20 жовтня 1993 року у Кропивницькому (тоді ще Кіровоград) у віці 72 років раптово, від атеросклерозу судин головного мозку помер електрик Олександр Ільїн. Містяни пам'ятали Ільїна як відлюдника, який усе життя ходив в однаковому робочому комбінезоні та кирзових чоботах. Аж раптом з'ясувалося, що у своєму будинку площею 86 квадратних метрів Ільїн зберігав бібліотеку і колекцію антикваріату вартістю мільйони доларів!

Писати репортаж приїхала кореспондентка з США Кері Голдберг; матеріал вийшов 28 березня 1994 року на першій сторінці газети Los Angeles Times. Пізніше про цю історію писали цілі книги і знімали документалки. Вийшов також українсько-російський художній серіал «Синдром Дракона» (який оперує на 90% вигаданими фактами). Ми спробували розібратися, ким насправді був Олександр Ільїн, як він зібрав колекцію та що у ній міститься.

Будинок Ільїна на вулиці Урожайній, 28, розташований на ділянці 20 соток. У ньому не було ані водогону, ані центрального опалення; родина розводила кур і качок. Олександр Борисович не був одружений і не мав дітей. Жив зі своїми племінниками Іриною та Андрієм Підтьолковими. Згідно закону, вони не є прямими спадкоємцями. Заповіту Ільїн не склав, тож колекція, про яку знали тільки втаємничені (тобто інші колекціонери), мала перейти державі.

Племінники нікого не пускали в будинок і не давали скласти опис майна, на яке врешті було накладено арешт. Коли держслужбовці все ж вдерлися у будинок, то зривали дошки з підлоги і користувалися металошукачем: шукали дорогоцінності. Вивезли 500 мішків старовини на двадцяти вантажівках.

Розібрати «добро» без респіраторів було неможливо: експонати колекції були брудні, частину з них вкривав шар мокриць. Деякі з музейних працівників, які описували колекцію, захворіли: це дало привід говорити про «прокляття» колекції Ільїна.

Врешті 4200 експонатів було передано до Кіровоградського обласного краєзнавчого музею; 7000 книг до бібліотеки ім. Д. І. Чижевського. Можна приїхати у Кропивницький і ознайомитися з ними. Не найгірша доля колекції, а от особистість збирача продовжує інтригувати і майже через тридцять років після смерті. Ким був Ільїн: спадкоємцем дворянського роду, таємним агентом КДБ, геніальним реставратором чи просто людиною, до нестями закоханою у мистецтво?

Що ж зібрав Ільїн у своїй колекції?

Наприклад, прижиттєві видання Михайла Грушевського і Володимира Винниченка — книги, за зберігання яких у часи СРСР можна було опинитися за гратами.

А ще всі видання першодрукаря Івана Федорова, зокрема «Острозька Біблія» і «Псалтир». Іван Федоров був кумиром для Ільїна. Навіть одна-дві сторінки, що потрапили в його руки, отримували повноцінну шкіряну палітурку. Монети, пам'ятні медалі, сучасні видання про нього купувалися і зберігалися як реліквії.

А ще книга «Візантійські емалі з зібрання Звенигородського» 1892 року з обкладинкою з шагреневої шкіри, тисненої червоним золотом, і закладкою, шитою золотом і сріблом. Був чотиритомник «Великокнязівське, царське і імператорське полювання на Русі», ілюстрований Бакстом, Бенуа, Васнецовим, Рєпіним, Суриковим та іншими митцями. Був повний комплект Євангелій, починаючи з XVI століття; рукописи Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Гоголя.

А ще два аркуші рукопису на пергаменті, а також археологічні знахідки з IV тис до н.е. по XIV століття н.е. Збирав Ільїн кам'яні сокири, китайську порцеляну, монети, самовари, портсигари, посуд, ложки Фаберже, меблі; мікроскопи, підзорні труби та інші оптичні прилади. Були в колекції телескопи, зокрема один виготовлений у Франції на початку XIX ст. та один фірми «Карл Цейсс». Був радянський автомат, який за 15 копійок випускав струмінь одеколону.

Збирав Ільїн і грамофони, радіоли, радіоприймачі; платівки з прижиттєвими записами Ф. Шаляпіна, Т. Руффо, А. Нежданової, Л. Собінова, Е. Карузо.

Серед живопису найбільш раритетні два полотна: копія «Мадонни в кріслі» (оригінал Рафаеля знаходиться у Флоренції) та портрет Катерини II в гетьманському одязі, який, можливо, належить пензлю видатного художника Дмитра Левицького.

А от унікальній срібний кухоль роботи Івана Равича, українського ювеліра епохи бароко кінця XVII—початку XVIII ст., належав, можливо, Петру І.

Олександр Ільїн народився у 1920 році. Його матір Наталія була з роду Римських-Корсакових, знала чотири мови, навчалася у гімназії та у Московському комерційному інституті. Батько Борис — син ремісника, механік-самоук.

Після Другої світової війни Борис опинився у Кіровограді — був інженером, а деякий час і директором «Олійжиркомбінату». Борис Ільїн володів секретами лиття, карбування, роботи з металом, знав хімію, фізику, за старовинними підручниками опанував палітурну справу та реставрацію книг — і передав ці знання сину Олександру.

Є версія, що колекцію почали збирати ще батьки Олександра Ільїна, і цим пояснюється її багатство. Наприклад, у 1933 році у Вітебську Борис Ільїн роздобув висівки (на той час це був делікатес), які обміняв на бельгійську рушницю. А чоловік сестри Олександра Тетяни (племінники Ірина та Андрій Підтьолкови, які хотіли успадкувати колекцію, — її діти) під час війни працював в окупаційній зоні у Німеччині, звідки привіз два піаніно, меблі, фотоапаратуру, друкарську машинку.

Що під час Другої світової робив Олександр Ільїн, невідомо. Не хворів, але і не воював. У 1944 році ніби-то брав участь у груповій крадіжці продуктів, але відсидів менший строк, ніж той, за який його засудили. Що з тих пір і до 1960-го робив Олександр — невідомо. Ці роки наче викреслені з життя Ільїна — про них не збереглося відміток у трудовій книжці: нечуване нахабство для СРСР!

Ніби-то у таборі, де відбував ув'язнення, Ільїн познайомився з монахом Никанором з Києво-Печерської Лаври, і ці загадкові роки колекціонер провів там.

Вже після смерті колекціонера завісу таємниці привідкрив його колега Вадим Орленко. У книзі Миколи Цуканова «Колекціонер Ільїн» (2017) читаємо такі спогади Орленка:

«Розповідав, що коли жив у Києві, настоятель Києво-Печерської Лаври попросив його зробити палітурку для дуже старого Євангелія. Робота була дуже копітка і складна, але Ільїн впорався. Настоятелю робота сподобалася і він поцікавився: „Олександре скільки ми тобі винні?" Ільїн відповів: „Мені не потрібні гроші, дозвольте вибрати кілька книг з вашої бібліотеки". А в Лаврі була дуже хороша бібліотека, від якої йому дали ключ. Ільїн сам мені розповідав, як багато тоді книжок взяв з лаврської бібліотеки. Саме тоді влада вирішила прикрити Лавру. Її оточили солдати і не дозволяли священнослужителям виносити цінності. Усі ці дні Ільїн у брудній тілогрійці ходив туди-сюди, на нього ніхто не звертав уваги. А він ховав за пазухою і виносив рідкісні книги».

В Кіровоград Ільїн повернувся у 1960 році, коли Лавра закрилася у процесі хрущовської антирелігійної кампанії, і привіз дві машини речей. В Обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д. І. Чижевського нині зберігається чотири сотні особливо цінних книг з лаврської бібліотеки.

Колекціонеру Орленку Олександр Ільїн також розповідав, що багато речей привіз з Росії. Знав, де у Москві живуть багатенькі бабусі, графині-княгині. Купував, випрошував найцікавіше. Якось потрапив у величезний підвал, де зберігалися ікони з закритих радянським режимом церков. Шукав рідкісну ікону святого Олександра. Знайшов, взяв в руки, підніс ближче до очей — уся ікона обсипалася від вогкості та старості. У Ільїна ледь не стався інфаркт.

Ікони були улюбленим (після книг) напрямком збирання Ільїна. Церковники до нього зверталися з проханням реставрувати ікони, ними ж і розплачувалися за роботу. І ще ніби-то Ільїн організував авантюру: замовляв місцевим художникам репродукції ікон. Колекціонер у церквах нові яскраві ікони обмінював на потемнілі від часу і значно цінніші.

Ільїн добре розбирався в іконах і пропонував навіть сусідам величезні гроші за ікони. А якось знайомий єврей приніс йому оксамитову стрічку зі староєврейським письмом, зовні непримітну. Ільїн її купив, розшифрував напис, і виявилося що це ритуальна стрічка з поховання багатого вельможі.

В його колекції є експонати з інвентарними номерами музеїв і екслібрисами місцевих бібліотек. Пояснюється це тим, що деякі з музейних реліквій стали непотрібними в роки війни. Наприклад, книги з шести старих єлисаветградських бібліотек і дев'яти книгосховищ списували і знищували. Багато що потрапляло до колекціонера зі списаного, з макулатури. Ільїн також влаштовував обміни з фондами музеїв і менш обізнаними колегами. Міг поїхати у Ленінград, якщо раптом дізнався, що там помер якийсь визначний колекціонер, і повернутися з контейнером книг. Можливо, мав справи зі злочинцями. Використовував усі можливі варіанти для поповнення колекції.

Коли німці були під Москвою, містяни боялися, що вони увійдуть в місто, — почався ажіотаж, і люди позбавлялися багатьох речей. У підворіттях, парках, на вулицях лежали стоси книг. Можна було вибрати, хто що хотів. Якось Ільїн проходив повз одного будинку і помітив, що в котельні в топку кидають ікони. Ціла гора ікон лежала біля грубки. Він стояв біля вікна і очікував, коли кочегар піде, забіг до підвалу, схопив кілька дуже цінних ікон і втік.

Колекціонер Юрій Тютюшник згадує у тій же книзі Цуканова, як вони з Ільїним ходили на базар: той шукав шкіряні вироби (папки, черевики) та метал — ці матеріали були потрібні для реставрації. Не гребував Ільїн і пошуком необхідного на смітниках.

Відвідувачі Олександра Ільїна ділилися на дві основні категорії: «запорожці» та «допорожці». Першим — їх було дуже мало — дозволено було заходити в будинок. Ще була категорія «підгрушники»: таким Ільїн дозволяв сидіти під грушею у своєму саду і читати рідкісну літературу.

Олександр Ільїн не пив і не курив. Увесь вільний час присвячував тому, що читав книги чи займався реставрацією. «Він міг зробити все, від ювелірних прикрас до палітурок книг, — читаємо у книзі „Колекціонер Ільїн" спогади племінниці Ірини. — У нього були глибокі знання з хімії, гальваніки, золочення, сріблення. Знав, як робити сплави, вивчав хімічні реакції. Більшість статей ставлять під сумнів можливість зібрати колекцію одній людині. Але я жила у цьому будинку і бачила, як вона поповнювалася. В той час старовину можна було купити за безцінь. Усе, що було до 1917 року, вважалося непотрібним. Хто щось розумів у мотлосі? Одиниці. Дядя Шура знав ціну, саме цінність — історичну, культурну».

За спогадами Ірини, в останні свої роки Ільїн спав сидячи, спершись на стос книг. На столі було місце лише для однієї тарілки, інший простір був завалений книгами. Здається, він харчувався самою Історією і пізнанням все нових і нових, для нього невідомих, фактів.