В Києві я вперше побував раніше, у лютому 1962-го. Мені розповіли, що там найкрасивіші дівчата, от я і поїхав на батьківські гроші з другом. Прожили місяць на Золотоворітській 2, чудово провели час. Так що цей курс Левчука мене зацікавив, я повернувся і одразу почав розпитувати людину, яка обіцяла мені перевід у ВДІК, про переведення в Київ. Він каже: «Ти ж хотів у Москву», а я йому — «Ой, та яка різниця?».
Півроку мене не зачисляли, я ходив вільним слухачем. Тільки потім зрозумів, в чому проблема. Левчук-то мене взяв, а ректор собі думав: «На чорта він тут здався? Стипендію йому плати, гуртожиток давай». Зачислили аж у січні 65-го, коли я пояснив, що житло у мене є, і стипендія не потрібна. Це все завдяки батькам. Я і в Єревані жив на квартирі; і без стипендії, бо багато хуліганив.
Київ 60-х був чудесний. Не те що це лайно, що зараз, всі ці кляті бездарні висотки в центрі, дідько. Коли до мене приїздили гості з інших міст, я їх завжди виводив на прогулянку, показував свій Київ. Всі завжди були вражені. А зараз що показувати? Там стирчить, тут стирчить.
Розважався в ті часи по-всякому. Ми з трьома вірменами і двома грузинами часто випивали в ресторані готелю «Дніпро». Туди ходили багато іноземців, усі в розкішних костюмах. І, відповідно, багато проституток, які з цими іноземцями працювали. Ми їхніми послугами не користувалися, але одну з них завжди підгодовували. Свєта, здається.
Підсіла вона якось за наш столик і каже: «Хлопці, є до вас прохання. В мене закохався мій афганський друг, кличе заміж. Але ж йому целка потрібна. Я йому поки не даю, але якщо в нас все буде, то він же дізнається...» Ми того афганця бачили, високий красивий мужчина. Запитуємо, чим же ми тут можемо допомогти. Вона каже, що можна все це діло зашити, тільки потрібні гроші. А ми ж молоді, наївні, дивуємся: «А пісяти як?!». Ну, коротше, вона все пояснила; така операція коштувала 200 рублів — великі гроші на той час, на 10 можна було нормально в ресторані погуляти. Але ми з друзями скинулись. І вона потім справді вийшла за того афганця.