Катерина лебедєва
назар шешуряк
Віталій Бардецький
про вусатий фанк 70-х
і шоубіз 90-х
Організатор концертів, продюсер, арт-директор клубу Xlib, піарник «Океану Ельзи», головред журналу «Новий рок-н-рол», а відненавна ще й автор документального кіно.
Саме він вперше вивіз за кордон групу «Скрябін», придумав рольову модель для «Океану Ельзи», видавав у 1996-1997 роках журнал «Новий рок-н-рол», написав книгу спогадів про Андрія Кузьменка, організував купу привозів західних артистів, видавав електронну музику на власному лейблі... Словом, легендарна особистість українського шоу-бізнесу.

Ми прийшли до Барда в гості; він живе у затишному ситому районі, захованому між Виноградарем і Вітряними горами. Десь поряд, кажуть, хата-музей Тараса Шевченка. Квартира Барда теж трохи схожа на музей: офорти Аксініна, портрет Грейс Джонс, і кілька сотень платівок.

Зараз Бард разом з дружино і товаришем готується відкрити у Києві аудіофільський бар «Грам»: високоякісний алкоголь плюс високоякісна стереосистема. А також виступає як сценарист і ко-режисер документального фільму, присвяченого феномену українського фанку 1970-х років. З цього фільму ми і почали розмову.

ПРО «ВУСАТИЙ ФАНК»

Мені завжди подобалось, як британські журналісти вміли давати круту назву будь-якій течії, навіть зовсім маленькій і недолугій. Типу, «трип-хоп!» — і всі зацікавились. Так виникла назва «Вусатий фанк»: дивишся на обкладинку платівки «ВІА Кобза» — а там всі з вусами.

Іноді я діджеїв у різноманітних київських закладах, ставив пару українських треків 1970-х, і хіпстери не доганяли — думали, це щось нове. Пробували шазамити. А ти їм кажеш, що цьому треку 40 років.
Слухав цю музику і друзям радив, а потім мій знайомий режисер Сергій Лисенко порадив зняти кіно про це все. Кажу — яке кіно, ти що, на які бабки? Виявилось, що можна отримати державний грант. Зробив синопсис буквально за день, подали на пітчинг до Держкіно. В цій експертній раді сиділи люди плюс-мінус мого віку, вони виростали на цій же музиці, і їх, мабуть, проперло.

Ми це все слухали, коли були дітьми. Це ж був головний мейнстрім в усьому Совку. Кілька найпопулярніших ВІА їздили в безкінечні тури, як американські артисти: виїхали з Чопа і до Камчатки, 250 концертів в рік, збирали величезні зали, стадіони. Музика суто для мас.

Там доволі складні синкоповані ритми — але люди танцювали! Були гнучкі, прямо як в тій американській програмі Soul Train. Головне питання, яке мене цікавить у фільмі, крім соціальних штук і постколоніальних досліджень: коли наші люди втратили свою ритмічність?

На жаль, деякі зірки того часу продинамили участь у фільмі. Спершу я парився, але потім зрозумів, що зірки насправді не генерували музичні ідеї. А от кількох справжніх музикантів усе ж вдалося відзняти. За рівнем музичного мислення зараз обмаль таких людей.

Ця музика була чудово синхронізована з тим, що відбувалося у світі. В Бразилії, грубо кажучи, послухали Джеймса Брауна, наклали його на боссанову та отримали свій новий стиль. Подібне відбувалося і в африканських країнах, де змішували американський фанк зі своєю традиційною музикою. В результаті — африканське диско і афробіт. Може, наш новоутворений стиль так і називався би — «вусатий фанк». Ми йшли у правильному напрямку, але через ідеологічні комуністичні причини усе прикрилось і не розвинулось як слід.

Думаю, завершимо фільм до кінця року. Випустимо вже ближче до тепла.
ПРО ШОУБІЗ НА РУЇНАХ
Десь на третьому-четвертому курсі, ще у Львові, я почав працювати в «Ростислав Шоу». Я думаю, це була взагалі перша продюсерська агенція в Україні. На той час я вже був доволі відомим музичним журналістом, прийшов до Ростислава Штиня брати інтерв'ю, ну і закінчилося тим, що я став типу начальником їхнього департаменту піару. Чи як там воно тоді називалось?

Ми працювали з Іриною Білик, Оксаною Білозір, Вікою Врадій... та з усіма, коротше. Я і Кузьму туди привів (правда, це вже був останній рік існування агенції).

Ми не заробляли гроші, ми їх витрачали. Мій босс був людиною, як би це правильно сказати, аферистичного формату. Ми малювали реальність грубими пензликами. У нас був офіс в готелі у Києві, ми літали літаками весь час, я курив Мальборо... На четвертому курсі!

Одного разу ми протягом року чи двох курували найбільший фестиваль естради, називався «Вернісаж». В Палаці Україна проходив. Ми його переназвали «Вернісаж: нова українська хвиля», і привозили туди іноземних артистів. Наприклад, жінку одного американського нафтового магната, яка у 70-ті була диско-зіркою середнього дивізіону, і тому подібне.

Пригадую, привезли на подібний концерт «Скрябіна». Десь на початку їхньої діяльності, 91 рік наче. В країні ад, хавки немає, нічого немає, а тут розкішні фуршети. Кузьма і Рой в депресії були після того: як так, всі бідують, а тут канапе.

А ще був дуже цікавий проект, який ми робили разом з німецьким посольством. Це був Палац Україна, знову ж-таки — офіціоз, всі діла. А ми привезли Die Haut, інструментальний такий психоделічний музон, і культове дівчаче тріо Malaria, і ще когось. (За словами Макета з групи Ivanov Down, там була ще й Лідія Ланч - прим.ред.) В Палаці Україна! Можеш уявити, як там публіка офігіла.
ПРО БЕРЛІН І КУЗЬМУ
На початку 90-х у Львові була дуже добра студія звукозапису. «Студія Лева» називалась. Вона була технічно досить крутою на той час. І дуже дешевою, тому що життя було в цілому дешеве. Я винаймав тоді помешкання практично в центрі Львова, яке коштувало 20 чи 25 доларів на місяць.

З'явився один чувак — Пол Бонінг, британець, який жив в Берліні досить довго. І якимось чином рознюхав це все і приїхав туди записуватись. Ми там і познайомились.

В Берліні тоді відбувався фестиваль «Berlin Independent Days», це музична ярмарка така: приїжджали люди з бізнесу, розмовляли-знайомились. І Пол отримав від них грант на те, щоб показати, що відбувається тут у нас. Україна якраз стала незалежною, був певний інтерес.

Я почав цим займатися, і це була повна жопа. Оці всі посольства. Пригадую біля Цирку черги, в яких тисячі людей стояли під дощем. У багатьох гуртів, яких ми хотіли везти (планувався Ivanov Down зокрема), не було паспортів. В результаті поїхали тільки Анжеліка Коршинська (я в той час займався її менеджментом, вона робила такий цікавий кросовер з прогресив-року і оперного співу), «Мертвий Півень», ну і Кузьма, тому що Кузьма був друган, я його завжди засовував всюди, де можна було.

Був такий львівський кабаре-театр «Не журись», і у них був автобус. Апгрейджений ЛАЗ, навіть тєлік в салоні був, шикарно. Це кінець 92-го, здається, якийсь листопад. Дубак нереальний. І ми цим автобусом їдемо в Берлін.

Нам не було чим заправитись, щоб хоча б до Польщі доїхати. Але Кузьма знав, де якісь його місцеві жужики мали схрон звідкись украденої солярки. Реально in the middle of nowhere десь під Новояворівськом відкрили цю фігню і заправились.

Приїхали в Берлін і одразу потрапили в клуб «Тахелес» (його, на жаль, вже немає), це було супер культове місце. І коли ми туди зайшли, там якраз виступав Дженезіс Пі Оррідж. Ну він тепер вже з цицьками, а тоді ще був без. Оце був триндець просто. Я перший раз на Заході, а нам же все життя розказували про той адський капіталізм, оце воно якраз і було. Спершу нічого не розумів, але через пару днів уже думав — клас, все, я повинен тут залишитись.
ПРО НАРКОТИКИ
Галіма трава була завжди. Якщо це вважати наркотиком. Але якість там була жахлива. Мабуть, за останніх років десять відбувся стрибок серозний з точки зору якості.

Все, що я знаю про наркотики, насправді, сталося в Берліні у 90-х. Це було перше західне місто, куди я потрапив, ми якраз застали початок всіх цих рейвів. І ми були в компаніях, які... Я спочатку взагалі не міг зрозуміти, що відбувається. Я думав, що ці люди якісь шизануті абсолютно: базарять з тобою по 45 хвилин без перерви, на другий день приходиш, а вони там з дітьми уже, спокійні.

Ну ясно, що це були часи, коли всі в тебе все засовували — типу, давай, давай. Звичайно, трохи стрьомно було спочатку, тому що ти про це тільки читав, і якісь друзі з Києва розповідали страшні історії про досвіди з кетаміном.

В Києві, коли всі ці перші танцювальні вечірки пішли, кур'єри прибували з Росії, переважно з Пітера. Це вже було і ЛСД, і перше екстазі, і гриби. Пригадую, на якийсь із перших рейвів хтось завіз досить велику кількість екстазі з Нідерландів. Потім, я так розумію, це все почали розбодяжувати тут, в Україні. Вся ця хімія з непередбачуваним результатом... Здоров'я важливіше. Я навіть не знаю, чи варто це писати, мама ще прочитає.
Ми досліджуємо українське забуття.
Підписуйся на розсилку «Амнезії»:

А ще у нас є канал в Телеграмі.
ПРО «НОВИЙ РОК-Н-РОЛЛ»
Десь у 96-му я повернувся з Берліна. Приїхав у Львів спочатку, і там майже одразу на тролейбусній зупинці мені наваляла якась місцева гопота, як зараз пригадую. Ну його нафіг той Львів, думаю, зібрав речі і того ж пізнього вечора поїхав у Київ.

Поселився у свого друга Віталія Клімова. Почав шукати роботу. В якийсь момент з'явився Стамбовський і сказав, що він робить журнал. Ну і я типу долучився до проекту. До того вони вже зробили перший номер, який був досить смішний і в дизайнерському сенсі, і з точки зору контексту. Сергій був більше по рок-н-рольній музиці, з ритм-енд-блюзовою закваскою, а я після Берліна був уже в зовсім інакших музичних сферах. І прийшов з ідеєю робити такий більш сучасний журнал для молодих людей. Прогресивних, як їх тоді називали. Нова музика, мода, лайфстайл.

Тираж у нас був тоді, здається, 15 тисяч. Розповсюджувались по всій Україні. Але особливо заробити на журналі не вдалося, звісно. В той момент якраз вдарила криза 98 року, і рекламні бюджети просто зникли. Так що ми успішно завершили проект після 9 номера.

Але це було дуже весело, насправді. Тому що ми друкували все що завгодно. Показували цю зовсім нову музику — а люди ж, по суті, ніде не могли діставати інформацію про музику, крім як з друкованих видань. Я думаю, що ми були досить впливовими. Уже пізніше пару разів до мене підходили якісь люди і казали, що виросли на цьому журналі.
Скани кількох випусків можна знайти на сайті «Б.У.М.»
ПРО «ОКЕАН ЕЛЬЗИ»
«Океан Ельзи» я краєм вуха пам'ятав ще по Львову, а потім Клімов їх відкопав і сказав — будемо займатись. Я його всіляко відраджував, казав, що група повний порожняк. Але проект був цікавим, тому що все придумувалося з нуля.

В той час я дуже зацікавився тим, що потім стало називатися піаром. Способи керувати суспільною думкою, маніпулювати медіа, такі якісь штуки. Мені дуже подобалась роль такого сірого кардинала, який запускає усякі інформаційні тєлєги.

В контексті «Океану Ельзи» таких тєлєг було досить багато. Ми прописали маркетингову стратегію. І я бачу, що вони нашими ідеями (свідомо чи ні) до цього часу оперують.

По-перше, ми били на пригноблену українську гідність: типу, ми не гірші, у нас є своє, теж типу круте, може навіть ще крутіше. Така рольова модель. Щоб дітям було чий портрет повісити собі на стіну. Іншою важливою аудиторією, на яку ми робили акцент, були жінки 35+. В комплексі з позиціонуванням учасників всередині групи практично як у бойз-бенді наша стратегія спрацювала доволі швидко.
ПРО НОСТАЛЬГІЮ І АМНЕЗІЮ
Під час кожного переїзду в нове помешкання я щось викидаю. Наприклад, викинув всі свої касети, їх було дуже багато. Може й не треба було, але я спокійно до цих ностальгійних штук ставлюсь. С глаз долой — из сердца вон.

Платівки? Слухай, в мене було їх в два рази більше. Я за рік позбувся половини — продав, подарував. Я зберігаю тільки півтори тисячі, які я можу осягнути. Я не колекціонер, колекціонер не знає, що там у нього є, а я свої принаймні пам'ятаю. При цьому кожен місяць 10 продаю, 5 купую, таким чином я прийду десь до п'ятиста платівок. Такий типу essential top.

Ми ж не робимо вічні речі. Ми робимо речі, які пов'язані з поп-культурою, свідомістю в даний момент. Все, що мало залишитись, десь там залишилось. В когось підшивка журналів, в когось диски. Я більше схильний до зберігання емоцій.
ПРО ЩО МИ НЕ ПОГОВОРИЛИ
По-перше, про запис епохального альбому Ігора Цимбровського, бо Цимбровський сам усе розповів нам, читайте інтерв'ю. По-друге, про київський клуб Xlib, бо у нас уже є передрук статті з журналу «Молоко» за 2007 рік, коли клуб якраз тріумфально відкрився.
Опубліковано 30 жовтня 2018
Нам є що згадати:
Made on
Tilda