ОЛЕКСАНДР СІМЧУК

Ірина Пап — найвідоміша жінка-фотограф УРСР

Ця мініатюрна жінка тягнула на своїх плечах не тільки кілограми фототехніки, а й фактично всю фотографічну освіту радянської України. Її об'єктив чудово вхопив дух часу, а з її школи вийшли десятки визначних українських фотографів.
В якості кореспондентки «Известий» Ірина Пап фотографувала безліч знаменитостей: тут і Хрущов, і Кастро, і спортсмени, і академіки. Вона зафіксувала бурхливий розвиток 50х-60х років: будівництво київського метро і ЧАЕС, свіжі хрущовки, перші «Запорожці»... Звісно, така робота передбачала багато ідеологічних обмежень. Але Ірині вдалося не перетворитися на банальну агітаторку і зберегти правдивість у своїх знімках.
Всі зображення клікабельні. Натисніть, щоб збільшити.
Джерело: архів Ірини Пап у Фейсбуці
1970, Київ. Нові будинки на Русанівці
1971, початок будівництва Чорнобильської АЕС
1962, київський цирк
1965, Київ, пішохідний міст
Ірина Пап народилася у 1917 році. Зараз би сказали, що вона була з родини медійщиків. Батько — поліграфіст, якого ще до революції «виписали із Вільнюса для розвитку друкарської справи». Всі його діти обрали схожі професії: журналістика, книговидання і тому подібне. Ірина теж пішла в медіа, закінчила Київський інститут кіноінженерів. Після нього молоду спеціалістку направили в московську студію кінохроніки. В Київ вона повернулася одразу після війни, у 1944.

На початку 1950-х вона зустрічає майбутнього чоловіка, не менш знаного українського фотографа Бориса Градова (1908-1988). Серед найвідоміших його знімків — дуже виразні портрети Горького та Гагаріна. Також він був одним з піонерів аерофотозйомки в СРСР.

Пара познайомилася під час відрядження в Ужгород. Дуже романтично: вони працювали в сусідніх редакціях, що виходили в один двір. Рідні та друзі сім'ї люблять повторювати, що це була ідеальна пара: активна і напориста Ірина урівноважувала спокійного та мовчазного Бориса.
1960, Київ. Фотокореспонденти на першотравневій демонстрації.
Борис Градов — крайній ліворуч
З 1956 року Ірина Пап працює фотокореспондентом газети «Известия» по Україні. Це були часи хрущовської відлиги та економічного підйому: радянський режим активно будував житлові масиви, підкорював космос і загалом викликав оптимізм у громадян. Знімки Ірини чудово зафіксували ту епоху — виразно, але без надмірного глянцю.

Одна з коронних історій — як Ірина без дозволу залізла в кабіну ядерного реактора («знайшла чудовий ракурс»), чим дуже налякала дозиметристів, адже в кабіні радіація.

Також вона фотографувала щойно реконструйований Хрещатик з висоти пташиного польоту.
1960 рік. На передньому плані Майдан
1960 рік. Вулиця Велика Васильківська, праворуч видно Олімпійський
1965, Хрещатик
1967, Київський Центральний стадіон
«У листопаді 1960-го запускали київське метро, — розповіла дочка Ірини Алла в інтерв'ю газеті "Сегодня". — Мама на цілий день пішла під землю, каталася на дрезині, знімала, але все було „не те". В останній момент сфотографувала брудних робочих, які піднімалися нагору, а по зустрічному ескалаторі спускалися працівники метрополітену в новеньких уніформах. Цей кадр і пішов у „Известия"».

Уже в 1964 році Ірина Пап входить в двадцятку найкращих жінок-фоторепортерів світу за версією німецького довідника з історії фотографії.
1961, студенти КНУ читають новини про перший політ людини у космос
1960, Київ. Першокурсниця інституту Карпенка-Карого
1958, прийом риби в морпорту Керчі
1963, прибуття Фіделя Кастро в аеропорт Бориспіль

«Амнезія» — це археологія української культури. Читай нас всюди:

Телеграм
Інстаграм
Фейсбук

В 1971 році в Ірини з'являється нова пристрасть: власна школа фотографії при Союзі журналістів України. Це взагалі чи не перша професійна фотошкола в УРСР, адже в ті часи фотографічна освіта була відсутня як така. Фотографів готували хіба що в ПТУ, на дуже елементарному рівні. Ірина ж взялася за справу серйозно. Там проводились лекції та майстер-класи знаменитих фотографів (зокрема, з Росії та Литви), а також повноцінні портфоліо-рев'ю. Інститут не був офіційним освітнім закладом, але випустив чимало професіоналів (серед яких Віктор Марущенко, Валерій Керекеш, Сергій Пожарський та інші).

На жаль, оцифрованих знімків Ірини Пап дуже мало — навряд чи навіть тисячна доля її доробку доступна сучасним глядачам. Вона не випускала фотокниг, які можна було би відсканувати (на відміну від свого київського колеги Миколи Козловського) — її знімки публікувалися переважно в газетах, а негативи згідно правил залишалися в редакціях. Знайти їх зараз дуже проблематично.

Однак деяку кількість негативів таки вдалося зберегти — майже чудом. Фотограф Валерій Милосердов знайшов коробку з архівом буквально в купі будівельного сміття. Це сталося в 1991 році, коли молодий Милосердов сам влаштувався в «Известия», і його провели у напівзакинуту фотолабораторію, де колись працювала наша героїня. Схоже, що всі ці знімки були відібрані Іриною суто «для себе», свого роду особиста колекція.
1965. Передові будівельники, що брали участь у післявоєнній відбудові Хрещатика
1967. Ветерани Другої світової війни на бульварі Шевченка
1970. Пасажири першого автобусного рейсу Київ – Будапешт
1958. Першотравнева демонстрація на Хрещатику
1965. Колгосп «Нове життя», Чернівецька область
1964. Олесь Гончар з дружиною та сином
1967, Арсенал. На стінах сліди від куль
1958, Київ
1969. Над рікою Латорицею (Закарпатська обл)
1958, Київ. Одна з дач заводу «Ленінська кузня»
1962. Регата на Дніпрі.
1960. Випробувальний екземпляр автомобіля «Запорожець»
1969. Новорічний карнавал у київському Палаці піонерів
1965. Новий термінал в Борисполі
1965, Київ
1958, Київ. Близнюки Шлумукови
На основі цього архіву організували чимало ретроспективних виставок. Валерій Милосердов і онука фотографки Христина Кармінська продовжують регулярно викладати унікальні знімки на фейсбук-сторінці. Зараз відскановано близько тисячі зображень.

Інтерес до фотографій Ірини Пап зростає з кожним роком. Христина Кармінська так прокоментувала спадок своєї бабусі:

«Бабушка бы очень удивилась, если б узнала о статье про нее в 2019 году. Не говоря уже о Фейсбуке, персональных выставках и всех этих вещах. Обрадовалась бы, наверно, но, скорее всего, немного засмущалась бы. Но так, знаете ли, элегантно засмущалась бы — не любила она самопродвижения.

Вообще, все, что она делала, было элегантно. Здорово, когда можно сказать: вот, мол, хорошо — женщина-фотограф, уникальный взгляд, тогда в основном мужчины, да-да, а она — хрупкая, и на вертолете, и в турбину, и в шахту... Да не в хрупкости дело вовсе, и не в уникальности. А в почерке, в котором эта элегантность. А почерк этот от мастерства и неустанной работы. И скромности, и поиска постоянного. И неуспокоенности. Несмотря на. И, в основном, вопреки.

Так что в этом, наверно, и есть ее наследие, — в ее работах этот месседж везде: идите, мол, и делайте работу. И старайтесь делать красиво и хорошо вне зависимости от пола, возраста, погоды, политической ситуации, веса камеры и степени вашей маститости.

И подписывайте конверты с негативами».

Опубліковано 25 червня 2019
«Амнезія» потребує вашої допомоги, щоб не зупинятися. Ви можете підписатися на невеликий щомісячний платіж або зробити одноразову пожертву.
«Амнезія» досліджує українське забуття: