Одеса, як і вся Україна, зазнала на початку XX століття багато незгод: дві революції, єврейські погроми, Перша світова, Громадянська війна, — все це знайшло відображення у вуличному фольклорі, зокрема у блатняку. Блатна пісня, яка пішла від каторжних та тюремних пісень XIX століття, набула популярності, коли гомін революції потроху почав стихати за часів НЕПу. Одеський артист Леонід Утьосов став найбільшим популяризатором бандитського жанру на естраді в Москві та Ленінграді.

Справжнє ім'я Леоніда Утьосова — Лазар Вайсбейн. Народився він в Одесі 21 березня 1895 року у багатодітній єврейській родині. Лєдя (так його пестливо називали у родині) почав славитись своїми музикальними талантами ще в дитинстві: в сім років він уже вмів співати та грати на скрипці. Це стало предметом гордості для його батька. А коли Лазару було десять, він виходив на вулицю та співав, акомпануючи собі на гітарі — так він заробляв свої перші гонорари: пахлава, тістечко і вода з лимонним сиропом. Ще одним улюбленим заняттям було затівати бійку з усіма сусідськими хлопцями, які йшли не по тій стороні вулиці — в десять років Утьосов уже був справжнім одеським гопником.

Свою освіту Лазар розпочав в хедері — релігійній єврейській школі — після чого вступив до комерційного училища Файга, де, як згадував Утьосов, для єврейських студентів існувала особлива система: кожна єврейська родина повинна була привести в школу ще й християнського хлопчика. Туди йшли діти, яких зазвичай виганяли звідусіль.

В Одесі ставлення до євреїв було особливе, краще ніж будь-де в імперії. По-перше, євреї там жили за вченням Гаскали, яке було поширене в Європі, але про яке не знали в Петербурзі чи Москві. Послідовники цього руху виступали за інтеграцію євреїв у європейське суспільство, разом з емансипацією та боротьбою з дискримінаційними законами. А по-друге, особливість єврейства в Одесі полягала ще в тому, що генерал-губернатор Михайло Воронцов, а потім і його наступник Сергій Строганов, особисто клопотали перед імператором про покращення становища єврейського населення в їх губернії. Тим не менше, перший єврейський погром в Російській імперії відбувся саме в Одесі в 1821 році.

Утьосов в автобіографії згадував погром жовтня 1905 року, свідком якого він став, коли йому було лише десять років. По місту йшла ціла процесія: люди несли портрет царя та образ Христа і кричали «Бий жидів!». Одесу охопили «крики жаху, благання про пощаду, дикий регіт, кров, постріли». Протидіяли поліції єврейська самооборона та бійці відомого одеського бандита Мішки Япончика. Були одесити, які ховали євреїв у себе, але попри це у той день в Одесі загинуло більш ніж 400 євреїв.

Коли Лазару було чотирнадцять, його виключили з комерційного училища - після того, як він підмовив своїх однокласників вимазати крейдою та чорнилами костюм одного з вчителів. Куди міг піти хлопець без повної шкільної освіти? Лєдя пішов у цирк. У нього зав'язалися дружні відносини з керівником цирка, той запропонував Лазару поїхати з трупою у гастролі. Лєдя був впевнений, що це був його шанс стати «справжнім артистом».

Після повернення з «туру» Лазаря запросили грати в одеському театрі мініатюр, але в приступі побутового антисемітизму наголосили: «Ніяких Вайсбейнів!». Жодних обурень зі сторони Лазара не послідувало. Саме тоді він вигадав свій знаменитий псевдонім.

З 1912 по 1917 театральна кар'єра Утьосова набирає обертів: він приєднується до театральної трупи Розанова та грає в ряді театрів мініатюр в Одесі, Києві, Херсоні, Москві та Катеринославі.

Громадянська війна застала Утьосова в Одесі. Після жовтня 1917 року у місті біля моря почався хоровод «нових облич»: Українська центральна рада, німці, французькі інтервенти, а потім біла Добровольча армія. Не за горами був прихід більшовиків.

Письменник Іван Бунін так згадував цей час: «В Одесі народ дуже чекав більшовиків — „наші йдуть!". Чекали й обивателі — набридла зміна влади, вже що-небудь одне, та, напевно, і життя буде дешевше. Ох, як і нарвалися всі! Ну нічого, звикнуть».

Утьосов також з легкістю прийняв нову владу: «Встановилась радянська влада. Думка про те, як жити далі, не мучила мене. Я це добре знав. У єдності з тими, хто трудиться. Тому — ролі, ролі, ролі».

Під час Громадянської війни Утьосов давав концерти для білої Добровольчої армії, а пізніше — для красноармійців. У цей час в Утьосова зав'язалася тісна дружба з актором Ігорем Нєжним. Разом вони сформували невелику трупу та почали виступати на фронті перед солдатами, в казармах чи прямо на позиціях. З часом колектив перетворився на повноцінну артистичну бригаду: їм надали червоноармійське забезпечення, і вони почали подорожувати у вагоні з гордим написом «Перший комуністичний агітпоїзд». Артисти зупинялись у великих містах, маленьких станціях чи просто у чистому полі та будували нашвидкуруч сцену, де можна було б виступати.

Приходу більшовиків чекали не тільки пролетарії, але й декласовані елементи. Одеса любила, прославляла та знала своїх злодіїв по іменах. Найвідомішими з них були Мішка Япончик та Георгій Котовський.

Під час громадянської війни Одеса — місто, де завжди процвітала контрабанда, — вперше відчула економічну тяжбу. Під час революції кримінал став більш жорстким. На вулицях з жовтня 1917 року лунала нова улюблена кричалка всіх одеських бандитів: «За Республику! Наш девиз боевой — резать публику!». Але згодом одеські бандити та шарлатани здалися під тиском Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією.

Виникнення блатної пісні можна простежити з середини XIX століття. Її передумовою стали каторжні, тюремні та розбійні пісні. Ще Федір Достоєвський, який сидів в Омській каторжній тюрмі у 1850-1854, занотував деякі з них у «Записках із Мертвого дому». Також тюремні пісні були присутні у творах Максима Горького, а в його п'єсі «На дні» у 1903 році, ймовірно, вперше зі сцени театру прозвучала босяцька пісня «Солнце всходит и заходит».

Після успіху горьківської п'єси та революції 1905 року цензура почала слабшати. Почав формуватися жанр тюремних пісень, публікація яких до цього була заборонена. Так музикант та етнограф Вільгельм Гартевельд поїхав по Великому сибірському шляху, відвідав десятки тюрем і записав понад сто пісень, а потім видав їх в одній книзі. Саме в цій збірці вперше був опублікований «Александровский централ».

Вважається, що в літературному побуті слово «блатняк» з'явилося саме в цей час — у 1908 році. Щодо його походження філологи досі сперечаються: коріння шукають в англійській (blood — «кров»), польській (blat — «хабар» (жарг.), німецькій (Blatt — «аркуш паперу»), ідиш (blat — «присвячений»).

Чому осередком розвитку блатняка стала саме Одеса? По-перше, великий поштовх дала єврейська музикальна традиція — клезмер. Музика, яку зазвичай виконували на весіллях, стала основою для багатьох блатних мотивів. По-друге, в Одесу з'їжджалися з усієї імперії в пошуках нового життя. Багато новоприбулих були злочинцями. Утьосов згадував, що за його часів вся аристократія міста була нащадками контрабандистів, які опанували катакомби для своїх злісних цілей. Великим фактором було також економічне становище міста у 20-х роках.

Утьосов разом зі своїм напарником Ігорем Нєжним залишили Одесу восени 1920 року, промінявши її на Москву. Після успіху їх агітпоїзда вони вирішили, що їм нема чого ловити в маленькому місті. Але вже навесні 1921 року Одеса задихала свіжим повітрям, бо була запроваджена Нова економічна політика. Комерція відродилась, у місті почало процвітати мистецтво шахер-махер (купи-продай). Відкриваються нові торгові лавки, салони краси та перукарні.

Найвідомішою піснею НЕПу стала «Бублички». Автор цієї «народної» пісні — Яків Ядов. За словами Ядова, вона була написана на злобу дня про «нещасну безробітну дівчину, яка мерзне на вулиці заради шматка хліба, вмираючи з голоду для збагачення непмана; так би мовити, одна з „гримас НЕПу"».

Якщо вірити легенді, Ядов написав текст «Бубличків» лише за півгодини, і того ж вечора його вже грали в одеській пивній «Гамбрінус». Наступного дня пісня стала вуличною. Згодом її наспівували по всій країні, як народну пісню. Утьосов її виконував зі сцени, за що був звинувачений у «пропаганді міщанства».

Автором первісного тексту «Мурки» також вважається Ядов. Початково це був жорстокий романс; блатна версія пісні, яку ми знаємо сьогодні, з'явилась пізніше. Також Ядову приписують авторство інших народних хітів: «Цыплёнок жареный» та «Гоп со смыком», хоча ніяких доказів цих тверджень немає.

«Гоп со смыком», швидше за все, розповідає про вигаданого персонажа — гопника чи домушника. Але є версія, що мова йде про реального грабіжника з банди Мішки Япончика на прізвисько «Смик», який видавав себе за скрипаля на весіллях, а коли гості напивались, очищав їх кишені.

Після переїзду з Москви до Ленінграда, Утьосов починає виступати у Вільному театрі, де він і стає знаменитим здебільшого як виконавець блатних пісень. У програмі утьосовського теа-джазу «С одесского кичмана» і «Гоп со смыком» прозвучали в 1929 році. У 1932-34 роках «Гоп со смыком» (перейменований в «Песню беспризорника»), «С одесского кичмана», «Лимончики» і «У окошка» (колишня «Мурка») у виконанні Утьосова на грамплатівках випустив Грамплаттрест.

Але вже з середини 30-х Утьосов не виконував блатні пісні в істинному, невідредагованому виді. В репертуарі «Теа-джазу» та на платівках з'являються перероблені, забезпечені новими «нейтральними» текстами «вуличні» пісні.

Утьосовському оркестру у 1936 довелось виконати перед товаришем Сталіним за його особистим проханням пісню «С одесского кичмана» — ще один шлягер цього часу. Це була переробка фольклорної каторжної пісні про втечу з в'язниці, існувало більше десятка варіантів її виконання. Після перформансу Утьосова Сталін аплодував стоячи. Мабуть, Сталіна вабив блатняк через його власне кримінальне минуле: під час революції він організовував набіги на банки та сидів не один раз. Але попри особисте захоплення вождя народів, офіційне ставлення партії до блатняка було строго негативним.

Наприклад, вищезгаданий Яків Ядов помер у злиднях та забутті. У 1940 році Російська асоціація пролетарських письменників (яка з самого початку боролась з блатним фольклором) оголосила Ядова «поганим ремісником», «класовим ворогом» та зруйнували його кар'єру. Він помер в наслідок інсульту у тому ж році, йому було лише 55.

Під час Другої світової війни відбувається ренесанс блатної пісні. Річ у тім, що у боях масово беруть участь колишні ув'язнені, яким дали можливість «змити вину кров'ю». У цей час починають з'являтись ремейки на популярні блатні пісні, на кшталт антифашистської «С берлинского кичмана», яку виконував і сам Утьосов: «Ах, Геббельс малохольный, скажи моей ты маме, что я решил весь мир завоевать. С танкою в рукою, с отмычкою в другою я буду все народы покорять».

Утьосов продовжував виконувати її і після війни, але в середині 50-х, після смерті Сталіна, чиновники змусили його виключити пісню зі своєї програми. Взагалі під час правління Микити Хрущова та Леоніда Брежнєва блатні пісні, у тому числі й у виконанні Утьосова, вже не випускались на платівках та не крутились на радіо.

Але на початку 60-х у користуванні громадян СРСР опинились магнітофони, які дозволили самостійно записувати та перезаписувати музичні новинки та пісні у власному виконанні. Це зіграло злий жарт з Утьосовим у 1972 році, коли житель Ленінграду Борис Рахлін виконав та записав більше ніж двадцять блатних пісень; зробив він це, повністю скопіювавши голос Утьосова (зараз цей запис відомий як «Я вернулся невредимым»). Касету швидко розмножили, вона розлетілася по руках.

Такі проблеми Леоніду Осиповичу на старості літ були не потрібні. За його власними словами: «Я був страшенно цим обурений і стурбований. І в першому ж інтерв'ю (для „Комсомольської правди") просив людей, яким буде пропонуватися ця плівка, затримувати продавця, тому що це межує з криміналом».

Таким чином Рахлін знатно потролив старого Утьосова, і навіть заслужив за це респект нової зірки блатного жанру Аркадія Сєвєрного, який під час свого гітарного концерту присвятив Рахліну пісню «Вы скажете, бывают в жизни шутки...». Але Утьосов навряд чи зрозумів, в чому тут гумор.