. Він створював не лише костюми й декорації для березільців, а й малював афіші.
Вадим Меллер та Лесь Курбас в Одесі, 1927
Вадим Меллер з актрисами «Березолю», вистава «Алло на хвилі 447!», 1929
У ролі Зброжека – Йосип Гірняк, Анелею була Валентина Чистякова, Макленою – Наталія Ужвій, музиканта Падура зіграв Мар'ян Крушельницький.
По літі, 1-го вересня березільці з Межигір'я приїхали в Харків; до прем'єри лишалося менше місяця. Йосип Гірняк згадує виснажливі репетиції й нервового Курбаса, якому перед прем'єрою довелося розмовляти з першим секретарем ЦК КП(б)У Павлом Постишевим. Останній переконував режисера «переглянути і усвідомити ввесь свій пройдений творчий шлях і зректися його; засудити політично-літературну діяльність Миколи Хвильового та ВАПЛіте; те саме зробити з діяльністю М. Скрипника», «зарядитися ентузіязмом до нашої історичної епохи, до нашої дійсности».

«Я зважуюся заявити вам, що своїм минулим — я горджуся! Я теж мушу заявити, що ні Миколи Хвильового, ні ВАПЛіте не можу засуджувати, бо я — однодумець їхньої політично-літературної діяльности. З наркомом освіти Миколою Скрипником я часто сперечався й полемізував на тему політики його установи щодо театру та мистецтва взагалі. Однак після того, що скоїлося,... на його могилу — я каменем не кину. Щодо відсутности ентузіязму до нашої дійсности, то, Павле Петровичу, ось уже чотири дні, йдучи до свого театру, я проходжу повз труп жінки, яка померла з голоду... Її ніхто не прибирає. Такі картини не настроюють на ентузіязм», — відтворена відповідь Курбаса Постишеву в спогадах Йосипа Гірняка.

Умови були нестерпні, репетиції — безкінечні. Потрібно було ще організувати так званий допрем'єрний показ «Маклени Граси» — перед членами репертуарного комітету і політбюром ЦК КП(б)У. За день до цього, в квартирі Леся Курбаса відбулася «таємна вечеря» з акторами п'єси. Там він заявив, що це, певно, його остання роля, остання їхня спільна праця.

Врешті, 23-го вересня відбулася прем'єра для агентів із цигарками, 24-го — «Маклену Грасу» показали «при переповненій залі друзів і недругів „Березоля"».
За два тижні Курбаса звільнили з посади керівника «Березоля». А до цього п'єса тріумфувала в харківського глядача, хоча паралельно сипався шквал розгромних відгуків і рецензій.

Наприклад, борець із націоналізмом Андрій Хвиля писав, що радянська влада дала Курбасові всі можливості працювати, а він не виправив свою «націоналістичну лінію» й почав сезон «Макленою Грасою».

Новоспечений директор «Березоля» Олексій Лазоришак у статті газети «Вісті ВУЦВК» завважив, що «Березіль» деградував, буцімто призвели до цього «буржуазно-націоналістичні, формалістичні позиції Леся Курбаса», які він найвиразніше побачив у постановках «Народного Малахія», «Мини Мазайла» й «Маклени Граси».

А свого апогею пролетарська критика досягає в канонічному полотні Гната Юри «Націоналістична естетика Леся Курбаса», де про «Маклену Грасу» йдеться як про «фашистський наклеп на соціялістичну дійсність» і тому подібне.

Після «Маклени...» Лесь Курбас подався у Москву, де почав ставити «Короля Ліра» в єврейському театрі, із Соломоном Міхоелсом в головній ролі. У той час там, за збігом обставин, виявився й Микола Бажан. Курбас був надзвичайно радий такій зустрічі, буквально палкому привіту з дому, бо з рідними він лише листувався. Бажан домовився з ним бачитися час від часу в кав'яренці «Метрополь». Та одного разу Курбас на зустріч не з'явився. «Я відчув: більше ніколи не бачитиму Курбаса. Я більше ніколи його не побачив», — пише Микола Бажан у спогадах.

Леся Курбаса заарештували в Москві 25 грудня 1933-го року.

З Бажаном він справді більше не побачився, зате побачився з Миколою Кулішем. Режисер і драматург опинилися в одному розстрільному списку. З ними були й інші «українські буржуазні націоналісти»: Валер'ян Підмогильний, Микола Зеров, Григорій Епік, Матвій Яворський, Володимир Чехівський. Їхня страта відбулася 3 листопада 1937 року в сумнозвісному урочищі Сандармох.
Опубліковано 17 листопада 2021

Джерела фотографій: Енциклопедія України, Центр Леся Курбаса та проєкт Open Kurbas
Сподобалася стаття? Підтримай редакцію будь-якою сумою!
«Амнезія» досліджує українське забуття: