В мене було одне літо, у 1983 році, коли мене кожного дня забирали мусора. Кожного. Блять. Дня. В мене була сережка у вусі, довге волосся і джинси з діркою. І цього було абсолютно достатньо. Щоправда, мене жодного разу не били, бо я знав свої права і вміло цитував коментарі до Головного процесуального кодексу. Це допомагало. Може, вони просто не хотіли зв'язуватись, бо я досить бойко цитував, а прикол в тому, що цих книжок не було у вільному обігу. Ну бо навіщо совєтському чєловєку знати свої права? А в мене ці книги були, бо в мене дід працював прокурором; і коли почались неприємності з мєнтами, я вияснив, що вони не можуть тримати мене більше, ніж стільки-то часу, в яких випадках не можуть обшукувати, які статті за рукоприкладство і таке інше.

В той час я вже вчився в університеті Шевченка на хіміка. А потім мене звідти вигнали, бо ми з друзями занадто шабутіли. В мене був з одним приятелем проект: ми збирали підписи проти війни в Афганістані. Звичайний зошит в клітинку, куди ми назбирали декілька сторінок підписів. За оцей страшенно небезпечний для суспільства зошит в клітинку мене і відрахували. Прийшли КДБ-шники до декана, декан викликав батька. КДБ-шник йому і каже: «Вы знаете, что Ваш сын занимается пацифизмом?». А мій батько питає: «Это как? Голый перед зеркалом?».

У 1988 була абсолютно фантастична історія. Я пішов на Хрещатик повернути платівку, яку я взяв послухати, — подвійний альбом Talking Heads. Чекаю на приятеля, і тут бачу, як якогось діда мужики збивають з ніг, а потім за ноги волочать з труби (це перехід під Майданом) нагору, і його голова б'ється об сходи. Я кажу: «Альо, блять, шо ви робите?». Ну, нормальна людська реакція. І тут мені заламують руки, кудись забирають, я там бачу парочку знайомих. Потім ті самі мужики, що діда волокли (вони в штатському), дають мені підписати протокол: ніби ми вигукували антирадянські лозунги, заважали будувати трибуни до першотравневої демонстрації і намагались перевернути ментівську машину. Зважаючи на моє знання Карного Кодексу, я зрозумів, що там «5+7», тобто, класика жанру: 5 — тюрми, 7 — висилки. Те, що зазвичай давали в ті досить вегетаріанські часи антисовєтчикам. І трохи засумував.

Зустрів свого доброго приятеля (на жаль, покійного вже) Сергія Набоку, який теж був затриманий. Він каже: «Вітаю тебе з початком правозахисної діяльності». Я кажу: «Яка, в сраку, правозахисна діяльність? Я прийшов платівку віддати».

Спочатку нам сказали, що «десять год тюрми всім». А потім, десь вночі, відпустили всіх і сказали вранці прийти до суду. А я вже був грамотний, я вже знав: якщо немає повістки — нікуди йти не треба. Це були цікаві часи, бо мусора були розгублені.

Вже була перестройка, гласность-хуясность. Але у Києві була трохи інша ситуація, українська влада намагалась бути святішим за Папу Римського. Було таке прислів'я: «Когда в Москве стригут ногти, в Киеве режут пальцы». Наприклад, Алла Пугачова вважалась в Києві дисиденткою, її не пускали за Щербицького. І фільм «Гараж» я вперше побачив в Сибіру, куди я поїхав з батьком та його групою сплавлятись по гірських річках. Москва і особливо Пітер були набагато більш вільними, аніж Київ, бо тут був подвійний гніт. Українські комуняки пам'ятали історію із «Тінями забутих предків» і розуміли, що не можна давати ніякого послаблення, бо це закінчиться тим, що їх посадять. І тиск був страшенний, дуже задушлива атмосфера.

З режисером фільму «Кінець канікул» Сергієм Лисенком я познайомився якраз в міліції, куди нас замели з Андріївського узвозу. Там наші друзі на День Києва якийсь перформанс влаштовували, хтось на гітарі грав. Ну, я там пив вино і, здається, якійсь дівчині руку під майку сував. Нас усіх загребли; для Сергія це було вперше. Так ми і подружилися, і десь через місяць, у червні, він мені запропонував знятися у своєму фільмі.

Це було чорнобильське літо 1986-го. Відчуття апокаліпсису висіло в повітрі. Коли тобі кажуть, що нема ніякого сенсу переживати — ти розумієш, що пизда. Кажуть, що треба зберігати спокій — ти розумієш, що пора панікувати.

Дітей нема, вулиці порожні. Атмосфера була дивна, ми розуміли, що треба розважатися. Такий фаталізм: як пизда, то пизда, ну а хулі? Я знав одного хлопця, який влаштовував своєрідні перформанси. В нього були навушники від Sony і лижна палка. І він заходив з цим у вагон метро і робив так... чк-чк-чк... а потім раптом свистів. І люди тікали з вагону!

«Кино» вийшли з літака вночі в темних окулярах. Вони взагалі виглядали абсолютно інопланетними. Густав сказав, що він вимагає мінеральну воду собі, щоб нею вмиватися, бо «у вас тут все в ржавчині». Не тому, що вони зірки — це, скоріше, такий англійський формат ексцентриків. Вони були єдиним організмом, і з ними було не дуже комфортно спілкуватись: сидять такою зграйкою і про щось між собою... начебто все російською, але ти не розумієш, про що. Але потім вони поїхали, Цой залишився один і з ним було цікавіше і простіше.

«Кінець канікул» був дипломною роботою Сергія, але диплом він не захистив. Коли тільки почався фільм, ректор сказав: «О, фашисти!». Бо музиканти були в чорному. І фільм планували змити з плівки. Сергій — а він людина досить обережна, поміркована, — зробив відчайдушний вчинок: він його спиздив. Тобто, те, що фільм існує — це завдяки тому, що він його спиздив, бо інакше змили б срібло із плівки і good bye.

Це дуже-дуже дивно звучить з точки зору будь-якого здорового глузду. Люди грають на гітарі і співають про любов. What the fuck? Чому вони фашисти? Ну, блять, фашисти. І ніхто не скаже: альо, дядя, ти чо?

Десь у той час дозволили приватну гастрольну діяльність; тобто, до того приватна особа не могла запросити музиканта, зняти зал, продати квитки. А тут це дозволили. Спочатку я працював адміністратором, адміністратор з мене гімняний, але я розумів, що хочу бути при музиці — якщо потрібно, то можу навіть підлогу мити.

Перший концерт — взагалі, мабуть, найфантастичніший в моєму житті. Це був концерт групи «Кіно», який зробили в Домі вчених. Якісь стільці там поставили — місць, мабуть, 150. Ніякого світла, все було абсолютно імпровізовано і було відчуття... Лисенко це прекрасно описав: гарматне ядро, що розкрутили над головою, а потім відпустили, і воно летить. Звучали вони набагато жорсткіше, ніж на магніто-альбомах. Це був такий брудний, жорсткий пост-панк — неймовірно круто.

Я зрозумів, що хочу мати до цього відношення. І я познайомився з хлопцями, що грали в гурті «Коллежский Асессор», він тоді тільки-но розпочинався — і в якійсь кав'ярні, класично, я став директором гурту. Я страшенно цим пишався, хоч і не розумів, що треба робити. Але — «директор», ніхуя собі!

Тоді була така шняга як «литование текстов». Це літературне шо-то там узгодження, яке проводили комуняки. У 88-му я привів «Коллежский Асессор» на таке «литование» перед музичним фестивалем у Харкові. І нам кажуть: «Ви не можете співати цю пісню». А там музичка була досить специфічна, і Вася Гойденко фальцетом верещав текст: «Лезу по крыше, жарко животу, тихо, не спится, уйди, Индия, уйди, Индия». Цю пісню не можна виконувати. Я кажу: «Чому?». «Ну, вы же знаете, кто к нам приехал?». «А кто к нам приехал?», кажу. «Ну, молодые люди, политическая грамотность! К нам приехал премьер-министр Индии. Ваша песня в клубе Харьковского тракторного завода может быть неправильно истолкована». А я дуже накурений, і це єдине, що допомагає мені не усцятися від сміху.

Одразу після нас був Мамонов. «У вас в текстах написано „дерьмо", но мы посмотрели записи ваших концертов, вы поёте „говно"». Це зараз Мамонов йобнувся, православний русскій, а тоді він був прикольний. От він і відповідає: «Я вижу у вас за спиной собрание сочинений Ленина. У меня таких два, и я отметил закладками 646 мест, где Ленин употребляет слово „говно"». А той комуняка йому: «Ленина не трожь!».

Був іще знаменитий концерт Sonic Youth, який ми з Ромою Альтером робили. Це був такий формат... «Бля, приехали какие-то фронсики (тобто, іноземці), хотят концерт, они за всё платят, но надо чтоб зал был полный». Як заробити на цьому — зрозуміло: ми їх заселяємо по совєтських паспортах, сплачуємо 10 рублів за номер, даємо 50 рублів покоївці, яка оформляє їх по чужих паспортах і виписує нам рахунок, як за іноземців, десь по 150 рублів за задницю. Тобто, ми навіть щось заробили.

Але як зібрати повний зал? Давай поставимо ВВ! І я пам'ятаю, як уже під час концерту ми з Соніками стоїмо у їхній гримерці, вони дивляться на сцену, повертаються і кажуть: «It's fucking crazy as fuck!» А там ВВ, Олег Скрипка з баяном. Вони такі: «What the fuck is going on?». Відповідаю їм непевною англійською: «Ukrainian rock band!».

Sonic Youth грали на тому самому апараті, що і Воплі. ВВ були гучні, хлопці грають гучно. Але коли заграли Соніки, було відчуття, що на тебе йобана стіна падає. Просто бемць — і накриває. Як вони це робили, я не знаю. У них лишалося по дві-три струни на гітарі, вони грали на них барабанними паличками... Коли люди почали розбігатися з залу, вони були щасливі. Наскільки я зрозумів, це для них була справа честі.

(Прим. ред.: у нас є ціла стаття про той самий концерт Sonic Youth зі спогадами очевидців і купою фотографій)

У 1991 ми робили рок-фестиваль у жіночій колонії. Називався «Місс Рок Європа», такий музичний конкурс серед жінок в рок-гуртах. Спершу він був локальний, а в тому році уже міжнародний. І моєю задачею було дзвонити всіляким іноземцям і пояснювати, чому вони повинні приїхати до нас, — при тому, що ми максимум можемо за дорогу заплатити. У нас в плані була поїздка на озеро Байкал, яка пролетіла, от я і запропонував провести концерт в колонії. Дядькам-організаторам ідея сподобалась, а я одразу трохи розгубився: що саме робити? Коротше, від дзвінка на 009 (тобто, у довідкову) до поїздки в міністерство пройшло дві години. Швидко про все домовились, і нам навіть якісь державні кошти виділили.

Отже, жіночі групи на сцені, ув'язнені жінки в залі. Фантастична енергетика. Ми принесли з собою цигарок, роздавали їм. Це була якась «образцово-показательная» тюрма, нам адміністрація накрила поляну: столи літерою «П» з якоюсь ікрою, водкою... Абсолютне божевілля. А після того, як ми поїхали, там почався бунт.

Якось до мене підійшов Володя Бакун і запросив на телебачення. Лише тому, що я колись там один раз щось пизданув на УТ-1. У Віталіка Клімова треба було українською, в мене був там мільйон дублів, я не вмів, в тєліку українська була абсолютно іржава. Але Бакун те побачив і каже: «Я тут продюсер на „ТЕТ", катай до нас програму робить». Так почалася програма «Пост».

Ну тобто як це було. Кажуть: «Роби програму». Як її робити? «Нууу, як хочеш». Тому я просто ставив музику, яка подобалась мені самому. Але з часом ставало все складніше: «Алексей, вы так хорошо говорите, интересно вас слушать, но музыка у вас ужасная».

І ще одну програму ми з Бакуном придумали — «Решето» з молодими групами. Суть в тому, що канал виступає спонсором якогось концерту і за це отримує право на зйомку. Там у нас були Мамонов, «Аквариум»...

Я ще Лєтова хотів у цю програму, але той його нацболівський дружок Роман Нєумоєв, прища йому на сраці, завийобувався і вони не вийшли. Якраз тоді ми з Лєтовим розісрались. Хоча до того багато років з ним дружили. Поки йому ці мєрзкі москалі башню не знесли. Познайомились ми з Лєтовим у 86-му. Я на Хрещатику в кав'ярні розговорився з прикольним хлопцем, який виглядав як хіппі. Поїхали до мене, потім ще люди зібрались, якесь вино, якась трава. І він каже: «Є гітара?», а ми думаєм: «Бляяя, щас что-то будет выть». А він заспівав «Всё идёт по плану». Запитуємо, чия це пісня, він каже — «Моя». І так ми дізналися що це, ніхуя собі, «Гражданская оборона».

Після «ТЕТ» я ще працював на «Новому каналі», але і там у певний момент всю вольницю прикрили. Я звідти звалив і пішов у рекламу.

У рекламістів був такий комплекс: «я займаюсь злом». Арт-директори насправді хотіли займатися мистецтвом, копірайтери хотіли бути письменниками... А я гадав, що це фантастична робота. Головне — відмовлятися від якихось проектів, які ти вважаєш неправильними для себе. Наприклад, рекламувати косметику для дівчат 8-12 років я відмовився — сказав, що краще вже героїном торгувати.

В рекламній агенції одним з наших клієнтів була Юлія Тимошенко. Ми їй розробляли всіляку продукцію, брендинг для неї робили. Звичайна робота: можемо пиво продавати, можемо політику. Але поступово я вже зайнявся конкретно політичним консалтингом: давайте подумаємо, які ризики тут, які ризики тут, так буде краще, так гірше...

Ще в часи Майдану-2004 у мене до Юлії Тимошенко як до політика було мільйон претензій, але я розумів: кращого варіанта в країни на той час не було. Парламентські вибори вона зі мною виграла; і перші, і другі президентські програла — уже без мене. Був ще короткий період співпраці після президентських-2009. Вона тоді була не в найкращому стані: розуміла, що Янукович таки переміг, і не тільки завдяки махінаціям. Навіть не в програші була справа, а в тому, що вибрали оце. І ми з нею працювали трохи над ребрендінгом... аж поки її не посадили в тюрму.

Плакат з паростком в руках — моя ідея. А от «ТигрЮля» — боже борони, це уже інші люди придумали. Тигрюля і всі ці інші прикольчики — це була абсолютно жалюгідна дурня, яка відібрала у неї декілька відсотків і, можливо, коштувала їй президентських виборів. Це як у Подерев'янського: «Я все ваши словечки знаю! „Клёво" — так это, кажется, называется?». Я їй казав, що треба просто повісити ваше фото, і все. Тому що всі знають, що це — Юлія Володимирівна. Натомість почали креативити.

До речі, одна з причин розгромного результату Порошенка — це саме те, що він повівся на всю цю історію. Ти — Президент! Навіть твоя посада пишеться з великої літери! Навіщо ти сходиш до подібного діалогу? «Стадіон так стадіон», блять, голова у тебе є?

Останніми роками це вже не зовсім політичний консалтинг, і не зовсім бізнес. Здається, десь у 2015 році ми з колегами сформулювали для себе три червоні лінії, з ким ми точно не будемо працювати. Ми не працюємо з усім, що бздить руснею. Ми не працюємо з політичною силою, коли не зрозуміло, звідки ті гроші. І ми не працюємо з мудаками. Тобто, досить невелика галявинка залишається. Якби ми були справжніми професіоналами і вирішили би будувати бізнес, то такі застороги йому б абсолютно не сприяли.

«Нацкорпусу» ми допомогли створити партію в 2015-2016 році, бо ми вважали, і я досі вважаю, що вони мають бути в парламенті. Я брав участь у написанні партійної програми і дуже пишаюся результатом. Я не дуже щасливий, як розвивається доля цього проекту, але мене радує, що у них є якісь цивілізовані рамки — без активної гомофобії, ксенофобії. Модерний український націоналізм.

З кожним роком люди все краще розуміють, що їх голос вартий. Люди почали цікавитися політикою, і це чудово, це єдиний шлях до створення нормальної держави. Бо класика жанру була ще з часів Кучми: «у вас своя свадьба, у нас своя», «политика — грязное дело»...

Суспільство дорослішає, народ починає більш свідомо і відповідально ставитись до всіх політичних процесів. Дуже цікаво, що після першого Майдану поламалася надія на месію. Було таке відчуття, що зараз буде нормальний президент, і стане заєбісь — а не стало. І розчарування в месії — це елемент дорослішання; ти розумієш, що твої батьки теж люди. А після Революції Гідності відбулося розчарування в «заграница нам поможет». Ось ця глибока стурбованість і нещодавня здача українських інтересів — це нагадує нам, що насправді ми нікому не потрібні, окрім нас самих. «Никто не даст нам избавленья, ни царь, ни бог и не герой», и заграница нихера не поможет.

Раніше у Києві було відчуття, що ми знаємо всіх людей, які щось цікаве роблять. Музикантів, кіношників, акторів. Це була така невеличка тусовочка. Це змінилося; дуже цікаво спостерігати, як Київ починає жити, починає дихати. Тепер це місто, де вечорами люди сміються біля барів! Раніше так не було. Бо висіла в повітрі якась така задушлива хєрь. Після Революції Гідності дуже багато молодих людей повідкривали кав'ярні, барчики, клуби. Що, стало легше вести бізнес? Та ні. Стали менше дерти? Ну, менше, але не набагато. Чому ж тоді? А тому що вони відчули свободу. І відчули відповідальність за себе.