«Жане! Якщо маєш час і охоту, то забіжи о 9 год. 30 хв. послухати Маклену. Будуть ще троє-четверо друзів. Твій Кляус», — написав у записці Івану Дніпровському Микола Куліш. Це був грудень 1932-го. До прем'єри «Маклени Граси» лишалося трохи більше, ніж пів року. До смерті Дніпровського й арешту Куліша — два роки. До Сандармоху — п'ять.

«Маклена Граса» — це остання п'єса Миколи Куліша й остання постановка Леся Курбаса як режисера «Березоля». А за Юрієм Шерехом — «шоста симфонія Куліша», або ж «елегія безнадійности».

У 1926 році Курбас переїхав до Харкова. Перед цим був «Молодий театр», із 1922-го — Мистецьке об'єднання «Березіль», що вже в Харкові стане повноцінним театром. У цей час будують будинок «Слово», а наприкінці 1929-го туди заселяються відомі гравці культурного процесу Харкова й України загалом: Хвильовий, Петрицький, Підмогильний, Семенко, Меллер, Тичина, Смолич та багато інших.

Вони ходили одне до одного в гості, позичали в Курбаса книжки про мистецтво, пили каву, дискутували. І відвідували театр, де на прем'єрах Хвильовий вибухав оваціями: «Браво, Гуровичу! Браво, Курбасе! Хай живе Березіль!». Харків став концентратом творчості, а «Березіль» — його ядром.

Режисер Микола Станіславський у спогадах згадує про трійцю Куліш-Курбас-Меллер: «Хто мав змогу спостерігати життя мистецького Харкова наприкінці 20-х і на початку 30-х років, той, напевно, пам'ятає нерозлучний тріумвірат, що складався з О. Курбаса, М. Куліша та В. Меллера. Цю імпозантну трійку можна було бачити і в директорській ложі „Березоля", і в клубі імені В. Блакитного, і в театральному на Барачній вулиці будинку для письменників — „Слово". Завжди втрьох...»

Уявили? Тепер уявімо власне Леся Курбаса. «Збакирена бунтарством голова», капелюх, орлиний ніс, манера переступати відразу кілька сходинок під час ходьби. Ця людина створила революцію в театрі, попри те, що глядач спочатку відштовхував експериментальну творчу Курбасову методу.

Юрій Смолич у збірці нарисів «Мої сучасники», згадуючи Курбаса, пише: «Був Курбас постійно в русі — сам був рух, сам — у неспинній зміні: типовий шукач, мисливець, новатор. Не з тих новаторів, що визначають собі мету, впевнено простують саме до неї і, нарешті, здобувають її та переможно заспокоюються. Він був з тих, що ніколи не задовольняються знайденим, приймаючи його тільки як ступінь, тільки як щабель для нових і нових пошуків та здобутків».

Іронічно, що сам Олександр Степанович писав у своєму режисерському щоденнику таке: «Можна, нарешті, сказати в житті раз слово, позбавлене ілюзій: я неудачник, типовий. І не неудачник-нездара, як Терещенко, а неудачник-дурень. Неудачник, що не вміє прикласти і використати своїх здібностей у житті як слід — щоб досягти мети. Через те — ніколи не досягаючий мети в великому. В малому — іноді».

Літо 1933-го року: дихати культурі в Харкові й в Україні загалом стає все важче. Уже відбувся арешт Ялового, постріл Хвильового; за богемою слідкували спецслужби, а українські села помирали з голоду. Після тривалої перерви Лесь Курбас разом із театралами перебував того літа в Межигірському Спасі над Дніпром — готували прем'єру «Маклени Граси». А поміж репетиціями підгодовували хлопчаків, які йшли до них із довколишніх сіл уже напівтрупами, — йдеться в спогадах актора «Березолю» Йосипа Гірняка.

Курбас і Куліш співпрацювали уже давно: на сцені «Березолю» ставили його п'єси «Народний Малахій» (1927) і «Мина Мазайло» (1929). Однак «Маклена Граса» відразу осібно постала в творчості Курбаса. Драматург змінив уже звичний топос України 20-30-х років на Польщу в часи економічної кризи. За легендою, Куліш надихнувся й узяв за основу сюжету історію з польської газети: розорений чоловік застрахував своє життя, а на 500 злотих вирішив найняти іншого чоловіка, аби той його вбив.

У центрі п'єси — Маклена Граса, дівчинка, яка живе з хворою сестрою й безробітним батьком в підвалі будинку польського пана. По сусідству з Грасами, поверхами вище, мешкає сім'я Зброжеків. З одного боку на Грасів тисне пан Зарембський, який хоче врятувати збанкрутілу фабрику, тому робить пропозицію дочці Зброжека Анелі; з іншого — маклер Зброжек, який втрачає всі свої заощадження й не бачить іншого виходу, окрім як заробити на своїй смерті.

Маклена, бажаючи зберегти честь свого батька й сякий-такий дах над головами рідних, шукає заробітку: спочатку на вулиці, намагаючись вторгувати тілом, а потім згоджується виконати прохання Зброжека. Постріл. Розкидані гроші. Сонце. Завіса.

«Маклена Граса» зібрала навколо себе зірковий склад «Березолю». Художником сцени був Вадим Меллер, який працював із Курбасом ще з київських часів. Він створював не лише костюми й декорації для березільців, а й малював афіші.

У ролі Зброжека – Йосип Гірняк, Анелею була Валентина Чистякова, Макленою – Наталія Ужвій, музиканта Падура зіграв Мар'ян Крушельницький.

По літі, 1-го вересня березільці з Межигір'я приїхали в Харків; до прем'єри лишалося менше місяця. Йосип Гірняк згадує виснажливі репетиції й нервового Курбаса, якому перед прем'єрою довелося розмовляти з першим секретарем ЦК КП(б)У Павлом Постишевим. Останній переконував режисера «переглянути і усвідомити ввесь свій пройдений творчий шлях і зректися його; засудити політично-літературну діяльність Миколи Хвильового та ВАПЛіте; те саме зробити з діяльністю М. Скрипника», «зарядитися ентузіязмом до нашої історичної епохи, до нашої дійсности».

«Я зважуюся заявити вам, що своїм минулим — я горджуся! Я теж мушу заявити, що ні Миколи Хвильового, ні ВАПЛіте не можу засуджувати, бо я — однодумець їхньої політично-літературної діяльности. З наркомом освіти Миколою Скрипником я часто сперечався й полемізував на тему політики його установи щодо театру та мистецтва взагалі. Однак після того, що скоїлося,... на його могилу — я каменем не кину. Щодо відсутности ентузіязму до нашої дійсности, то, Павле Петровичу, ось уже чотири дні, йдучи до свого театру, я проходжу повз труп жінки, яка померла з голоду... Її ніхто не прибирає. Такі картини не настроюють на ентузіязм», — відтворена відповідь Курбаса Постишеву в спогадах Йосипа Гірняка.

Умови були нестерпні, репетиції — безкінечні. Потрібно було ще організувати так званий допрем'єрний показ «Маклени Граси» — перед членами репертуарного комітету і політбюром ЦК КП(б)У. За день до цього, в квартирі Леся Курбаса відбулася «таємна вечеря» з акторами п'єси. Там він заявив, що це, певно, його остання роля, остання їхня спільна праця.

Врешті, 23-го вересня відбулася прем'єра для агентів із цигарками, 24-го — «Маклену Грасу» показали «при переповненій залі друзів і недругів „Березоля"».

За два тижні Курбаса звільнили з посади керівника «Березоля». А до цього п'єса тріумфувала в харківського глядача, хоча паралельно сипався шквал розгромних відгуків і рецензій.

Наприклад, борець із націоналізмом Андрій Хвиля писав, що радянська влада дала Курбасові всі можливості працювати, а він не виправив свою «націоналістичну лінію» й почав сезон «Макленою Грасою».

Новоспечений директор «Березоля» Олексій Лазоришак у статті газети «Вісті ВУЦВК» завважив, що «Березіль» деградував, буцімто призвели до цього «буржуазно-націоналістичні, формалістичні позиції Леся Курбаса», які він найвиразніше побачив у постановках «Народного Малахія», «Мини Мазайла» й «Маклени Граси».

А свого апогею пролетарська критика досягає в канонічному полотні Гната Юри «Націоналістична естетика Леся Курбаса», де про «Маклену Грасу» йдеться як про «фашистський наклеп на соціялістичну дійсність» і тому подібне.

Після «Маклени...» Лесь Курбас подався у Москву, де почав ставити «Короля Ліра» в єврейському театрі, із Соломоном Міхоелсом в головній ролі. У той час там, за збігом обставин, виявився й Микола Бажан. Курбас був надзвичайно радий такій зустрічі, буквально палкому привіту з дому, бо з рідними він лише листувався. Бажан домовився з ним бачитися час від часу в кав'яренці «Метрополь». Та одного разу Курбас на зустріч не з'явився. «Я відчув: більше ніколи не бачитиму Курбаса. Я більше ніколи його не побачив», — пише Микола Бажан у спогадах.

Леся Курбаса заарештували в Москві 25 грудня 1933-го року.

З Бажаном він справді більше не побачився, зате побачився з Миколою Кулішем. Режисер і драматург опинилися в одному розстрільному списку. З ними були й інші «українські буржуазні націоналісти»: Валер'ян Підмогильний, Микола Зеров, Григорій Епік, Матвій Яворський, Володимир Чехівський. Їхня страта відбулася 3 листопада 1937 року в сумнозвісному урочищі Сандармох.