Як знімати кінець світу. Розповідає фотограф Валерій Мілосердов

Валерій Мілосердов розпочав кар'єру у 1980-х, якраз коли СРСР уже тріщав по швах, тож молодий фотокореспондент опинився в самому серці історичних подій. На його очах відбувався кінець світу: тривожна Перестройка, танки на вулицях Вільнюса і Москви, залите кров'ю Придністров'я. Плівки Милосердова тих років — надзвичайно яскраві документи епохи.

А після кінця світу, як відомо, починається період постапокаліпсису. Валерій Мілосердов зняв і його. У Києві — нова генерація можновладців, які дуже погано розуміють, що відбувається і куди слід вести країну; а в регіонах — розгублені і покинуті люди, що намагаються побудувати нове життя на руїнах звичного світу.

Розвал Союзу особливим сюрпризом не став — всі все прекрасно розуміли. Був іще жарт в ті часи: «Сегодня Перестройка — завтра перестрелка».

У грудні 86-го року в Алмати був виступ демократично налаштованих людей проти місцевої влади. Звісно, цей виступ швидко придушили, — але було ясно, що починається щось важливе, що Радянський Союз сиплеться. Тому я поступово вирішив, що потрібно перебиратися сюди, в Україну. У мене вже на той час в Алмати була непогана квартира, я почав шукати варіант обміну із Києвом. В липні 1991 року я зробив цей обмін і переїхав. А менше ніж за півтора місяці Радянський Союз розвалився.

Я бачив багато важливих моментів цього процесу. Саме в такі моменти ти визначаєш сам для себе, хто ти і з ким.

Наприклад, Вільнюс на початку 1991-го — це був справжній військовий напад на цивільних людей. На новорічні свята я відвідав батьків на Херсонщині, а потім поїхав в Москву до редакції. Мене просто в коридорі перестріли і сказали, що зараз псковську дивізію перекидають у Вільнюс, бо там щось буде відбуватись. На той час у кожній редакції були рекомендовані від Генштабу військові журналісти. Зазвичай за короткий час вони ставали «своїми» в редакції, воєнкор Вітор Литовкін був саме таким. Саме через нього й прийшла до редакції ця інформація.. Я полетів до Вільнюса прямо з коліс.

Псковську дивізію туди перекинули під таким соусом, що будуть шукати призовників, які не хочуть вступати до лав радянської армії. Першим ділом ми поїхали з нашим вільнюським власкором Миколою Лашкевичем до призивного пункту. Ну і там дійсно — три придурки і більше нікого, порожні казарми. Потім почалося. В ніч з 13-го на 14-го січня був штурм телевежі, перші загиблі. На наступний день вже чекали на штурм Парламенту.

Я базувався разом з литовськими та зарубіжними журналістами у агенції ELTA — дала взнаки рекомендацією мого каунаського друга та університетського одногрупника Маріуса Гедріса. Інакше довелося б іти до гарнізону, де стоїть псковська дивізія. І ось вдень 14 січня журналісти ELTA пакують речі і переїздять на конспіративну квартиру, кажуть — «Пішли з нами у підпілля». Нічого собі, думаю. Подякував за запрошення, але сказав, що не піду. Як не як, у мене корочка «Известий», вона мене мала би захистити. Вийшов і купив, як зараз пам'ятаю, якихось бутербродів; повернувся до них, а у там уже стоїть чистий спирт, вони його розбавляють вишневим сиропом і п'ють всі гуртом. А напруга дуже велика — п'єш і не п'янієш. Зарубіжні журналісти (в основному з Польщі) діляться один з одним думками про те, як будуть виходити із Вільнюса. Наприклад, на Варшаву дорога вже перекрита радянськими танками, треба відходити через Хельсінкі. Стою і думаю — а мені куди у цій мішанині?! Словом, приніс я їм цих бутербродів, ми випили спирту, попрощалися. Думаю — поїду до власкора, він жив на околиці міста, і далі вже будемо вирішувати, що робити. Вийшов, уже ніч, я зупинив Жигулі; водій був росіянином — розповів, що зараз навколо литовського Парламенту вже кружляють танки.

Вже вдома у Лашкевичів по телевізору почув, що штурм відмінили. Приїхала комісія від Верховної Ради Радянського Союзу (до речі, там був наш Борис Олійник), вони втрутились в цю ситуацію і якимось чином змогли переконати Горбачова, що не потрібно штурмувати. Там би крові було дуже багато, бо литовці не пішли б звідти просто так; було б місиво.

В серпні 1991-го у Москві прогримів путч так званого ГКЧП (ДКНС): Горбачова спробували усунути від влади, на вулиці Москви вивели танки. Переворот, однак, провалився — москвичі масово вийшли на вулиці і споруджували барикади, а військові уже на другий день почали брататися з народом. Валерій Мілосердов опинився в ті дні в Москві майже випадково — повернувся в редакцію з відрядження.

Московський штурм також був дуже цікавим — тим більше, що я уже чітко зробив вибір, на якій я стороні. Тоді я вже жив у Києві і в Москву заїхав через відрядження. Зупинився у готелі «Москва» (в самому центрі, поряд з Кремлем і Червоною площею), і у неділю 18 серпня було дивно дивитися, як вертоліт Мі-8 кілька разів облетів Кремль. При тому, що там навіть горобці не літають, а тут Мі-8 і кілька разів, там такий гуркіт стояв. Напевно, щось відбувається. Зранку прокидаюся, вмикаю телевізор — а там вже «Лебедине озеро» грає, все добре.

Вийшов і попрямував в «Известия» — вони поряд були розташовані. Це був понеділок, я якраз чергував по редакції. Мала відбутися планерка, вона завжди проходила у такій круглій залі, яке називали «шайбою». Так от, я прийшов на планерку. А там перед цією залою є великий хол, у якому ізвестинці стоять перед дверима «шайби» і не наважуються зайти у цей замкнений простір. Як зараз пам'ятаю, йде Василь Трофимович Захарько — це був відповідальний секретар, він якраз після відпустки, в нього засмагла шкіра, біла сорочка з краваткою, — такий іде і каже: «Ну что, бляди, боитесь? Заходите, будем решать».

Одразу висловили недовіру головному редактору Миколі Єфімову, якого було призначено ЦК. Він зібрався і пішов собі, а ми уже далі розбиралися з редакційною політикою; вирішили, що підтримуємо Єльцина. Тим часом до планірки зайшов редактор відділу фейлетонів Юрій Макаров і повідомив, що по Кутузовському проспекту вже йде колона бронетехніки, а шість БТР-ів підійшли до редакції та розвернули стволи в наш бік.

Микола Боднарук, один із замів головреда пішов знайомитись з військовими, які стояли під «Известиями». Повертається і каже: «Та я с ребятами поговорил, боекомплекта нет, посцать негде, сидят голодные. Их надо повести в туалет и покормить. Значит, в туалет поведешь ты, в буфет — ты». Ну і все, після цього вони стали нашими.

Частина людей з редакції просто пішла у відпустку, частина залишилась працювати, але свої прізвища під матеріалами ставити не захотіли. Були три досить важкі дні. Я навіть в готель не ходив ночувати, бо не знав чим це закінчиться. Приходив, друкував фотографії, і падав просто в лабораторії на столі спати.

Люди, молоді москвичі, потім почали зупиняти колони цієї техніки на вулицях міста. А там же були звичайні молоді військовослужбовці, чого б це їм давити людей? От вони і розвертали танки. Спротив був досить сильний в самій Москві, я це все бачив своїми очима.

Розвал Союзу завершився у 1991-му тільки формально — збройні конфлікти спалахнули одразу і все ще продовжують повільно горіти по всій території пост-СРСР. Валерій Мілосердов фотографував одну з таких гарячих точок — у Придністров'ї.

У мене було два відрядження у Придністров'я, у перше в березні 1992-го ми їздили разом з Валерієм Соловйовим ( тоді він був фотографом Укрінформ). Там стояла 14-та російська армія — власне, все ще стоїть. Придністров'я почало відділятися від Молдови, почались воєнні дії, там з'явились придністровські гвардійці і почали заходити на територію України — а кордонів тоді ще не було. Перша демаркація кордону була саме там, і охороною кордону тоді займалась міліція (пам'ятаю, знімав черкаських міліціонерів на чолі з полковником Кайдашем), вона виступила в ролі прикордонників, бо на той час в Україні попросту не було своїх прикордонників.

У Бендерах стояла російська ракетна батарея. Я там ночував з офіцерами, які мені по-свойськи розповіли: «Ти знаєш, у нас кожної ночі споряджають набоями кілька БТРів, і вони кудись вирушають, а вранці повертаються вже без боєкомплекту». Типу, додумай сам, що відбувається.

Пізніше була велика бійня у Бендерах. Тобто, розповідали, як це було: ввечері по вулиці міста їде невідомий БТР і починає стріляти просто по людях. Ми якраз приїхали до Бендер після такої події, там було багато загиблих. От ти йдеш вулицею міста і таке відчуття, що вона просякнута запахом крові. Цей запах — як наркотик. Там було багато різних людей, багато кримінального люду, якісь «козаки» із Дону... От якщо ти хочеш людської крові спробувати, то їдь туди — в Придністров'я, робитимеш там все що хочеш, і ніякої відповідальності. Це сильна річ, вона затягує, дуже легко звикнути.

Після другої поїздки до Придністров'я з'явилося відчуття, що починає туди тягнути — й прийняв рішення, що ці всі поїздки слід припинити.

Я застав цю першу демократичну хвилю нових політиків: коли зайшов Чорновіл, Кравчук, Плющ — вони були досить відкриті. Мені було цікаво показати їх як людей зі своїми вадами (і сильними сторонами теж); що це все-таки просто люди, а не небожителі. Але політики дуже ображались на ці знімки — коли ти фотографуєш, як вони в носі колупаються, цілуються, курять і так далі.

Чорновіл завжди поводився дуже органічно, всі його прояви були яскраво виражені. Також цікавим в сенсі фотогенічності був Звягільський, справжня глиба. А Кравчук, наприклад, був завжди закритим і постійно себе контролював.

Кучма був дуже цікавий раніше, у роки його прем'єрства. Він тоді тільки-но став публічним, ще всі звички звичайної людини залишились. На обличчі читалося: «Де я? Що зі мною?». Це потім його вже навчили, як себе поводити на людях.

У 1998-99 ми з Віктором Марущенком працювали у передвиборчій команді з Кучмою. Окремо була кучмівська піар-група, а у нас було завдання просто знімати те, що нам самим цікаво, і все. Я так розумію, що він просто не хотів з нами працювати — ті фотографії, які ми робили раніше, йому були неприємні. Проте, його хлопці змогли його переконати.

Ми хотіли добитись того, щоб фотографувати його як просту людину, але на заваді цьому стояла завжди його особиста охорона. Були і такі охоронці, які нишком били по ногах і казали: «Відійди». Ці удари були болючими, але спробуй щось комусь довести.

Десь у 94-му році ми з Марущенком поїхали у відрядження в Донецьк — подивитись на те, що там відбувається. Якраз був період, коли радянські часи завершились, а нові ще не настали. Ми побачили там геть інше життя, ніж у Києві. Це був зовсім відділений край від України: він ні Росії не належав, ні Україні, там свої порядки.

Того часу почали закривати шахти, і було зрозуміло, що це призведе до великого соціального сплеску. Шахти буди нерентабельні: там тонкі вугільні пласти і дуже важко добувати вугілля (40 сантиметрів пласт, який іде під нахилом). От їх і закривають. А шахта побудована таким чином, що довкола неї сформоване місто — підприємство закривається, все завмирає, а людям куди подітися? Так пішло по всьому Донбасу, а там тоді жило близько 10 мільйонів людей. І ось ти потрапляєш в цей епіцентр і починаєш розуміти: це політична кухня, яка буде впливати й далі на всю Україну. Так і вийшло.

Шахтарі — це така напіввійськова організація, у них навіть форма своя була за радянських часів. Кожного дня вони зустрічаються зі смертю: шахтар готовий до того, що у шахті буде аварія і він звідти або вийде калікою, або взагалі не вийде. На Донбасі на той час була найвища смертність у світі серед шахтарів (від вибухів, аварій).

У шахтах всюди метан і фотографувати не можна, бо спалах може викликати пожежу. Але ми знайшли одну, де метану не було — № 2 ім. Леніна в Горлівці. Домовилися про зйомку через профспілку. Нас переодягли, видали якусь таку бандуру — виявилось, що це рятівник: коли аварія, то ти маєш його на себе одягнути і будеш дихати 40 хвилин, але нам навіть ніхто не розповів, що це таке.

Я взяв камеру, спалах, 10 котушок плівки. Ми спустились вниз на глибину 1084 метри і кудись пішли. Прийшли на місце, де працюють шахтарі, в забій. Там стояло кілька зчеплених вагонеток. Я намагаюсь перелізти через зчіпку, перекидаю ногу, і в цей час чую, як хтось говорить: «Давай!». Згори щось відкривається і на мене падає мабуть тонна пилюки. Виліз звідти як чорт: чорний, брудний, весь в цій пилюці, ледве камеру сховав, а вони стоять всі і відверто так сміються.

Зізнались потім, що зробили це спеціально, для них була важлива реакція. Тобто, тебе перевіряють одразу — і потім легко можуть знайти якийсь привід, через який не можна знімати. Я почав сміятися з ними разом, до керівництва жалітися не побіг. Ну і все, є контакт. Потім я знімав на Донбасі з 94-го по 99-й рік, і в мене не було ніяких проблем, що хочу — те і знімаю, якщо потрібно домовитись — домовляюсь. Ті горлівські шахтарі наче поставили мені на чоло печать: «Дозволено».

Працювати з початківцями дуже цікаво: от коли у людини щось не виходить, наче нею керує фотоапарат, а потім настає перелом. Ти показав і розказав, як щось робити, і вона переходить на інший рівень. Мені завжди був цікавий цей процес перелому — мабуть, ще з доторку до московської фотожурналістської школи; там ніколи не переривалася спадковість, старші завжди допомогали молодшим, з майстром можна було на «ти» розмовляти.

Тим паче, зараз змінились часи: раніше наша справа була дуже фаховою і спеціальною, нею займалися лічені люди в країні, але з розвитком технологій фотографування стало доступним кожному.

Ось був момент в історії, коли масово поширилась грамотність, збільшилась кількість письменників — а от чи покращилась якість літератури? Ні, звісно, просто основна маса людей стала більш грамотною. Те ж саме і з поширенням цифрової фотографії. Є певний рівень, перейти на який не кожному дано. Деякі люди підходять до певного бар'єру і далі йти не можуть, як би ти їх не тягнув. Проте є і такі, котрі все на льоту схоплюють і починають підганяти, давай ще і ще. Я вважаю, що масове поширення фотографії — це такий новий рівень свободи у людей, а от як вони нею будуть користуватись — це вже інше питання.