ОЛЕКСАНДР СІМЧУК

Леся Українка і вередливі кобзарі. Як починався український звукозапис

У 1908 році Леся Українка виділила 300 рублів на етнографічну експедицію, результатом якої стали кілька десятків воскових валиків з голосами легендарних українських кобзарів. Для сучасного вуха вони звучать як експериментальний нойз, і тим не менше залишаються унікальним музичним документом.
Фонографи з'явилися на території Російської імперії вже в кінці ХІХ століття, і українці їх використовували то тут, то там. Але саме етнографічна експедиція Філарета Колесси під крилом Лесі Українки і її чоловіка Климента Квітки — справді перша серйозна і систематична спроба зібрати повноцінний музичний архів.

МАГІЧНИЙ ГАДЖЕТ

На той час фонограф був суперсучасним і страшенно дорогим пристроєм.

Томас Едісон запатентував свій винахід у 1878 році. Звук записувався через металеву трубу на валик, покритий воском. Перші записи були одноразовими: послухали — вирівняли віск — записали заново. Лише через 10 років придумали, як зберігати звукові доріжки.

Така технологія виглядала як магія. Коли фонограф був продемонстрований у Французькій Академії, він мало не викликав скандал. Деякі академіки не вірили своїм вухам, називали Едісона шахраєм і шукали, де сховався черевомовець. В Російській імперії перша демонстрація пройшла ще гірше. Хазяїна «балакучої механічної бестії» оштрафували і ув'язнили на три місяці.

Але прогрес не спинити. У 1890 на московський фонограф уже записували голоси Толстого і Чайковського (смішний аудіозапис останнього починається з фрази солістки Большого театру «Противный Кузьмин! Как он смеет называть меня коварной!»).

В Україні фонографом бавився барон Федір фон Штейнгель, важливий дипломат і засновник масонської ложі «Київська зоря». У 1898 він записав на трьох воскових валиках декілька творів із репертуару волинського лірника.

Також цією технологією захопився український художник Опанас Сластіон. Саме він у вирішальний момент переконав Лесю Українку і Климента Квітку скористатися фонографом для документування кобзарського мистецтва. Записати на папері мелодію і слова думи — це хороше діло, але тільки фонограф може зафіксувати унікальну манеру виконання кожного кобзаря.

ПОРЯТУНОК КОБЗАРІВ

Кобзарі завжди були дуже загадковою і маргінальною групою з тісними внутрішніми зв'язками. В це середовище потрапляли у дитячому віці і залишалися там назавжди. Зазвичай це були сліпі хлопчики. Що цілком природно — як же іще сліпому заробляти на хліб, окрім музики. Після навчання у старшого кобзаря юнаки проходили повноцінний ритуал ініціації. Крім музики, їх навчали навіть особливій таємній мові («О, фез комуніський, до тебе кизітаю»). Коротше кажучи, окремий закритий світ зі своїми законами.

На зламі століть серед української інтелігенції тема кобзарів стала дуже модною, чи то пак хайповою. Про них почали з'являтися статті, їхні думи активно записували і аналізували фольклористи. Загальним місцем стала думка про те, що «автентичне» бродяче кобзарство відмирає і витісняється «неавтентичним» концертним — так що треба рятувати культурну спадщину.

«Ми маєм дуже багато літературних описів кобзарського співу, — писав Климент Квітка, — в печаті дуже багато було висловлено уболівання над щезанням того співу, але для заховання дум — було зроблено безконечно мало».
Кобзарі початку ХХ століття. Малюнки Опанаса Сластіона
У 1902 році відбувається Археологічний з'їзд, де в черговий раз піднімають цю тему. Доповідь створює резонанс, інтелігенція пожвавлюється. Етнографічну експедицію намагається організувати Гнат Хоткевич, але справа закінчується традиційно: всі з усіма пересварилися ще до початку.

Зрештою подружжя Квіток вирішує рятувати ситуацію. Вони беруться за організацію експедиції і фінансують її з приданого Лесі. Виділяють 300 рублів. Шалена сума, адже середня зарплата тоді становила 30-40 рублів на місяць. До їхньої честі, джерело фінансування вони тримають в секреті, зсилаючись на якогось таємничого спонсора. Правда з'ясується аж у 1927 році.

Подружжя горіло ентузіазмом, але провадило справи досить дилетантськи, навіть наївно. Наприклад, замахнулися купити власний фонограф останньої моделі і дуже здивувалися, коли дізналися його ціну — 9 тисяч рублів; як три-чотири автівки. Звернулися до влади за офіційним дозволом подорожувати селами і записувати «з уст бідних старців їхні жалібні співи» — і дуже здивувалися, коли їм навідріз відмовили. (Дозволити незрозуміло кому ходити по селах з незрозумілою апаратурою? Аякже.)

Довелося користуватися гостинністю вищезгаданого художника Опанаса Сластіона, який радо надав своє приміщення у Миргороді і власний фонограф.

Ще однією проблемою був дефіцит кадрів. В Україні бракувало фахівців, здатних нормально працювати «в полі», а від великоросів Квітка з Українкою крутили носом. Після довгих пошуків вибрали галичанина — етнографа і музикознавця Філарета Колессу, який на той момент уже прославився кількома науковими публікаціями.
Філарет Колесса (1871-1947)

«Амнезія» — це археологія української культури. Читай нас всюди:

Телеграм
Інстаграм
Фейсбук

ЕКСПЕДИЦІЯ ФІЛАРЕТА КОЛЕССИ

Не експедиція навіть, а довгий студійний сейшн. Колессу підбивали проігнорувати заборону і таки подорожувати селами в пошуках матеріалу, але галичанин від такої авантюри відмовився. Тому «експедиція» майже повністю проходила вдома у Опанаса Сластіона. Виконавців запрошували в гості, «прийшлось декого з кобзарів привозити за 70 верстов».

Етнограф і художник провели разом два тижні, довго і ретельно записуючи вередливих сліпих знаменитостей. «Безконечне повторювання мелодій дум, — і на фонографі, й голосом, — до того врізалось нам в мозок, що не тілько вдень, але й уночі вчувались тії мелодії», — згадував пізніше Опанас Сластіон.

Імпровізовану звукозаписувальну студію у Миргороді відвідали лірник Антон Скоба з Хорольського повіту, кобзар Микола Дубина з Решитилівки на Полтавщині (специфічний виконавець — співав без акомпанементу) та багато інших. Головна зірка — Михайло Кравченко з Великих Сорочинців, який на той час уже об'їздив з кобзою Одесу, Ялту, Харків і навіть Петербург (за запрошенням Імператорського географічного товариства).
Цікаво, що музика не могла прогодувати навіть таку знаменитість. На життя Кравченко заробляв тим, що плів мотузки: «Як попов'єш отих верьовок із місяць, так із пучок 12 шкур злізе — куди вже там грати».

Опанас Сластіон
зі статті в часописі «Рідний край»
«Дуже трудно сліпого чоловіка призвичаїти до того, щоб увесь час, поки він співа, голос його йшов у середину дудки. Співець або незабаром одвернеться, або почне одкашлюватися серед співу, думаючи, що всього непотрібного фонограф не запише. Часом співець ще й зауважить голосно, що він „учора краще співав, а тепер ніби охрип", або щось инше скаже, теж думаючи, що сього машина не записуватиме. Далі знов іде перерваний спів. Буває так, що співець починає поправлятись на стільці і тоді стає страшно, щоб не звалив додолу всі прилади. Буває, що забуде якесь слово, та візьме голосом високо і через кілька слів переміняє тон або й темп».
Колесса згадував, що запис потребував особливого підходу до виконавців: «перед початком записування – всяково розважати й заспокоювати кобзаря; від сього бо залежить і вартість та здобуток самої праці». Під час самого запису фольклористи боялися пальцем поворухнути, адже будь-що могло збити музиканта.

Техніка теж була вередливою. Потрібно було зважати не тільки на мінімальну звукоізоляцію, а й навіть на температуру в кімнаті — якщо надто жарко, віск на валику починає танути.

Леся Українка і Климент Квітка тим часом теж робили деякі записи. Зокрема, записали ще одну суперзірку — Гната Гончаренка, представника харківської школи кобзарства.

Леся Українка
про Гната Гончаренка в листі до Колесси
«В Севастополі, добре знаючи місцевість, він ходить сам, тілько без бандури, бо инакше поліція чипляється. В ньому нічого жебрацького немає, починаючи з одежі, пристойної чумарки і смушевої шапки, і кінчаючи поводінням, повним гідности, без запобігання, але й без арроґанції, яка часом помічається у знаменитостів „з народа". Особливо кидаються в вічі його руки з тонкими, артистичними пальцями, і велична поза високої, стрункої, зовсім не згорбленої постаті. Не тілько грошей, але й найменшої послуги він не вважає за можливе приймати дармо. Так, коли на пароході йому траплялось просити матросів провести його, то він потім грав їм за те на бандурі і не приймав ніякої плати. Колись раз трапилось, що фоноґраф чомусь віддав у карикатурному тоні його псальму „Про правду". Він, думаючи, що то якийсь навмисний жарт з нашого боку, так образився, що ледви ми могли його переконати в нашій невинности. Так може ображатись тілько артист, що поважає свій хист».
Деякі фоновалики зберегли голоси самих етнографів — можна послухати і Колессу, і Сластіона.

АРХІВ

Після закінчення «студійного сейшена» Колесса ще робив деякі записи, але повноцінного продовження експедиції не було. Придане у Лесі Українки не бездонне, і їй вистачало клопотів зі здоров'ям.

Тим не менше, робота тривала аж до 1914 року, її результатом стали кілька грунтовних публікацій і вражаючий аудіоархів. Серед найперших слухачів і поціновувачів цих аудіозаписів був, наприклад, великий угорський композитор Бела Барток.
Архів родини Колесса
Поверхня валика №37
Зараз колекція фоноваликів зберігається у двох архівах: у родини Колессів (58 штук, 24 з яких записані самим Колессою, решта — іншими персонажами цієї історії) та в Інституті народознавства НАН України у Львові (16 штук, але це не точно). З Інститутом у 90-х трапилась біда: архіви затопило, більшість валиків втратили супровідну інформацію.

Валики з колекції Колессів оцифрували аж у 2013 році. Каталогізацію колекції та ідентифікацію фонограм здійснила Ірина Довгалюк — дослідниця цієї історії та авторка кількох наукових публікацій по темі. Повне зібрання аудіофайлів можна послухати на Wikimedia.
Опубліковано 17 травня 2019
Тренуй культурну пам'ять: