Бурхлива юність українського кінематографу в журналі «Кіно»

У 1920-х кінематограф був ще зовсім молодим винаходом (брати Люм'єр вперше показали свої потяги і фабрики у 1895-му), тож розвивався дуже бурхливо: нікому не відомі новачки за пару років ставали визнаними майстрами, щодня з'являлися неймовірні винаходи і нові технічні трюки, а критики жваво обговорювали, які можливості відкриває нам цей дивовижний медіум. Так було в Штатах, так було в Європі, так було і в Україні.

Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) утворилося 1922 року, об'єднавши під собою всю кіноіндустрію: зйомка, прокат, підготовка молодих спеціалістів. Природно, що їм потрібні були і власні ЗМІ. Їхні перші спроби створити медіа більше нагадували рекламні листки про те, що там «скоро на екранах», але в 1925 році за справу взялися серйозно. В грудні 1925-го у богемному Харкові виходить перший випуск журналу «Кіно», де крім анонсів публікується серйозна критика, детальні розповіді про нюанси знімального процесу, новини з-за кордону та багато іншого. Всього вийде 135 номерів за вісім років.

Головним редактором «Кіно» був Микола Бажан. Серед авторів — Юрій Яновський та Григорій Епік. Ілюстрації створювали, крім багатьох інших, Костянтин Болотов, Олександр Довженко та Володимир Татлін.

В журналі друкували великі критичні есеї, афіші кінопоказів, фотографії акторів і кадри з фільмів. Українським стрічкам влаштовували гучний піар-супровід: наприклад, «Земля» Довженка з'являється щонайменше на трьох обкладинках журналу, а називають її не інакше як «ВЕЛИЧЕЗНИЙ ЕПОХАЛЬНИЙ ФІЛЬМ». Була рубрика «Кінолібретто», де попросту переказували фільми у формі тексту (іноді лаконічно, а іноді ледь не покадрово). Траплялися і суто політичні агітки про «клятих капіталістів» — таких з кожним роком ставало все більше.

Журнал також мав своїх власних кореспондентів за кордоном, які оперативно писали про новинки з Німеччини, Франції та США. На голівудський кінематограф, до речі, уже тоді дивилися згори: мовляв, суцільна низькопробна комерція.

Жваво обговорювали найсучасніші технологічні досягнення і різні хитрі методи комбінованих зйомок. Сперечалися про звукове кіно, яке тоді називали «тон-фільмами»: це спосіб розширити можливості кінематографу як мистецтва чи навпаки, перетворити його на засіб нудної документації реальності?

Журнал став досить популярним, тираж в найкращі періоди сягав 12000 примірників. В редакцію приходили листи з усієї України. Читачі пропонували теми, розпитували про умови навчання у щойно заснованих кінофакультетах, пропонували свої тексти і фото. «Ми не надрукуємо ваш вірш, бо там забагато помилок, ідіть краще повчіться», — відповідала редакція на сторінках журналу.

Для читачів також влаштовували різні конкурси: відповідаєш на питання, розгадуєш головоломки, збираєш бали — і можливо навіть виграєш фотоальбом ВУФКУ.

«Кіно» також кілька років співпрацювало з «Товариством друзів радянського кіно», членам якого оформлювали абонементи на кінопокази, підписку на пресу та інші «кіноманські» штуки. Членство в цій організації було добровільно-примусовим: грубо кажучи, робітник якого-небудь заводу отримував зарплату, але шматок одразу ж забирали на розвиток кінематографу.

«У 20-х в Україні ще досить поблажливий політичний клімат, ВУФКУ ще зберігає автономію від московських наркомів, — розповідає кінознавець Довженко-Центру Олександр Телюк. — Тому в "Кіно" поводяться досить сміливо. Не в сенсі гострих розгромних рецензій (тогочасне українське кіно розкритикувати неважко), а в сенсі пошуку нового погляду на кінематограф. Критиків цікавив не просто репертуар кінотеатрів, чи ілюстрація побуту в кіно. Вони прагнули описати правопис нової кіномови. Пробували перенести закони лінгвістики на кінематограф. Цей проект згодом зазнав краху, але в ті роки на цю тему друкували багато цікавої критики на межі з філософією».

«Журнал розвивався дуже динамічно, риторика часто змінювалася, — говорить Олександр Телюк. — У 26-му році помітний інтерес до європейського авангарду, у 27-му стає більше українського кіно: уже є Довженко, уже стає зрозуміло, що тут теж роблять багато цікавого».

Динамічність проявляється і в тому, як від номера до номера змінюються прізвища під матеріалами — в журналі друкувалися десятки різних авторів. Це все молоде покоління (що не дивно, адже старших забрала війна), і юнацький запал відчувається на кожній сторінці.

«З часом риторика стає все більше заідеологізованою, — продовжує Олександр. — Відчувається і самоцензура, і цензура згори. Мистецтво заради мистецтва уже нікого не цікавить: кіно має служити в першу чергу розвитку радянського проекту. В 30-х статті стали помітно агресивнішими: пошук ворогів на всіх фронтах, не критика навіть, а справжні пасквілі. Ну і видно, що купюра на купюрі. Читати це все уже... важкувато».

Чому саме закрили журнал, достеменно невідомо — не збереглося ніяких наказів чи інших документів. Але рішення, судячи з усього, приймалося досить швидко: в останньому номері є навіть анонси майбутніх матеріалів.

Схоже, що після підпорядкування ВУФКУ напряму Москві і першої хвилі репресій подібний журнал виявився попросту непотрібним радянській владі.