Хоча Луганське посольство не було першим, можу похвалитися, що саму концепцію посольств як методу просування фестивалю вигадав я. Це був 2003 рік, лист із конкретними пропозиціями я надіслав прем'єр-міністру Наташі Кто-Надо та Президенту Микиті. Микита зацікавився і доручив Наталці опрацювати ідею посольств.
Почали з'являтися посольства Сімферополя, Білгорода, Харкова, Донецька. Послами ставали різні люди, але добре знайомі особисто з кимось із уряду — у Білгороді це була DJ Карина Саакян, а в Севастополі один із постійних тусовщиків Казантипа Саша Небідний; він був великим бізнесменом і міг фінансового тягнути на дуже хорошому рівні.
Структура посольств була дуже проста. Була людина, відповідальна за роботу посольств, — вона була комунікатором між послами, діджеями, дизайнером та урядом. Формально до його обов'язків входило затвердження всіх вечірок — дивитися, чи підходить заклад, стежити за коректним застосуванням брендбука, затверджувати макет афіш, флаєрів та лайнапу.
По лайнапу було обов'язковою умовою привезення хедлайнером одного діджея із казантипської діджей-тусовки, але при цьому у їхньому виборі була повна свобода — жодних інтриг, нав'язування чи заборон за всі роки не зустрів. І це не дивно, бо їхня тусовка була справді дуже дружна.
Фінансово чи юридично це ніяк не регулювалось, ми ніколи не платили за використання лейблу — все було на дружніх стосунках.