Лесь Лозовський останнім часом перестав звертати увагу на те, що діється навколо, і думав лише про Марту та про дерева. Свіжі весняні дерева стали справжнім його фетишем, і він довго блукав весняним Києвом. Особливо гарно було в сутінках, коли дерева кидали тіні на новенькі стіни прибуткових будинків у центрі міста та старі дерев'яні халупи на Подолі.

Лесь кілька разів пробував кокаїн — його пригощав ексцентричний Анатоль Петрицький, але після понюшки хлопця чомусь тягнуло не до компанії, а гуляти на самоті, або — рідше — з Мартою. Одного разу вона чекала на нього на Володимирській гірці, а він запізнився на годину, бо його вирішили пригостити в кафе німецькі офіцери — відмовлятися було небезпечно для життя. Тоді Марта дозволила собі сказати щось таке, що здалося Лесеві образливим. І він повернувся та пішов, не звертаючи уваги на її благальні оклики.

«Ці жінки, — зухвало думав він, — дурні, не дарма їм усім так Бойчук подобається!» Можливо, у Лесеві все ще грала образа на матір, яка його кинула, чи просто творча душа прагнула самоти. Він гуляв майже цілу ніч, знаходячи фрагменти вулиць і парків, освітлені ліхтарями, та спостерігав за тінями дерев. «Чи не є такою самою примарою кохання?» — думав він. З'являється залежно від наявності світла та легко зникає, залишаючи порожню стіну, яку можна асоціювати із серцем. Цієї травневої ночі Лесь твердо вирішив надалі ігнорувати Марту та більше уваги приділяти навчанню. Але забути дівчину, яка вже стала близькою, виявилося не так-то просто. Тож, попри спонтанний задум, наступного дня Лозовський проспав пів дня, пропустив заняття, а ввечері знову тинявся містом.

На розі Бібіковського бульвару й Базарної площі він побачив велику чайну з красномовною назвою «Білий ведмідь». Вона виходила на дві вулиці й мала два входи. Усередині накурено, багато відвідувачів. За столиками сиділи сп'янілі візники, крамарі, дівчата в брудних хустках і подертих черевиках, що випивали з компанією забруднених вапном мулярів. Було галасливо й задушно. Тут, крім чаю, продавали й горілку, але це все подавалося під виглядом безалкогольних напоїв, у білих чайниках із візерунками на білих бочках. Щойно Лесь замовив на останні гроші бутерброд та чашку чаю, до «Білого Ведмедя» зайшов Нарбут. Він, як виявилося, розійшовся з дружиною, був дуже засмучений і на цьому тлі Лесеві власні стосунки з Мартою, а тим паче їхня відсутність, здалися дитячими та наївними.

— Літо — найкращий час, щоб когось забути, — сказав Нарбут і замовив своєї улюбленої горілки.

Лозовський першої ж миті зрозумів, що далі розмови про особисте будуть недоречні. Натомість з якою радістю Георгій Іванович підтримав бесіду про тіні, що так хвилювали його учня!

— У них справді є щось містичне. Тому я й почав малювати силуети.

Своїми силуетами Нарбут, до речі, був відомий на всю Росію. Як свого часу Етьєн Силует — невдаха-скарбник французького короля, чиїм ім'ям цей вид мистецтва названий, — Нарбут змальовував тіні за їхнім розміром. Робив це дуже просто: за допомогою сильної лампи одкидав тінь на лист паперу, прикріплений до великого білого екрану, і зарисовував контури. Далі зменшував розмір і заливав окреслені профілі тушшю, подекуди підправляв контур, усуваючи випадковості, підкреслюючи вихиляси і злами, що визначають схожість. Потім, за бажанням, він міг за допомогою пантографа — приладу із рухомих дерев'яних планок з двома вставленими в місця кріплення олівцями — створювати зменшені копії силуетів. Нарбут малював силуети спритно й швидко, чітко передаючи характерні контури. Важливо, що він ніколи не впадав у своїх силуетах ані в солодку манірність, ані в карикатуру. Його роботи завжди прості та чіткі, завжди стильні без стилізації, витончені без манірності.

— Ви не думали, що можна ці тіні змусити рухатися? — захопився новою ідеєю Лесь.
— З Курбасом якось про це розмовляли. Але далі діло не пішло.

Лесь дуже радий був неформально поспілкуватися з учителем у неформальній атмосфері, адже останнім часом той був дуже зайнятий: нахапався замовлень, брав участь у різних комісіях; працював над держзнаками, військовою уніформою для гетьманського двору, картами, гербом і ще багато над чим.

Лозовський і Нарбут сиділи в чайній уже дві години, коли туди зайшли Мурашко та його приятель з характерним чубом — художник Григорій Дядченко. Обидва вже дуже п'яні (Дядченко на все місто відомий рекордною кількістю алкоголю, яку здатен випити), і Лесеві стало якось ніяково бачити викладача Академії в такому стані. Але ж час такий — коли щотижня змінюється влада, то кожен громадянин прагне максимальної свободи. А свободи — коли вона тільки починається — так багато, що її можна лише запивати горілкою...

— Одного разу я бачив чортів, — урвав Лесеві думки харизматичний голос Нарбута, що переповідав чергову байку. — Вони такі маленькі, наче діти чи великі птахи. Ми під'їхали до греблі, а вони одне за одним із билець у воду стрибали. Я сам бачив!
— А чи багато перед цим випито було? — питає Мурашко.
— Ну, випито немало... Але ж звідки серед поля малі діти візьмуться?

Усі, навіть, здається, відвідувачі за сусідніми столиками, зайшлися сміхом. Дядченко (його чорно-білі вишукані картини подобалися Лесеві) розповів анекдот:

— Іде чоловік ярмарком, аж тут бачить: сидить баба на мішку, а краму не видно. «Чим, бабо, торгуєш?» — питає дядько. «Чортами торгую», — відказує баба. «То відбери й мені пару, та найкращих!» «Чи чуєш, чоловіче божий, чорти завжди чорти. Усі однакові!» «Отак, — кажу я, — і з релігіями».

І знову всі регочуть! Нарбут з друзями завжди ставав душею будь-якої компанії. Він любив товариство, любив бути в оточенні енергійних, веселих людей. Нарбут подобав жарти, подобав встругнути якусь кумедну штуку і до того мав хист скупчувати коло себе людей. Не варто витрачати часу на сум!

22 січня на Софійській площі урочисто проголошено про об'єднання ЗУНР і УНР, що стало не більше аніж символічною акцією. «Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина Незалежна Українська народна республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу українську на благо і щастя всього її трудового люду», — не дослухавши промови, Лесь вирушив у гості до свого славетного тезки.

Курбас жив на Лютеранській. Коли Лозовський уперше прийшов до режисера в гості, той зустрічав його біля будинку зі своїм песиком Собмором. Скорочено від «собача морда». Курбас ніжно називав його динозавриком. «Це помісь такси з вівчаркою», — сказав Курбас, угадавши запитання в очах хлопця.

У жовтій авіаторській шкіряній тужурці Курбас ступав широко, відразу через дві сходинки на третю, жодного разу не зупинившись на маршах. Пояснював замашну звичку тим, що в нього хворе серце й дрібцювати зі сходинки на сходинку — обтяжливо, бере задуха.

Квартира режисера була зі скляною верандою, звідки відкривався вид на типовий київський дворик, устелений тоді снігом, наче ковдрою. Пригощав Курбас гостей своїм улюбленим білим вином з підсмаженим у солі мигдалем. Проте Леся Лозовського вразило не розкішне частування, а безліч книжок у квартирі: здається, не було жодного вільного куточка, а на підлозі Курбас навіть намалював стрілочки, що вказували напрямок руху оселею. Курбас був дуже допитливою людиною, з широким колом інтересів. Жадоба пізнання, пристрасть до читання, бажання особисто пережити те, від чого він був відірваним, — це вражало. Він цікавився буквально всім. Жоден театральний або літературний диспут не обходився без його участі, а сперечались багато і палко — будували нове. «Бери, що хочеш, — запропонував Курбас, і Лесь прихопив із собою кілька художніх журналів, які потім ретельно вивчав удома. — Але стережись пані Ванди», — усміхнувся.

Пані Ванда — сувора та справедлива мати Курбаса, яка слідкувала за тим, аби численні його друзі та знайомі вчасно повертали книжки та журнали й акуратно з ними поводилися. Ця маленька, худенька, сива й надзвичайно жвава жінка з великими, добрими синіми очима ставилася до молодих художників дуже тепло.

— Може, Лесю, борщу скуштуєш? — запропонувала вона.
— Дякую, я не голодний, — гордовито відповів Лозовський, хоча востаннє щось гаряче їв лише вчора вдень.

Він — і як художник, і як людина — цілком був захоплений Курбасом, його глибиною. Режисер був трохи сумний навіть тоді, коли його очі його світилися посмішкою. Людина спокійна, та, відчувши раптом трепет творчої тривоги, він схоплювався зі стільця, відкидав із чола неслухняне пасмо густої шевелюри, починав говорити швидко й не завжди доладно, жестикулював, розмахував руками, починав відміряти кроками кімнату то квапливо, то статечно.

— З вами, пане Олександре, я почуваю себе, ніби актор на репетиції, — зізнався Лесь.
— Тоді запам'ятай, що найважливіше в будь-якому художньому творі — зокрема у виставі — ритм.
— Так, я розумію.
— От і чудово. А зараз я зіграю! — запропонував господар.

Курбас добре грав на роялі. Часто вечорами, після занять і репетицій, він приходив до майстерні й довго грав — здебільшого твори Рахманінова, Скрябіна, мазурки Шопена, етюди й ноктюрни Лисенка, але особливо часто — «Пори року» Чайковського. Крім того, вірші Тичини, Маяковського, навіть «Дванадцять» Блока в перекладі Дмитра Загула пан Лесь читав напам'ять, не збиваючись та майстерно розставляючи акценти, створюючи інтонації.

На відміну від людей, ладних у мить відповісти на все, хоч би про що їх запитали, Курбас був людиною-питанням: він перш за все розпитував, умів цікавитись тим, що в кого на серці, умів слухати. Помітивши в котрогось книжку, неодмінно дізнавався, що це, радив, пояснював, наполягав. Загалом коло читання колег та друзів було його постійною турботою. Курбас часто викликав на суперечку, запалювався дискусіями. Мабуть, одна з основних його рис — уміння бути в захваті, запальність, пристрасне ставлення до життя.

Умів він і відпочивати — легко, невимушено, весело. Курбас був дуже різний і щоразу новий. Не любив зашореності, у ньому було щось від волелюбства французьких митців — Модільяні, Аполлінера, Пікассо. Не схожий ані на Мейєрхольда, ані на Піскатора, він був саме Курбас — не більше й не менше, і процес його творчості теж був іншим. Він ніби йшов не по прямій, а по спіралі, постійно повертаючись до того, з чого починав, але вже з новим знанням проблеми. Сангвінік за темпераментом, він ніколи не сумував, а в складні хвилини життя висловлював свій настрій лише збудженим вигуком: «О-го-го-го-го! Ми себе ще покажемо!» Курбас користувався будь-якою нагодою, аби побувати серед людей, усе побачити на власні очі.

Коли Лозовський став частим гостем у Курбаса та улюбленцем пані Ванди (Лесь обожнював її борщ), та жалілася, що син її вдень тільки й робить, що гуляє, а вночі працює, читає, курить багато цигарок.

Але цей режим дня, близький і Лесеві, лише надав балів режисерові в очах хлопця. Коли того не було вдома, він балакав з пані Вандою і радо помічав, що очі жінки — такі самі добрі, уважні й зацікавлені, як і в сина.

Одного разу Курбас запитав:
— Хочеш, покажу тобі найціннішу колекцію, що в мене є?
Ніби відчувши, що мова справді про щось серйозне, Собмор підбіг до хазяїна та натхненно загавкав.
— Звісно, — зрадів Лесь.
Другий Лесь поліз, як нещодавно Фауст Лопатинський, у далеку шафу. Маски різних країн світу були розкладено по окремих коробках.
— Ось, — лагідно, наче кіт, усміхнувся Курбас. — Тут є експонати з Цейлону, Таїланду, Балі, Кореї...
— Нічого собі! І давно збираєте?
— Так. Першу маску купив на барахолці ще тоді, коли жив у Відні. А тепер їх у мене 22.
— Що? — перепитав Лесь.
— Купив у Відні.
— Ні. 22, кажете?
— Так. 22 маски в моїй колекції.

На Леся ніби насунула чорна хмара. В очах запаморочилося, паранойя охопила розум і душу. Він відчував, що не просто так йому трапляється ця цифра! Спочатку в Лопатинського, потім йому дали 22 копійки здачі, і ось зараз — 22 маски.

Він швиденько вибачився, сказав, що недобре почувається, і навіть традиційно щире Курбасове побажання «Доброї роботи», яке зазвичай так надихало, прозвучало цього разу зловісно.

На початку року радянська влада видала декрет про спекуляцію. У ньому підкреслювали, що винні у скупівлі, збуті та зберіганні продуктів харчування нестимуть покарання терміном щонайменше десять років, з конфіскацією майна та важкими примусовими роботами. Населення поділили на чотири категорії та для забезпечення продуктами запровадили так званий «класовий пайок». Спочатку продукти видавали за твердими цінами, а пізніше для робітників, держслужбовців і установ — безкоштовно. Вижити за рахунок пайка було неможливо. Тисячі мішечників їздили по селах у пошуках продуктів харчування — хліба, картоплі, борошна, крупи, овочів чи такої розкоші як масло, сир, молоко, сметана, сало або телятина. За продукти містяни віддавали важкі срібні канделябри, найтонші голландські простирадла, дорогі порцелянові сервізи, крісла та дивани. Поступово, тиждень за тижнем, оздоблення багатих будинків переходило в тісні хатини придніпровських сіл. У хаті, де господарі спали разом з телятами, може опинитися, наприклад, невеликий рояль, і мужицькі дітлахи кулаками тарабанять по клавішах. Цей рояль виміняно на десять мішків усіляких продуктів.

Радянська влада користувалася кожною зручною нагодою, аби продемонструвати свою силу, та часто влаштовувала паради на Софійській площі, яка 1920 року була перейменована на площу Червоних героїв Перекопу. Майже всі площі тоді були перейменовані на Червоні. На параді можна побачити ряди військових у довгополих сірих шинелях та чорних шоломах із пап'є-маше з великими червоними зірками. Попри дешеву кустарність цих шоломів, щось значне в них все-таки відчувалося. Ескадрон кінноти стояв у колоні; коні, один гарніший за другого, породисті, забрані під сідло в поміщиків, змушували собою милуватися...

У киян реквізували та ущільнювали квартири. У побуті не стало найнеобхідніших товарів, особливо солі, мила, гасу. Найбільшим дефіцитом були гас та сірники. Цей період потім згадували як «гасову кризу».

У побуті використовували саморобні каганці. Вогонь треба було підтримувати цілодобово або позичати його у сусідів. Мило варили в домашніх умовах. Часто замість мила використовували попіл соняшника або лободи. Проте такі засоби гігієни не рятували. Людей «заїдали» воші, особливо страждали діти. З'явилися тиф, короста. Тиф косив людей смертною косою, і не було ніяких ліків проти нього. Великою проблемою стала дитяча безпритульність.

Розруха, голод, епідемія тифу суттєво скорочували міське населення. Щоб хоч якось вижити, містяни переселялися в села. Країну охопила соціально-економічна та політична криза. Голод та холод стали найбільшими ворогами кожної людини.

Але людський організм дивно побудований: спочатку відчуваєш напад голоду, так хочеться їсти, що хоч кусай себе, і раптом організм сам себе заспокоює. Цей стан називається психозом голоду.

Щоб зігрітися, палили меблі та книжки. Шафи вистачало, щоб два рази витопити піч. Популярними стали дров'яні експедиції у Пущу-Водицю, Святошин, Дарницю та інші околиці Києва. Керівництво Української академії мистецтв закликало студентів на заготовку палива. Раділи кожній знайденій колоді чи гілці, а одного разу знайшли ціле дерево та волоком притягли додому.

22 лютого Лесь Лозовський та Ліза Піскорська вирушили в дров'яну експедицію удвох. Вони й до цього зустрічалися час від часу, щоб зайнятися миттєвим, тваринним сексом: це траплялося тоді, коли комусь із них вдавалося знайти якусь їжу. Вони ділили «здобич» порівну, і Лесь навіть намагався бути ніжнішим до Лізи, дарма що їй, утомленій таким життям, було, здається, все одно.

Цього разу вони пішли в Дарницю.

— Це не так вже й далеко, — підбадьорював Лозовський змарнілу Лізу. — Крім того, там нині не тільки ліс, але й люди живуть. Там часто ходить трамвай, як і тут по вулицях.

Трамвай і справді зупиняється в потрібному місці. Намагаючись бути спокійним, Лесь вказує Лізі на труп, що лежить посеред вулиці. І в той самий час в око впадають трупи ще двох людей попереду. Вигляд нових убитих ще жахливіший. Мертвим тілам навіть сніг не зробив ласки — не сховав їх повністю під собою.

У Дарниці їх зустріло засипане снігом поле та мальовничі зимові дерева. Природа не знає громадянської війни. Чи можна подумати, що під снігом лежать трупи людей? Чи можливо це?

Санною дорогою Лесь і Ліза в пошуках дров заглиблюються в ліс. Що далі, то загадковішою стає таємниця вкритих мохом стовбурів. А що, як раптом з-під дерев, як з-під завіси, вистрибне та перегородить дорогу зграя здичавілих людей? Не варто думати про найстрашніше... Лесь машинально притискає Лізу до себе. У просторі гостро відчувається розмах лісу, і Лозовський так само гостро відчуває тепло, що зберігається між ними двома.

Сліди дороги зникають. Відкривається краєвид на широкий яр. На дні його тече річка. Чи не дивно: там, у лісі, далеко від людського житла, усюди чиста природа, а тут, спиною до дерева, ніби жива, сидить убита людина. І Лесь із Лізою чують непоодинокий стукіт сокири: то мешканці Дарниці мирно рубають дрова. З ними діти. І ніхто, здається, не бачить увесь яр від краю до краю, ніхто не помічає кладовища трупів. Мерці роздягнені — хто в одній білизні, а ось суцільна маса — груди оголених тіл. Голі білі, сині та червоні. У Лесеві прокидається художник, і він захоплений цією ніколи небаченою мішаниною людського тіла та форм його органів — загублених, змішаних із чистим снігом, що зберігає нетлінними ознаки полеглих. Собаки злітаються з усіх дворів і, мабуть, людське м'ясо здається їм на смак ніжнішим за будь-яке інше. Захоплені хижою операцією, собаки та зграї ворон не помічають, коли люди проходять поблизу них. М'ясна їжа надіслана їм невідомими шляхами. Вони анітрохи не соромляться того, що об'єкти їхнього харчування — ті самі істоти, яким вони так гаряче були віддані.

Експедиція виявилася дуже вдалою: окрім кількох в'язанок дров Лізі та Лесеві на базарі в Дарниці вдалося роздобути контрабандний пшеничний хліб — аж он який делікатес.

Але на зворотному шляху в Леся ніби затьмарилося в голові. У трамваї Ліза зустріла Ґео Шкурупія, про якого Лозовському неодноразово захоплено розповідала: мовляв, веселий хлопець і талановитий письменник. Лесеві Ґео теж здавався цікавим, привабливим, навіть таємничим — але лише в глибині душі. Побачивши зараз, як Ліза — звабливо, на думку Леся, — усміхається Шкурупієві, він оскаженів, відчувши свої природні інстинкти й побачивши в запальному поетові суперника. Він слухав і слухав розмову Лізи з Гео, поки трамвай перетинав міст з Лівого на Правий берег Дніпра. Але врешті не витримав і втрутився:

— Ти чого до неї чіпляєшся? — І грубо штовхнув Ґео. Той отетерів.
— Лесю, заспокойся! Ми ж лише про вірші Тичини говоримо.
— Тичини? То ти і з ним спала? Ґео, це правда, що Ліза була коханкою Тичини?
— Звісно, ні. Та й навіть якщо була? — посміхнувся Ґео, що був напідпитку. — Вона вільна дівчина. І ти не найкращий принц у цьому місті.
— Та як ти смієш, нахабо! — І не роздумуючи ані секунди, Лозовський ударив Шкурупія просто в обличчя.

Ліза не знала, за кого хапатися. Кров закапала на підлогу трамвая. Інші пасажири — хто налякано, хто втомлено — дивилися на жахливу сцену Лесевих ревнощів. Шкурупій не став відповідати, і це було надзвичайно благородно та по-дорослому з його боку. Вийшов на найближчій зупинці, так і не доїхавши до центру. Ліза притиснулася до трамвайного вікна, червоніючи від сорому.

— Я з тобою не розмовлятиму, — прошепотіла Лесеві, але так, що чули, здається, всі пасажири.
— Курва, — вигукнув Лозовський, вискочивши на наступній зупинці, залишивши Лізу саму з усіма в'язанками дров, що вони їх назбирали за день. — Ненавиджу!

«Вона обманює мене, — весь вечір мучився він ревнощами, жахливими розмірковуваннями. — Спить і з Тичиною, і зі Шкурупієм та каже, що любить. Тільки використовує. Хоча, навіщо їй це потрібно?.. Ох, ці жінки — усі відьми... Буду знову сидіти в холоді. Урешті, розбите серце ніщо не зігріє».

Одного травневого вечора Михайль Семенко та Лесь, які часто гуляли нічним Києвом, забрели в район вулиці Ямської, котрий славився численними борделями. Михайль розповідав, що кілька років тому вони з Павлом Ковжуном та іншими футуристами знімали тут дерев'яний будинок: на Нововокзальній вуличці, що пролягала паралельно залізничній колії. Тоді поет і написав: Багнеться бути кондуктором на товарному потязі.

А зараз Семенко правив за своєрідного екскурсовода для Лозовського у примарному та водночас бурхливому світі київських повій.

— Ось ті — різновид нічних фей, — кивнув поет своєю кучерявою головою у бік нібито матері з донькою, що стояли край дороги. — Це повії, що використовують для прикриття свого ремесла дітей. Одягнені скромно, але ошатно. Вишукано вбрану дівчинку жінка називає донькою, але, якщо уважно за ними поспостерігати, донька іноді здається старшою, ніж її «мати». Або ця «мати» може прогулюватися з донькою-білявкою, а за три місяці — з чорнявкою.
— Нічого собі! — здивувався Лесь.
— Таких дам називають «хамелеонами».

На Ямській дуже цікаво, колоритно. Горіли вогні в якомусь кооперативі, десь збоку в готелі й навпростець — у якійсь перукарні. Випадково траплялись червоноармійці, котрих у темряві можна впізнати за гострими будьонівськими шапками; матроси, що виринали з темряви хитливою ходою — чорними панцерними крейсерами; та іноді траплялися громадяни й громадянки, яких уже не можна було відрізнити за одягом від робітників і зарахувати до іншого класу суспільства. Революція майже стерла різницю, а військовий комунізм зобов'язав усіх бути рівними навіть в одязі.

— А ось ця повія — ресторанна, — вів далі свою «екскурсію» Семенко, — відрізняється від вуличних, що полюють на чистому повітрі.
— На вигляд — звичайна жінка, — каже Лесь.
— Дуже сумно, що ти не вмієш вирізняти їх від порядних жінок. Я кажу, звісно, про практичне розрізнення, бо теоретичну різницю між ними навряд чи можна обґрунтувати об'єктивно, без таких хистких і відносних понять, як пристойність і честь. У всякому разі, в кожній пристойній пивниці є три-чотири дами, що спілкуються з хазяїном, а той усуває, часом навіть примусово, всіх їхніх конкуренток зі своєї зали. У глибині помешкання є кілька комірок, де вони вправляються у своєму ремеслі.
— І скільки це коштує?
— Плата відрядна — від 3 до 5 карбованців за одну насолоду, крім оплати вечері, де заробляє вже хазяїн. Тепер розумієш суть цього симбіозу? Але у світі немає нічого світлого без тіні, у цьому разі — без міліції. Хазяїн ризикує штрафом 500 карбованців і закриттям закладу. Але є вже вироблена сигнальна система, і феї зникають чорним ходом зі своїх притулків надзвичайно казково. От, прошу — дівчина, на яку ти, Лесю, так задивлявся, уже пішла за портьєру.
— Ти ж не пропонуєш мені йти за нею? — обурився Лозовський.
— Чому б і ні?
— Я художник! Маю перейматися лише мистецтвом, — чи справді так вважав, чи просто хотів справити враження на приятеля Лесь.
— Знаю вас, художників. Був у мене знайомий Зайцев, який намагався всім зробити приємне і якого всі любили. Він займав величезне ательє з реквізиції в одному з київських монастирів, і в це його ательє майже щовечора приходив увесь культурний та художній Київ.
— Дивно, я не чув про нього...
— Що ти взагалі можеш почути, у Бойчука навчаючись?!
— Не тільки у Бойчука — ще й у Меллера.
— Це той ще диявол! — криво посміхнувся Михайль. — Отже, хто до цього Зайцева тільки не ходить: новоспечені політики з місцевих мешканців; приїжджі з центру, що бажають ближче познайомитися з київськими звичаями; гарні жінки, які прагнуть захисту або просто розваг; художники в пошуках безкоштовних моделей, музиканти, літератори без пер, балерини, просто «пожирачі сердець» та люди з гучними, титулованими прізвищами... Вечірки в нього завершуються дуже пізно чи, точніше, дуже рано, і завершуються «вільним коханням»: гасять світло, зачиняють усі завіси та коли ранок пробивається в ательє Зайцева, сонце довго не може розбудити парочки та «трійки», сплетені в неймовірних позах, які тільки може вигадати патологічний еротизм... А ти, хлопчику, з пристойною «феєю» кохання соромишся провести годинку-другу...
— Нічого я не соромлюся. І не боюся, — обурився Лесь.
— От і добре, — посміхнувся Михайль і покликав офіціанта.

Нарешті спіритичний сеанс почався. Усі присутні — близько двох десятків — розсілися навколо уїджі (спіритичної дошки радіусом з півметра, на якій намальовані літери, цифри та загадкові створіння). Питали про політичну ситуацію, про родичів та друзів присутніх, які загинули в бурхливому вирі громадянських воєн, що захопили Київ протягом останніх років. Духи були лаконічними — відповідали переважно «так» або «ні». Та й питання, на думку Леся, не були чіткими.

Ну, яка різниця, що скаже двоюрідний племінник когось із присутніх про те, чи добре йому живеться у світі мертвих? Усе одно кожен сам про це дізнається. На те, щоб викликати духи відомих осіб, скажімо, Льва Миколайовича Толстого, ще на початку «вечірки» оголосили табу. Врешті черга ставити питання астральним світам дійшла й до Лозовського. Він уже встиг познайомитися з усіма присутніми та причарувати дівчат. Особливо одну білявку. «Непогано було б запросити її до себе на ніч», — розпусно фантазував хлопець. Але для цього, підказував йому весь попередній досвід зваблювання, треба чимось вразити. І тоді Лесь Лозовський спитав на спіритичному сеансі: «До скількох років я проживу?»

Він хотів, аби всі бачили, який він сміливий: мовляв, і про день своєї смерті не боїться дізнатися. Духи відповіли на диво оперативно. Скельце, за допомогою якого відповідала уїджа, насунулося на цифру «2». Потім — усі це бачили! — піднялося на секунду в повітря, відірвавшись від дошки, і знову опустилося на цифру «2». Відповідь потойбічних сил була суворою та одностайною — 22. На цьому сеанс і завершився, але гості ще довго сиділи у вітальні, п'ючи чай, обговорюючи можливі трактування цифри «22» та заспокоюючи Леся, який раптом став центром уваги. Він навіть дізнався, що цифра, яка переслідувала його вже кілька років, і справді була важливим магічним числом. Що у єврейській абетці 22 літери. І колода Таро містить 22 старших Аркани. У Каббалі 22 шляхи між сефіротами, які й самі утворюють Древо Життя. Але підсвідомо Лесь розумів, що означає ця цифра персонально для нього. Фатум. Смерть. Утім, за кілька днів наступав 1922 рік...