Назар шешуряк
Письменник на курорті.
Як Коцюбинський розважався в Італії
Михайло Коцюбинський тричі відпочивав на острові Капрі: влітку 1909, влітку 1910 і взимку 1911-12 років. Засмагав і купався, ловив рибу, милувався гротами, знайомився з фанатками, тусив з Горьким — і детально писав про це все у листах до своєї молодої коханки.
Привабливий чоловік середнього віку у білому костюмі, лисий і зі стильною борідкою, статечно прогулюється набережною; нюхає квіти, проводжає поглядом жінок, і час від часу занотовує щось у записник. «Scrittore russo, — шепочаться про нього місцеві. — Живе тут в розкішному готелі. Постійно рибалить з отим іншим шумним росіянином, Massimo Gorki».

Жителі Капрі, звісно, давно звикли до туристів. Курорт тут влаштували ще за часів Римської Республіки. Перший імператор Октавіан Август побудував тут собі дачу, а його наступник Тиберій і зовсім переселився на острів в останні роки життя — про його тутешні оргії ходять легенди.

Коцюбинського оргії не цікавили — він приїхав за спокоєм, морським повітрям і райськими краєвидами. Тим більше, що в Чернігові на нього чекала не тільки законна дружина, але й Олександра Аплаксіна — молоденька колега, з якою він крутив безсоромний романчик ось уже майже десять років. Коцюбинський писав їй з Капрі по кілька листів на тиждень — з їхнього листування ми і цитуємо подробиці цих подорожей.

Михайло Коцюбинський
Острів Капрі невеликий, але все ж на ньому могло би поміститися з десяток таких міст, як Чернігів. Містечок тут два: Капрі й Анакапрі, населення в обох налічує по 5 тисяч. Але культура тут, наче в столицях: електрика, магазини, екіпажі, бруківка (ще краще, ніж в столичних містах, адже геть немає пилюки). Залізниці, звичайно, немає, бо острів маленький, але фунікулер від пристані на Капрі все ж є. І все елегантне, мов іграшка. Взагалі життя тут обставлене не тільки зручностями, але і повним комфортом, небаченим в Росії. Завдяки тому, що населення невелике і культурне, кожен, хто живе більше тижня на Капрі, стає відомим місту. Тут уже знають, що я письменник, а для італійців письменник (scrittore) це щось священне, тому мені кланяються і тепло вітають навіть незнайомі люди.
Листівка з Капрі, 1910-ті

1909

На той час Коцюбинський уже здобув певну популярність у Європі, тож мав багато світських зустрічей по дорозі в Італію. У Відні його обмацали всі, хто зміг дотягнутися: від депутатів місцевого Парламенту до німецьких журналістів (якраз недавно з шаленим успіхом вийшов німецький переклад кількох його оповідань). Така надмірна увага його дивувала і стомлювала. Набагато цікавіше було в парку атракціонів. Письменник покатався на американських гірках — «жінки верещали неймовірно» — і на чортовому колесі, а потім відвідав «бал віденських покидьків», що б це не означало.

З Відня потягом приїздить у Венецію і ще пару тижнів тиняється італійськими містами: їде в Рим, потім в Неаполь. В Італії Коцюбинський далеко не вперше (пише, що в Римі орієнтується краще, ніж у Чернігові) — але все одно по-собачому дивується місцевим звичаям і вбранням.

Михайло Коцюбинський
Пишу тобі, моє серце, на самому березі моря, біля Неаполітанської затоки. Море сьогодні грізне, вітер, але тим ефектнішими на його тлі виглядають вітрила. Позаду мене гойдаються величезні пальми. Зліва Везувій, але він згаснув — morte, як кажуть про нього неаполітанці. Вдалині в морі, точно хмара на небі, повитий млою Капрі — острів, на якому буду відпочивати.

Зараз уздовж берега величезний рух: все, що тільки може, виїжджає подихати прохолодою. Автомобілі гуркочуть і димлять, важкі ландо повні нарядних жінок, ліврейна прислуга в циліндрах, а дами без капелюшків. Розкішна зачіска чорного волосся — і більше нічого! Це особливість неаполітанської моди (втім, як і венеційської), але що мене захоплює, так це двоколісні екіпажі, дуже витончені й легкі, а в упряжці ослик. Маленька красива тварина виглядає дуже витончено в особливій збруї.
На землю Капрі письменник ступає першого червня, і закохується в цю місцину з першого погляду. В повітрі запах гірських трав, буяють апельсинові й оливкові дерева, всюди тиша і спокій, «небо й море сперечаються про красу». Він оселяється в хорошому готелі на повний пансіон і не може повірити своєму щастю.

Щодня — прогулянки островом. То на пляж, то на пагорби, то в гроти. Гротів тут кілька: один освітлює занурені руки і весла срібним сяйвом, з іншого виринає особлива яскраво-блакитна хвиля pikolo diavolo — маленьке чортеня. Можна ще взяти ослика і навідатися на протилежний бік острова. На пагорбі заховалося село, яке так довго було відрізане від цивілізації, що зберегло власну мову. Купатися скромний Коцюбинський наважився тільки на десятий день. Сподобалось.

В перші ж дні він знайомиться з Максимом Горьким, який жив тут уже третій рік, і проживе ще чотири. У нього власна розкішна вілла (що досить іронічно, як для майбутнього улюбленця пролетаріату), велетенська родина і безкінечний парад гостей. Сидячи в кріслі на терасі у Горького, Коцюбинський познайомиться і з Буніним, і з Луначарським, і ще бозна з ким: скульптори, артисти, гіпнотизери, танцюристи, астрономи і просто різноманітні багатії.
Горький та Коцюбинський на о. Капрі. Картина Володимира Путейка (1950-ті)
Коцюбинський та Горький симпатизують одне одному і проводять разом багато часу. Гуляють островом, напиваються і байдикують, іноді вибираються в сусідні містечка на цікаві івенти — дивляться з яхти на феєрверки і повітряні кулі. Коцюбинський пише також, що їх з Горьким зняли у якомусь фільмі — більше жодних подробиць, на жаль.

Михайло Коцюбинський
Дивився тарантелу — таку особливу, яку вміють танцювати тільки дві людини на світі, і живуть вони тут. (...) Потім ми пішли з Горьким на вечір до відомого вченого астронома, німця Мейера, де нас пригостили співом якоїсь співачки і німецького художника Руданова. Але все це було з опери «заткай вуха» — така нудьга, що всі мухи на Капрі повиздихали. Ми тоді давай боже ноги, і залишок вечора провели у Горькою, дуркували, співали і сміялися. Повернувся додому о другій ночі і сьогодні ходжу сонний.
Посміємо припустити, що це було найщасливіше літо в житті письменника. Місяць у райській місціні, серед чарівної природи і цікавих людей. Подалі від замацаного Чернігова, подалі від нудотної роботи в сатистичному бюро, задушливого побуту, напружених стосунків з дружиною. Покидаючи острів, Коцюбинський обіцяє собі повернутися.

Закінчилась поїздка нервово. Уже на залізничному вокзалі перед відправкою у Відень він познайомився із сусідами по купе, і відійшов з ними випити. Поїзд рушив без них, тож наступні два дні Коцюбинський провів у пошуках своїх валіз, які довелось порціями рятувати у різних містах на різних вокзалах. Але свою головну місію — купити для молодої коханки годинник — він виконав успішно.
Листівка з Капрі, 1910-ті

1910

На Капрі Коцюбинський вперше в житті відчув себе успішним письменником, дотепним інтелектуалом і романтичним мандрівником, з яким всі хочуть познайомитися; після повернення в Чернігів ця слава перетворилась на гарбуз, і він знову став тим, ким був усе життя — змученим працівником статбюро в душному провінційному містечку. У спогадах Аплаксіної читаємо, що Коцюбинський не знаходить собі місця, депресує і нервує. Здоров'я погіршується, дають про себе знати проблеми із серцем. Наступного літа він бере довгий лікарняний і знову виривається з обридлої буденності в італійський рай.

Друга подорож пройшла по морю на пароході (так дешевше). Перша зупинка — у Стамбулі, де Коцюбинський купує феску (характерну турецьку шапочку-циліндр) і валяється у ній на дивані у старовинній кав'ярні. В Османській імперії лише минулого року відбувся переворот, молодотурки змістили Абдул-Гаміда, тож повітря в Стамбулі було наелектризоване. Колишнього правителя відправили в грецькі Салоніки і тримали там в розкішному палаці під вартою; Коцюбинський з цікавістю розглядав цей палац уже наступного дня.

Далі — Афіни, потім Сицилія. Письменник радо користується кожною можливістю прогулятися незнайомими містами, на відміну від інших пасажирів. Виходить навіть в італійську Месіну, де півроку тому трапилася серія жахливих землетрусів. Все місто було зруйноване вщент, з-під завалів продовжували діставати загиблих. Коцюбинський описує побачене в страхітливих подробицях.

Михайло Коцюбинський
Вулиці захаращені камінням і всякими предметами, під якими і зараз поховано 40 тисяч чоловік. Скрізь стирчать уламки стін, готові впасти на голову; нутрощі будинків оголені, там все ще лишилися меблі і посуд, штори на вікнах, картини і прикраси.

Вперті люди будують поряд зі зруйнованими будинками смішні двоповерхові дерев'яні хатинки, живуть в них і торгують. На вулицях рух, але в очах у всіх жах; жінки в глибокій жалобі, чоловіки всі в чорних краватках.

Йдуть розкопки. На горах зі сміття сидять городові. Але ось бачиш, як городовий встає і дає сигнал: відкопали людське тіло. При мені витягнули якусь жінку. Спочатку з-під каменів вирвали голову і поклали в таз. Потім одну руку й іншу. Потім витягли одежу, а потім наполовину зогнилий корпус. Я вже не дивився. Пішов далі, по вулиці-кладовищу.

Але раптом — жах! Земля захиталася піді мною, руїни задрижали, пролунав тріск. Землетрус. Він тривав один момент, секунди 3-4, але люди оніміли. Пройшов — і все як і раніше. А я думав, що вже кінець мені.
Нарешті омріяний острів. Коцюбинський селиться в трохи дорожчому номері, ніж минулого разу, і занурюється в курортне безчасся. Купається в морі, засмагає, гуляє, їсть фрукти і миндаль (ще зелений, але тим смачніше). Пише, що став схожим на араба. Улюблений білий костюм і червона турецька феска тільки підкреслюють засмагу.

Михайло Коцюбинський
День я свій облаштовую (якщо вдається нормально прожити його) таким чином: встаю о 7 або 8, снідаю і вирушаю зараз же гуляти. Лежу десь над морем чи вилізаю на високе місце, в мальовничий куточок, лежу, насолоджуюся, думаю, часом записую в свою книжку спостереження над природою, зрідка читаю. Тут у мене під руками розкішна бібліотека (у Горького). Так проходить час до 12:30, коли сніданок. Після сніданку пишу листи (це дуже важкий обов'язок, адже крім листів, які мені хочеться писати — саме тобі — доводиться відповідати знайомим. А вони мене і тут знайшли, так що щодня пишу не менше 5). О 3 годині знову вирушаю вже в далеку прогулянку, години на 4 до обіду. Після обіду знову гуляю, потім о 10 або 10:30 йду спати. Втім, цей нормальний спосіб життя, найкорисніший для мене, часто порушується запрошеннями в гості.
Михайло цурається тусовок, на які його вперто тягне місцева туристична богема. То на якесь народне свято, то на літературні читання, то на сеанс гіпнотизму. В кількох листах він з огидою пише про весь цей клятий «звіринець» і його окремих представників, але марнославство часто бере гору над інтровертністю. Коцюбинського любить публіка, і письменник таки заходить погрітися в променях цієї любові.

Одного разу на вечірці у Горького йому навіть влаштували привітальну овацію, він був змушений проголошувати тост; крінж, а все ж приємно. Іншим разом Коцюбинському розповідають про польку, яка відпочиває в сусідньому готелі і дуже мріє з ним познайомитись. Письменник морозиться, але пізніше фанатка таки змогла вполювати його на пляжі.

Михайло Коцюбинський
Вранці вирушив я на берег моря і, скинувши з себе одяг, ліг біля самих хвиль. Але і тут не було мені спокою. З води вилізла жінка, у більш ніж відвертому вбранні, і з криком — Ви такий-то! — подає мені руку і сідає поруч. Я не звик до такої дивної інтимності, до такої простої близькості статей, але тут це прийнято. Виявляється, це і є та сама полька (польська письменниця), яка так жадала познайомитися зі мною. Почалися розмови про польську літературу, вона весь час захоплюється моєю книжкою, я скептично ставлюся до цієї екзальтації і мовчу собі, але виявляється, що дама читала мене як слід, пам'ятає всі речі і вдалі місця.

Все це дрібниця, але найгірше, що вона просить прослухати її останню річ, а це мені не посміхається, бо знову оце сиди в кімнаті і на людях. Підходить її чоловік, лікар з Герцоговини, знайомимося швидко, як це буває на чужині. Обидва досить симпатичні, молоді. Тут же зав'язується знайомство з англійцем та італійським князем. В цілому, я не люблю випадкових знайомств, адже вони ростуть, як гриби. До нас приєднується оперний співак, який робить концертне турне по Європі. Ціла громада. Вони зазіхають на мою свободу і самоту, які для мене найдорожчі. Ну та й бог з ними, як-небудь відв'яжуся.
Судячи з загального тону листів, Коцюбинський під час цієї відпустки був не в найкращому гуморі і насолоджувався улюбленим раєм через силу. «Якийсь туман в голові та апатія. Нікуди не піду, лежатиму в номері». Знаєте, як буває, коли ви хочете змінити обстановку і забути про тривоги, але берете з собою в подорож головне джерело своїх тривог — себе.

Єдине товариство, яке справді радує Коцюбинського — це Горький і його родина. Того літа Горький відкрив новому товаришу кілька нових забав. Наприклад, 46-річний чернігівський інтелігент вперше в житті грає в карти; в листі він пише про це дещо присоромлено. Грали не на гроші, боронь боже, але все одно увійшли в дикий азарт і різались до першої ночі.

«Амнезія» існує тільки завдяки вашій підтримці. Ви можете підписатися на невеликий щомісячний платіж або зробити одноразову пожертву.

Ще більше азарту принесла риболовля. Раніше Коцюбинський ставився до цього заняття прохолодно, але Горький показав йому справжні пригоди: з кількома десятками рибалок на трьох великих баркасах вони спіймали величезну акулу вагою 160 кілограм. Витягнули на палубу ще живу, добивали залізяччям. Переляканий і зачарований Коцюбинський не міг відвести погляду від її зубастої пащі і яскраво-зелених очей, що світилися, мов дорогоцінне каміння. Наступного дня він куштував акуляче м'ясо на віллі Горького, і з тих пір регулярно супроводжував друга на рибалці.

Ходить легенда, яку любили розповідати в радянських школах, буцім в тому ж році на віллу до Горького заїжджав сам Ленін і познайомився з Коцюбинським. Вони міцно подружилися і проводили багато годин, обговорюючи зоряне комуністичне майбутнє. Жодних доказів не існує: ні Горький, ні Коцюбинський не згадують про таку зустріч у своїх листах. Є лише спогад чернігівського есдека Дроздова, якому Коцюбинський нібито особисто розповів про знайомство з Леніним. Зокрема про те, як вони плавали на човні, і Ленін завів з місцевим рибалкою страшенно цікаву розмову про додану вартість (правдоподібно!), а Коцюбинський все це слухав і думав, що Ілліч «неперевершений діалектик». Легенда виявилась живучою: цей апокрифічний епізод навіть потрапив у радянський байопік про письменника.
Горький і Коцюбинський на риболовлі
Відпустка на Капрі добігла кінця. Далі Коцюбинський запланував собі велику подорож: після Італії він хотів через Відень поїхати на Берлін і Копенгаген, кілька днів провести у Швеції та Фінляндії, і аж потім через Петербург додому. Але вже у Відні відчув, що сил на такі гастролі немає. Замість Швеції Коцюбинський їде в Карпати, де набирається натхнення для «Тіней забутих предків».

1911—1912

Наступний 1911 рік був дуже вдалим для Коцюбинського: завдяки стипендії від «цукрового олігарха» Василя Симиренка він нарешті покинув ненависну роботу (хоча дружину покинути не наважився) і міг повністю віддатися літературі та подорожам. Тим сумніше усвідомлювати, що письменнику лишилося жити лише два роки: у 1913 його уб'ють сухоти. Загрозливий кашель відчутний уже зараз.

Літо Коцюбинський проводить в Криму і в Криворівні (де якраз дописує «Тіні..»), а от перезимувати знову відправляється на Капрі. Подорож починається в грудні і проходить знайомим маршрутом через Відень та Венецію. У Венеції жахлива погода, все вологе і смердить — з Африки дує вітер сірокко.

Загалом, атмосфера цих подорожей місцями дуже нагадує «Смерть у Венеції» (1912) Томаса Манна. Хіба що без закоханостей у солоденьких хлопчиків (хоча, хтозна). У 1910 Коцюбинський навіть пише Аплаксіній, що турбується через епідемію холери в Європі і радить їй частіше мити руки (хоча й підкреслює, що на Капрі всі пашіють здоров'ям і помирають тільки взимку). Коцюбинський і Манн ніколи не знайомились, але цілком могли сидіти за сусідніми столиками у венеційській кав'ярні, похмуро розкурюючи вологий тютюн.
Кадр з екранізації «Смерті у Венеції», режисер Лукіно Вісконті
На Капрі з погодою все чудово: вдень 20 градусів, цвітуть нарциси й іриси, птахи і пастухи співають свої на диво схожі пісні. Коцюбинський поселився цього разу у Горького в окремій кімнаті. Садівник щодня ставить на його стіл свіжий букет квітів, а з коридора доносяться крики папуг.

Із садівником вони зблизились настільки, що той навіть запросив письменника на своє весілля.

Михайло Коцюбинський
Весілля проходило в кафе, було так тісно і душно, що я ледве виніс. На колінах у мене сиділа своєю половинкою якась дівчина і залицялась, ми дуже весело пліткували і пригощалися. Смішно було, коли вона заспокоювала мене, присоромленого від такого близького сусідства: «Не турбуйтеся, адже це просто мої плечі, а це моя нога», і, щоб зручніше їй було сидіти, клала свою руку мені на коліно. І це з такою сільською простотою, що я примирився і охоче відповідав на її запитання: чи подобається мені її ім'я (Олімпія) і чи подобається мені вона сама. Танцювали тарантелу, до якої так не підходять європейські костюми, пили вино, а солісти співали по 18 разів одну і ту ж пісню захриплими голосами. Було незручно і жарко.
Коцюбинський став свідком багатьох зимових італійських святкувань. Нормально вчадів на маскараді, що тривав кілька днів: вулицями ходили сотні людей в масках, «китайці, негри, англійські лорди, чоловіки в жіночих вбраннях, риби, птахи». Письменник пив німецьке пиво, дивився сінематограф і танцював з незнайомцями.

Найбільше Коцюбинського вразило острівне Різдво. В його описі воно виглядає ніби магічна містерія.

Михайло Коцюбинський
Ближче до півночі ми вирушили до церкви. Ніч на диво тиха і тепла, небо парадне, святкове, зірки всі в зборі. У церкві повно людей, орган відіграє оперні речі, шестеро ксьондзів ревуть латиною. Тут же, серед прихожан, маленькі собацюрки вичісують бліх. З вулиці, з гір доносяться безперервні вибухи петард, залпами палять петарди і на порозі церкви, і дим від них змішується з димом кадильниць.

О пів на першу натовп виходить з церкви на площу і тут починається свято. Дорослі і діти кидають в повітря сотні петард, які з жахливим тріском лопаються в повітрі і, оточені снопами іскор, як золотими кучерями, падають на землю, кружляють і стріляють. Дітлахи кидаються на вогонь, в саме пекло і миготять у вогні чорними силуетами. А петарди спалахують по горах, з шумом і тріском, безкінечно повторюються луною, летять у тебе над головою, стріляють під ногами, лякаючи жінок. Уже не сотні, а тисячі пострілів і вогнів оточують тебе, все зникає в димі і важко дихати, як на війні. Цей шум, крики, вогні і постріли тривають цілу годину. Чуєш коло себе якийсь наївний голос російського обивателя: «Ах, боже! І жодного городового!».

Натовп веселий, верескливий, гамірний. В чоловіків у петлицях квіти, у жінок — букети. Аж ось серед цього ґвалту чується музика. З вузької вулички зі склепіннями, як з катакомби, виповзає сяючий хвіст, цілий ланцюг ліхтарів на високих жердинах. За ліхтарями йдуть «дзампоньяри» (пастухи з Абруццо), які відіграють пасторалі (новени) на первісних інструментах — скрипці і дерев'яних дудках. На ногах постоли, високо перев'язані по нозі ременями, чорні плащі, голови оголені й сухі, строгі особи. За ними маленький хлопчик, кучерявий, як херувим, в білій сорочці, несе кошик квітів, серед яких гола дитина — Христос. Над хлопчиком несуть єгипетську парасольку, круглу, з довгою бахромою. А далі натовп. Йдуть і зникають у церкві. Через кілька хвилин інша така процесія з музикою і співом, але Христа благоговійно несе стариган, найстаріший капрійський столяр, який зображає Йосипа. Отакої, думаю собі: діва Марія народила сьогодні двійню!
Новий рік натомість зустріли тихо. Бунін зачитав свою нову повістину, закінивши якраз під північ. Змучені літературою гості кинулися випити шампанського («шипучку», як пише Коцюбинський), ще трохи погомоніли і розійшлися.

Світське життя на віллі Горького було дуже бурхливим. Майже щодня у вітальні збиралася різнобарвна богема, Коцюбинський ці тусовки любить і ненавидить водночас. Жінки приносять письменнику квіти, зітхають і кличуть на прогулянки в гроти; квіти й зітхання він радо приймає, але від прогулянок частіше відмовляється.
Листівка з Капрі, 1910-ті
Тому що тієї зими Коцюбинський приїхав на острів не для гулянок, а для роботи. Чесно намагався писати щодня. Але крихке здоров'я, сідниці молоденьких італійок на його колінах і безкінечні балакучі гості Горького не надто допомагали у цій справі. В результаті він привіз з острова купу чорновиків і лише три закінчених оповідання. Зате яких! «Подарунок на іменини», «Лист» та «Коні не винні», написані на Капрі, миттєво стали класикою.

«Я байдикую, гуляю і засмагаю, — пише Коцюбинський в одному з останніх листів, надісланих з острова. — Це мої останні дні на Капрі, і я стараюсь заспокоїти нечисту совість. Адже треба працювати, весь час працювати. Життя коротке, а я так мало зробив».
Опубліковано 26 липня 2021

Цитати Михайла Коцюбинського перекладені з російської. Оригінал: Листи до Олександри Аплаксіної.


Всі тексти автора
Сподобалася стаття? Підтримай редакцію будь-якою сумою!
«Амнезія» досліджує українське забуття: