олександр poison нечай

Театр «Арабески»:
перформанси в музеях
і вистави у в'язницях

На початку 90-х кілька друзів-студентів організували пару перфомансів, а уже за кілька років перетворилися на один з найпомітніших і найрадикальніших театральних колективів україни. «Арабески» робили постановки у в'язницях, ставили мюзикли Сергія Жадана, проводили вуличні хеппенінги і політичні перформанси, продюсували музичні альбоми і взагалі ставили український театр з ніг на голову.
Зараз лідерами театру «Арабески» є дві людини: Світлана Олешко (засновниця, продюсерка, режисерка) та Михайло Барбара (композитор, музикант, актор). Я завітав до них гості, щоб почути історію створення закладу з перших вуст про перші кроки. У залі, де ми спілкувалися, посередині стоїть невеличкий столик, гітара, синтезатор; прямо на підлозі — подушки, на яких я комфортно влаштувався і записав наступну історію.
ВИСТАВА НА СХОДАХ МУЗЕЮ
Все почалося 25 років тому, у 1993 році, коли актори з театрального інституту (нині університет мистецтв імені Котляревського) та студентка філології університету Каразіна шукали книгу про «Будинок Слова» та розстріляне Відродження.

Пошуки привели друзів до літературного музею, де якраз гутовалася виставка на честь сторіччя Хвильового. Святкування дня народження письменника мало проходити на всеукраїнському рівні й директор музею запропонувала молодим людям зробити «щось артистичне».

Світлана Олешко написала сценарій по мотивах творів Хвильового. Вистава проходила прямо на експозиції. На цю подію приїхали троє людей, які стали доленосними для «Арабесок»: Осип Зінкевич, директор видавництва «Смолоскип»; Марта Горосовська, журналіст, яка тоді працювала в Мюнхені на «Радіо Свобода»; та Мирослав Шкандрій, славіст українського походження, який мешкає в Канаді.

Важливі гості були настільки вражені молоддю, що Осип Зінкевич одразу замовив в артистів другу виставу. Він тоді здивувався, що сценарій писала студентка й попросив Олешко зробити таку ж саму компіляцію з творів Василя Симоненка. Так видавець став хрещеним батьком «Арабесок».
«Байки Харківські», 1995. Сценарій та постановка – Світлана Олешко.
Актори: Наталія Цимбал, Дмитро Туркевич, Михайло Озеров, Вадим Коробка.
В основі третьої вистави, яку майбутні «Арабески» робили вже не на замовлення, були твори Сковороди. Перформанс відбувся на сходах літературного музею. Ніхто не закривав заклад на той час, робітники та відвідувачі проходили до музею прямо повз дійство. Герої згадують, що перформанс ще й випав на Великдень. Виставу тоді відвідала Оксана Забужко, яка назвала постановку акторів геніальною. Знову приїхав Зінкевич, який впевнено заявив, що театр мать побачити українські емігранти в Америці.
ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ НАЗВА «АРАБЕСКИ»
Директор «Смолоскипа» взявся за організацію туру по США та Канаді. Але у театру не було назви й він поставив умову, що без неї подорож не відбудеться. Ні фантазії, ні часу, каже Світлана, в них тоді не вистачило. Тоді Зінкевич сам придумав назву «Арабески». Таке оповідання було у Миколи Хвильового. Вона була дуже знакова для видавця: коли він сидів у Німеччині в 1948 році, сестра приносила йому у в'язницю речі, серед яких була книга Хвильового з цим оповіданням. Осип Зінкевич тоді не знав, що означає це слово, але вивчив «Арабески» напам'ять. Акторам новонародженого театру оповідання теж сподобалось.

Слово «арабеска» означає західну назву складного східного орнаменту середньовіччя, на якому переплітаються геометричні та рослинні елементи. Також є ще одне значення: це одна з основних позицій балету.

Під час першого візиту до Штатів трупі пощастило відвідати театральні школи та побувати на Бродвеї та в Студії 54. Вони зрозуміли, що нічого не знають про те, що роблять. Всі зароблені у Штатах гроші «Арабески» витратили у Харкові на те, щоб найняти доступних викладачів з вокалу, сценічного руху, мовлення, танцю й почали багато працювати.
ГОЛОДНІ І НЕЗАЛЕЖНІ
У голодні 1990-і, як відомо, всі бігали голі-босі. Зате вільні. Зінкевич платив акторам скромну стипендію 10 долларів на місяць. Олешко розповіла, що перші костюми вони зробили з мішків з-під картоплі, які вона випросила у батьків.

По інтернет «Арабески» ходили до друзів-юристів, фірми «Альтаір», які і тепер є їх донорами в правових та бухгалтерських питаннях.

Зв'язуватися з державними структурами тоді ніхто не хотів. Реформ на той час не було навіть на горизонті. Одразу було зрозуміло, що «Арабески» будуть займатися суто незалежною, приватною діяльністю.

В той час статус «громадська організація» для творчого об'єднання не був розповсюджений. «Арабески» стали одними з перших довколамистецьких об'єднань, хто зареєстрував ГО на Харківщині та займався творчою діяльністю у правовому полі без Міністерства культури.
«Енеїда», 1997. Сценарій та постановка – Світлана Олешко.
Діючі особи та виконавці: Еней – Наталія Цимбал; Зевес, Турн – Руслан Никоненко; Венера, Гадалка, Лавинія – Дмитро Туркевич / Армен Калоян; Дідона, Юнона, Анхіз, Сівілла, Латин – Михайло Озеров / Вадим Коробка.
«Амнезія» — це дослідження українського забуття. Підписуйся на нас всюди:

Телеграм
Інстаграм
Фейсбук
ЯК МІСЬКО БАРБАРА ПЕРЕЇХАВ У ХАРКІВ
У 2003 році «Арабески» знімали відеопроект «Критичні дні». Дія відбувалася у супермаркеті. Акторка театру була в жахливому гримі: шапочка для душу, колготки-сіточки, прокладки. Спеціально маркет ніхто не зачиняв, ходили покупці, персонал. Усі ввічливо ігнорували це неподобство.

Зате у Львові з «Арабесками» був скандал після того, як вони з цим перформансом поїхали туди на гастролі. Федір Стригун (худкерівник, режисер-постановник і актор львівського драмтеатру) доволі агресивно відреагував на те, що на сцені одним з елементів декорацій був великий плакат з дівчатами в білизні. Після тої вистави народний актор сказав, що «Арабески» показують порнографію, і що він їх до театру ніколи не допустить. Але до кінця вистави він досидів.
Світлана Олешко саркастично назвала Львів раєм для митців, тому що можна нічого не робити, а скандали самі по собі виникають. У Харкові всім по барабану, навіть якщо ти голий ходиш по супермаркету; ніхто не заважає творити. Михайло Барбара, який сам родом зі Львова, зізнався, що чує це від Світлани вже більше 15 років.

Лідер гурту «Мертвий півень» зараз є одним з ведучих акторів «Арабесок». Все почалося тоді, коли Барбара та Олешко домовилися, що Мисько зробить музику до вистави. На той час ніхто ще не співав «Схід та Захід разом» і єдиною темою, що могла об'єднати регіони, було Різдво. Жадан тоді написав мюзикл «Веселого Різдва, Ісусе!», в якому роль Ірода була зроблена спеціально під Барбару. Але Олешко спочатку була проти ролі співака у театрі, тому що вважала тоді, що людям із шоу-бізнесу нема що робити в «Арабесках».

Репетиції та прем'єру робили у Львові, щоб відчути дух Різдва. Після вистави Місько вирішив не залишатися у рідному місті та поїхав з трупою на їх батьківщину — у Харків. Там і залишився.
«Веселого Різдва, Ісусе!», 2001. Текст – Сергій Жадан. Режисер – Світлана Олешко. Музика – «Lюк». У ролі царя Ірода – Михайло Барбара, у ролі Марії – Наталія Цимбал. Актори: Олена Хомутецька, Ярослав Подшивалов, Вадим Григер.
ТУР ПО КОЛОНІЯМ
Черговим майданчиком для вистав «Арабесок» стали українські в'язниці. У театру був тур по колоніям, який в підсумку затягнувся на шість років.

Після великого туру по США, Європі, а потім і по Україні, у трупи залишилося 100 доларів. Вони прийшли з цими грошима в Пенітенціарне обласне управління й сказали, що хочуть показати в місцях ув'язнення вистави. В управлінні здивувалися, але погодились.

«Арабески» побували у сімох колоніях. Це було до реформи усієї системи, й самі робітники тюрем казали, що 40% людей сидять по старих статтях Кримінального кодексу, тобто вони могли мати менші терміни, або не мати їх зовсім. Але совкова спадщина ще залишалася, колонії буди перенаселені в два рази. У театру був аншлаг.

Згодом театр підготував велику програму, на це в нього пішов рік. Показували вони тоді «Маленьку п'єсу про зраду для однієї актриси» (за твором Олександра Ірванця). На кожну виставу до трупи приєднувалося до 50 людей: соціологи, психологи, правозахисники, журналісти. Це все дозволили знімати.
Пізніше «Арабески» та інші театральні режисери запросили до участі у виставах самих засуджених. Багато хто з глядачів до кінця не міг повірити, що це справжні засуджені грають ролі на сцені. Ярослав Ющенко, тодішній заступник голови Харківської облдержадміністрації, навіть взявся перевіряти особисті справи зеків, бо подумав, що театр підсунув акторів. Спочатку департамент ставився скептично, але врешті режисерів майже носили на руках. Бо люди, які приймали участь у проектах, не порушували тюремні правила, не втягувалися у конфлікти. Багато хто з них вийшов по УДЗ (умовно-достроковому звільненню).
ПОЛІТИКА І ПОЗА НЕЮ
«Арабески» приймали участь в акції «Україна без Кучми», коли зник Георгій Гонгадзе.

Тоді у театру була прем'єра тієї самої «Маленької п'єси про зраду для однієї актриси», з якої вони зробили повноцінне видовище, а не моноспектакль. Протягом дії всі актори підслуховували один одного, нібито записували на диктофон і «стукали» в органи. Це виявилося своєрідним пророцтвом. Під час прем'єри якраз прогримів Кучмагейт: майор Мельниченко оприлюднив записи розмов Леоніда Кучми, де він нібито дає наказ ліквідувати опозиційного журналіста.

Також студенти-театрали стали першими у 2004-му, хто вийшов у Харкові на «Помаранчевий Майдан». Після першого туру президентських виборів того року «Арабески» зрозуміли, наскільки погані справи у Ющенка на Харківщині, й пішли до його племінника Ярослава з пропозицією допомогти.

Перший намет поставили на площі Свободи Михайло Барбара та Сергій Жадан. Але в першу ніч крім Світлани Олешко зі студентами-театралами майже нікого не було. Харківські журналісти тоді пообіцяли все зняти, тільки якби весь цей клуб однодумців почали бити. Але ніяких провокацій з боку влади не було. Стояв намет прихильників «ПР» напроти, але «блакитні» з «помаранчевими» навіть грали у футбол. А Сергій Жадан тоді був «комендантом наметового містечка».

Наступного року «Арабески» вирішили зробити акцію «Помаранчева альтернатива». На цій події вони показували фото та фільми, читали лекції, робили перформанси. Проект фінансувало політичне об'єднання «ПОРА», яке ще не встигло на той час зашкваритися.

Це уже не зовсім про Ющенка; «Помаранчева альтернатива» — антикомуністичний рух у Польщі, який виник під час диктатури генерала Ярузельського. Головною метою був протест за допомогою безглуздя та абсурду: символом альтернативи став гном у червоному капелюсі.

Світлана Олешко: «Арабески — це проект ідеологічний, виразна та артикульована громадянська позиція. Ми не віримо в мистецтво для мистецтва. Все є політикою. Тим більше, що ми не живемо на безлюдному острові. Й для цього не обов'язково виходити на мітинги».
СУЧАСНІСТЬ
Зараз «Арабески» роблять великий проект «Як не треба ходити в театр». Це перший раз за історію театру, коли це фінансує Український культурний фонд, тобто платники податків. В цей проект входить соціологічне дослідження харківських театрів та їх публіки, а також вистава та радіо-вистава «Ромео.Джульєтта. Класична комедія».

Також Інститут Національної пам'яті зараз фінансує документальний проект виставу-триптих «Українські катастрофи ХХ століття». Це безпрецедентний випадок, що нарешті такі ресурси стали доступні для ГО, а не тільки для державних установ.

Світлана Олешко: «Між театрами не існує конкуренції. Конкурентом театру є інші види дозвілля. Основний — це сидіти на дивані перед телевізором й не хотіти підняти одне місце й ногами піти на виставу».
Опубліковано 10 січня 2019
Тренуй культурну пам'ять разом з «Амнезією»:
Made on
Tilda