Попри кризу в індустрії після розвалу Союзу, маленькі бюджети та загальні злидні, українські кінематографісти продовжували робити кіно. Одною з головних тем 90-х, природно, став кримінальний світ. Якими були українські кримінальні фільми тих часів, можна зрозуміти з п'яти різних стрічок в п'яти різних жанрах.

Останні роки Радянського Союзу. Ветеран Афганської війни Володимир Мукасій (Олег Фомін) повертається додому і дізнається, що його сестра Аліса (Марія Селянська) знаркоманилась, а квартира перетворена на притон. Потім сестру ще й викрадають, тому Володимир разом зі своїм другом Глазковим (В'ячеслав Баранов) починають пошуки викрадачів. Вони знаходять Алісу, але занадто пізно — дівчина помирає від передозування. Вбитий горем Мукасій оголошує війну наркомафії і починає мститись.

Формально «Погань» все ж кіно епохи Перебудови, але воно дуже добре окреслює основну тему кримінальних стрічок наступного десятиліття: загублені ідеалісти в новому світі капіталізму, наркоманії і бандитизму. Сюжет стрічки в чомусь повторює «Таксиста» Мартіна Скорсезе, в чомусь віддає данину класичним бойовикам типу «Рембо», і випереджає фільм «Брат» Балабанова на цілих сім років. Це універсальна історія про чоловіка, що повертається з війни і не може знайти себе в новому світі.

Антинаркотичний пафос стрічки цілком зрозумілий. Ненависть головного героя до речовин показана досить грамотно — найгіршу сторону наркозалежності він побачив ще на війні. На жаль, це єдине, що ми знаємо про його особистість. Порожнечу Володимира найкраще видно у фінальному акті, де від драми не залишилось нічого, а стрічка остаточно перетворюється на бойовик. Любителям жанрового кіно «Погань» може видатися розбалансованою, але навіть вони зловлять приємну ностальгію: багато сцен стрічки відзнято в різноманітних місцях Києва.

Дія стрічки розвертається в зимовому пострадянському Києві (портрети Горбачова тільки-но познімали зі стін в кабінетах). Після загадкового вбивства свого чоловіка молода журналістка Софія (Ольга Сумська) отримує пропозицію від полковника міліції (Богдан Ступка) зробити матеріал про найкращого слідчого України капітана Богдан Мазепу (Іван Гаврилюк). Його статистика розкриття злочинів практично ідеальна, за винятком пари випадків. Софія погоджується на роботу, сподіваючись розкрити таємницю загадкового капітана. Звісно ж, все це неминуче розвивається в любовну лінію.

«Чотири листа фанери» радують цікавим кастом: крім Сумської, Гаврилюка та Ступки тут знялися в невеликих ролях Ада Роговцева, Борислав Брондуков та Костянтин Степанков. Режисер Іван Гаврилюк, до речі, теж завжди був актором; він знімався в таких класичних фільмах, як «Вавилон ХХ», «Захар Беркут» та «Анничка». «Чотири листи...» — його перша і остання режисерська робота.

З перших хвилин «Чотири листа фанери» здаються чимось свіжим для початку дев'яностих: в традиційно маскулінному жанрі детективу головну роль віддають молодій Ользі Сумській. Однак це враження швидко зникає, коли з'являється герой Івана Гаврилюка – капітан Мазепа. Його герой – це квінтесенція «крутого копа» (навіть попри те, що він мєнт, а ніякий не коп). І візуально, і манерами він дуже схожий на головного героя серіалу «Приватний детектив Магнум» у виконанні Тома Селлека. Тож Софія досить швидко губиться як на фоні Мазепи, так і в детективній інтризі.

«Чотири листа фанери» лихоманить від карколомних стрибків між сюжетами: від натягнутої любовної лінії глядача кидають в раптове вбивство, з раптового вбивства переключать на знайомство з батьками капітана, потім занурять у флешбек, а звідти знову повернуть в основний сюжет. У фіналі Софія все ж зрозуміє загадку двох вбивств (а також таємницю самого капітана Мазепи), проте повний сенс назви «Чотири листа фанери або два вбивства в барі» відкриється лише в епілозі. Сюжетний поворот несподівано перетворить весь фільм з детективу на дуже своєрідну і навіть смішну притчу про еміграцію.

Військовий у відставці Євгеній Сагібов (Анатолій Хостікоєв) шукає гроші для викупу свого товариша з африканського полону. Для цього він заручається допомогою Сруля Соломоновича Судакера (Анатолій Равикович) — «дирижера симфонічного оркестру», а по факту типового афериста. За допомогою сили Євгенія і хитрості Сруля вони почнуть розводити криміналітет на гроші і навіть наживуть собі справжнього ворога у вигляді впливового банкіра-педофіла (Давид Бабаєв-Кальницький).

«Викуп» — справжній приклад українського кіно категорії «Б». На це вказують і скромний бюджет, і типовий сюжет, і Юрій Рогоза («День народження Буржуя») у кріслі сценариста. Замість персонажів маємо ходячі кліше. Євгеній — небагатослівний, часом дотепний, незворушний екс-військовий, що знається на бойових мистецтвах і слідує власним принципам; опис, що міг би підійти героям Жана-Клода Ван-Дамма чи Стівена Сігала. І хоча у головного героя навіть є невелика драма і зрозуміла мотивація, Сагібов одразу ж змальований як нереальний «кіношний» персонаж, що вирубає ворогів одним ударом з характерним звуковим ефектом. Тодішнім глядачам це, вочевидь, неабияк подобалось: Хостікоєв отримав за цю роль приз глядацьких симпатій на фестивалі «Стожари».

Сруль, натомість, — уособлення анекдотичного хитрого єврея, не позбавленого інтелігентності та мудрості. Саме йому в сценарії віддана левова доля жартів та іронічних коментарів. Євген та Сруль стають майже архетипічним дуетом: Дон Кіхотом та Санчо Пансою, лицарем та зброєносцем. Проте дев'яності явно не час для боротьби з вітряками — героїв цікавлять лише гроші. І навіть благородна ціль — врятувати друга Євгенія — стає лише виправданням, адже дует явно насолоджується своєю справою.

На відміну від більшості кримінальних стрічок дев'яностих, у «Викупі» взагалі немає реалістичного насильства, при цьому загальний антураж десятиріччя переданий дуже яскраво: строкаті спортивні костюми, побиті автомобілі, пафосні казино, і понти усюди, де їх можна очікувати. А в одній сцені герої навіть зустрічають Горбачова, і той пропонує їх підвезти. Все як в житті.

Головний герой Анатолій (Олександр Лазарєв молодший) - розгублений київський інтелігент. Перекладач за фахом, він час від часу перебивається випадковими заробітками. Все змінюється, коли дружина кидає його заради багатого бізнесмена. Вбитий горем, Анатолій через свого однокласника (який тримає кіоск), винаймає кілера, щоб прибрати нового чоловіка своєї колишньої.

«Приятель небіжчика» став першим фільмом, який Україна відправила у лонг-ліст кінопремії «Оскар». В основу сценарію ліг роман відомого українського письменника Андрія Куркова «Любий друг, приятель небіжчика».

Це досить унікальне кіно, жанрову приналежність якого визначити складно. Драма про чоловіка, що не може знайти себе у новому агресивному світі капіталізму? Психологічний триллер? Мелодрама про розлучення? Трагікомедія? Зрештою, кожен з цих жанрів легко вміщується в неонуар, атмосфера якого вгадується в багатьох елементах стрічки.

Сам Анатолій — типовий нуарний герой. Вже не дуже молодий чоловік з похмурим поглядом, який проводить свої вечори, запиваючи тугу в барах на Андріївсьому узвозі. Його життя нестабільне, проте він не дуже старається його змінити. Однак, коли в його житті зникають чи з'являються жінки, Анатолій починає діяти, частіше за все не роздумуючи про наслідки. Які, звісно, його неминуче наздоганяють.

Камера Вілена Калюти майстерно вловлює тонкі інтонації меланхолійного Києва: від прокурених закладів до темних напіврозбитих дворів, від нудних контор до депресивної квартири головного героя. Причому Калюта неодноразово обмежує героя Лазарєва проходами чи коридорами, ще більше підкреслюючи його неспроможність вибратись зі свого одинокого світу.

Молодий моряк Слава (Тарас Постніков) дезертує з флоту і вирушає до Києва, коли дізнається, що його кохана побралась з іншим. Зустріч завершується невдало: герой залишається сам на сам з великим містом без грошей і знайомств. Але доля підкидує йому шанс на нове життя у вигляді Інги (Ірина Мельник), що працює секретаркою в успішного бізнесмена. Вона пропонує Славі пожити в неї, але взамін він повинен допомогти їй у шантажі боса. Легкі гроші й амбіції спонукають пару шахраїв на подальші злочини, в той час як дезертира починають шукати війскьомат, міліція та криміналітет.

«Тупик» виділяється чіткою прив'язкою до часу, адже всі події відбуваються на фоні вбивства голови Нацбанку України Вадима Гетьмана. Сценаристом виступив письменник Андрій Кокотюха, який тоді тільки-но починав творчу кар'єру.

У стрічці практично немає однозначно хороших персонажів. Слава та Інга тільки спочатку здаються приємними героями, що всього лише намагаються вижити; до нових ролей шахраїв вони звикають досить швидко. Гроші розбещують. Смак легкої наживи настільки сильний, що загоює навіть сердечні рани. На виході маємо своєрідну історію про київських Бонні та Клайда. Щоправда, дрібнішого ґатунку.

«Тупик» — трилер із закрученим сюжетом, в якому тісно переплетені теми шахрайства, корупції, кумівства і звичайної людської жадібності. Приблизно таким ми і запам'ятали те буремне десятиліття.