Назар шешуряк
Роман Балаян про свої перші кроки в кіно
Роман Балаян розповідає, чому його дипломну роботу назвали «паплюженням українського етносу», документальну короткометражку про Анатолія Петрицького знищили, а психоделічний мюзикл про кефір поклали на полицю.
Студент Роман Балаян перевівся з Єревану до Києва у 1964 році. Десятиліття по тому він добився першого серйозного успіху: його повнометражний фільм «Каштанка» (1975) став справжнім хітом, який пам'ятають і люблять досі. Пізніше з'являться «Польоти уві сні та наяву», «Леді Макбет Мценського повіту» та інші визнані шедеври. Але мало хто знає про більш ранні спроби Балаяна в кіно. До «Каштанки» він зняв короткометражну екранізацію Марка Черемшини «Злодій» (1969), документальний фільм про художника Анатоля Петрицького (1970) і дуже дивну музичну комедію «Ефект Ромашкіна» (1973). Про них ми і поговорили з режисером. А також про навчання у Єревані і Києві, дружбу з Параджановим та тусовки в ресторані «Дніпро».

Роман Гургенович призначив нам зустріч в легендарному ресторані «Вавилон» в Будинку кіно — місці, де уже багато десятиліть напивається романтична київська інтелігенція. Пригостив булочками, кавою і коньяком, хоч і не схвалив мій вибір алкоголю — сам він віддає перевагу віскі. А ще попросив не публікувати в інтерв'ю його матюки.

Роман Балаян, січень 2021 року. Фото Олександра Панасюка
Роман Балаян народився у 1941 році в Нагірному Карабасі. До третього курсу навчався на режисера у Єреванському художньо-театральному інституті, а потім перевівся в Київ у групу Тимофія Левчука, який в ті роки знімав великобюджетні екшени. Кіностудія Довженка у 60-х мала не найкращу репутацію, але Київ привабив Балаяна красивими дівчатами.

Після школи я поїхав у московський ВДІК — хотів стати актором. Поїхав у кінці серпня. Ну, чурка з гір, звідки я знав, що там екзамени в липні? З сумом повернувся і вирішив спробувати наступного року. А мій дядько був головним адміністратором місцевого театру; він запропонував попрацювати там статистом, попрактикуватися. На третій день у тому театрі (це найцікавіше у моїй біографії) я сидів у залі під час репетиції. І дивився, як режисер на всіх кричить: «Ти дурень, не так! Скільки разів можна повторювати? А ти, дурочка, як я тобі підказував, га?». Ну я сиджу і думаю: «Трясця, оце царське діло! Ось моя професія!». І повідомив дядьку, що хочу бути режисером.

Мені порадили поступати у Єреванський театральний. Мовляв, потім, з другого чи третього курсу, легше буде перевестися у ВДІК.

Одного разу на третьому курсі восени до нас в інститут приїхала якась дуже висока російська жінка. Ходила коридорами і роздивлялася потилиці студентів. В тому числі і мою. Виявилося, що Тимофій Васильович Левчук, мій майбутній педагог у Києві, знімає перший радянський кольоровий широкоформатний фільм «Закон Антарктиди». Зйомки у горах Вірменії, 4200 метрів висота — і у всіх акторів там іде кров з носа. Терміново потрібні дублери з правильними потилицями, щоб дознімати якісь сцени. Моя потилиця підійшла.

Приїхали ми туди, зайшли в палатку до Левчука. Він там уже пив якийсь коньяк, ми привезли добавку. І в процесі розмови вияснилось, що він веде в Києві третій кінорежисерський курс.
В Києві я вперше побував раніше, у лютому 1962-го. Мені розповіли, що там найкрасивіші дівчата, от я і поїхав на батьківські гроші з другом. Прожили місяць на Золотоворітській 2, чудово провели час. Так що цей курс Левчука мене зацікавив, я повернувся і одразу почав розпитувати людину, яка обіцяла мені перевід у ВДІК, про переведення в Київ. Він каже: «Ти ж хотів у Москву», а я йому — «Ой, та яка різниця?».

Півроку мене не зачисляли, я ходив вільним слухачем. Тільки потім зрозумів, в чому проблема. Левчук-то мене взяв, а ректор собі думав: «На чорта він тут здався? Стипендію йому плати, гуртожиток давай». Зачислили аж у січні 65-го, коли я пояснив, що житло у мене є, і стипендія не потрібна. Це все завдяки батькам. Я і в Єревані жив на квартирі; і без стипендії, бо багато хуліганив.

Київ 60-х був чудесний. Не те що це лайно, що зараз, всі ці кляті бездарні висотки в центрі, дідько. Коли до мене приїздили гості з інших міст, я їх завжди виводив на прогулянку, показував свій Київ. Всі завжди були вражені. А зараз що показувати? Там стирчить, тут стирчить.

Розважався в ті часи по-всякому. Ми з трьома вірменами і двома грузинами часто випивали в ресторані готелю «Дніпро». Туди ходили багато іноземців, усі в розкішних костюмах. І, відповідно, багато проституток, які з цими іноземцями працювали. Ми їхніми послугами не користувалися, але одну з них завжди підгодовували. Свєта, здається.

Підсіла вона якось за наш столик і каже: «Хлопці, є до вас прохання. В мене закохався мій афганський друг, кличе заміж. Але ж йому целка потрібна. Я йому поки не даю, але якщо в нас все буде, то він же дізнається...» Ми того афганця бачили, високий красивий мужчина. Запитуємо, чим же ми тут можемо допомогти. Вона каже, що можна все це діло зашити, тільки потрібні гроші. А ми ж молоді, наївні, дивуємся: «А пісяти як?!». Ну, коротше, вона все пояснила; така операція коштувала 200 рублів — великі гроші на той час, на 10 можна було нормально в ресторані погуляти. Але ми з друзями скинулись. І вона потім справді вийшла за того афганця.
Ресторан готелю «Дніпро». 1960-ті роки. Фото Миколи Козловського
Головним наставником юного Романа стає Сергій Параджанов. Його вплив дуже помітний в ранніх кінострічках Балаяна; це стосується не тільки візуальної естетики, але й любові до ризикованих жестів на межі з антирадянщиною. І якщо дипломну роботу Балаяна хоч і зі скрипом, але приймають, то дебютну документалку попросту знищують. Документалка розповідала про художника-авангардиста Анатолія Петрицького (1895-1964), який багато працював з Лесем Курбасом і був одним із засновників футуристичної організації «Нова генерація». Збереглася лише перероблена цензурована версія фільму.

Мені на курсі всі говорили: Параджанов зняв геніальний фільм, треба познайомитись. Я не вірив. Ще й чув якісь речі про його орієнтацію, ну і думав: пішов він на фіг. Та й при першій зустрічі він мені не сподобався. Але в якийсь момент я все ж подивився з міліціонерами «Тіні забутих предків» і просто очманів. Приходжу до нього, кажу: «Ви зняли геніальний кіно-примітив» — «Що?!». Ну я пояснив, що маю на увазі: примітив у кіно показати набагато важче, ніж у живописі. Словом, ми подружилися, я почав до нього ходити.

Я в інституті бував рідко, мав багато вільного часу. Нема стипендії — ну і пішли ви. Так що я часто заходив до Параджанова. І шаленів від його імпровізацій. Валяються якісь випадкові предмети на столі, а він за секунду придумує з ними геніальну короткометражку. За секунду! А я би й за місяць не додумався. Всі почувалися неповноцінними на фоні Параджанова.

Мою дипломну роботу Параджанов возив по всьому Союзу, бо вона геть повністю копіює його поетичне кіно. Називається «Злодій», це екранізація Марка Черемшини.

Я тоді представив 19 короткометражних сценаріїв для диплома, і жоден не затвердили. Думаю, може хоча б класика їм підійде — і випадково натрапив на Черемшину. Історія про хлопчика-сироту, який посмоктав молока з чужої корови; його спіймали і побили. Парторг інституту потім заявив на засіданні, що цей фільм — «паплюження українського етносу».
Кадри з короткометражки «Злодій». Клікніть на зображення, щоб збільшити.
А документальний фільм про Петрицького 1970 року — це взагалі найкраще, що я зняв. Я загубив дві копії, які в мене були, дуже шкодую.

Я там так хуліганив, ох. Знайшов, наприклад, в запасниках його портретри представників української еліти, яких розстріляли. І в мене там були кадри, як під час революції місто радіє, солдат стріляє з ракетниці, і вогні відбиваються у цих полотнах. Ну і багато подібного.

На студії «Укркінохроніка», де я його знімав, колеги дуже хвалили результат. Директор студії Віктор Шкурін навіть сказав, що фільм сподобався відборщику Оберхаузенського фестиваля. Але коли ми зі Шкуріним показували її в Держкіно... Замміністра Левада, пам'ятаю, сказав тоді після показу: «Та це страсті Балаяна по Петрицькому, а нам потрібен фільм про Петрицького. Віктор Георгійович, зайдіть до мене в кабінет», — а мене навіть не покликав. Шкурін потім вийшов і сказав, що таємно зробить для мене дві копії цього фільму, але треба зняти новий варіант — простіший, з дикторською начиткою. Цей новий варіант я робив неохоче, він вийшов настільки бездарним, що сподобався тому Леваді.

А першою версією я завжди дуже пишався, показував друзям, привозив до Параджанова. Дві копії, обидвох немає! Кому я віддав їх? В монтажній може переплутали і викинули... Я уже думаю якогось екстрасенса найняти. До цих пір вважаю, що це найкраща моя кінокартина.

«Амнезія» потребує вашої допомоги, щоб не зупинятися. Ви можете підписатися на невеликий щомісячний платіж або зробити одноразову пожертву.

Свій перший повний метр «Ефект Ромашкіна» (1973) Роман Балаян відверто ненавидить, і говорити про нього не любить. Режисера можна зрозуміти: сценарій там справді, м'яко кажучи, дурнуватий. Науковець намагається звабити продавщицю акордеонів, демонструючи їй галюцинації свого піддослідного Ромашкіна, які виникають під дією кефіру і візуалізуються на екрані завдяки новітнім технологіям. Не дивно, що цей фільм лежав на полиці аж до Перебудови.

Однак зараз, майже через півстоліття після зйомок, «Ефект Ромашкіна» сприймається як психоделічний біопанковий шедевр категорії «Б». Неймовірні декорації, кислотні кольори, постійні ігри з дзеркалами і ефектом риб'ячого ока. А ще кадри з літаючими пляшками кефіру над Києвом, просто щоб розтягнути хронометраж. Сучасний глядач одразу ж ловить асоціації з «Механічним апельсином» (1971) Кубрика і не може не думати про наркотичний підтекст сюжету. Балаян від цього всього відмахується, але визнає: знімати цю дичину було весело.
Кадри з «Ефекту Ромашкіна». Клікніть на зображення, щоб збільшити.
З допомогою Параджанова мене влаштували на кіностудію Довженка асистентом режисера. Але я там нічого не робив. Я ж все одно себе вважав режисером, який ще асистент? От мені і запропонували зняти «Ефект Ромашкіна», від якого всі відмовлялися. Ти ж режисер? Давай знімай.

Прочитав сценарій і думаю: «Боже, який кошмар!». Але погодився. Я ж тоді грошей зовсім не приносив додому, хоча вже жонатий чоловік. Ну і борги свої особисті були — 3500 рублів, це як половина «Жигулів». Я придумав, як поміняти сценарій, додав багато своїй ідей. Чумацький шлях в молоці, фонтани з молока і так далі. Ну мені на студії сказали, куди я можу засунути свої ідеї. Будемо знімати по затвердженому сценарію.

Всього за фільм мені заплатили 2100, бо він отримав третю категорію. Тобто, закрили його, на моє щастя. Молодь якось не по-радянськи поводиться і так далі. Шкідливе кіно! Ну я і зрадів, бо сам на затвердженні з криком «Гімно!» вибіг з кімнати.

Ні, про жодні наркотики в «Ефекті Ромашкіна» не йдеться. Це уже зараз воно так сприймається.

Після того, як «Ромашкіна» закрили, я змонтував 20 хвилин найкращого матеріалу — те що я сам придумав, усі ті лебеді, рами на стінах — і показував друзям, буцім це і є той «заборонений» фільм. І всі бідкалися: ах як шкода, що заборонили. А вже через багато років у тій клятій Москві «Ромашкіна» почали постійно крутити по телевізору. І Олександр Муратов, який сам тоді відмовився його знімати, завжди наді мною сміявся: «Показують твій найкращий фільм».
Опубліковано 15 лютого 2021

Дякуємо Довженко-центру за допомогу в підготовці матеріалу

Всі тексти автора
Читай більше: