Позаминуле Різдво я святкував у Прип'яті. Тоді евакуйовані після вибуху на 4-ому енергоблоці ЧАЕС громадяни приїхали побачити свої домівки та подивитися на руїни колись квітучого міста.

Серед них був чоловік, який прикрашав символічну ялинку біля ДК «Енергетик» платівками. Ним виявився Олександр Демидов, перший і останній діджей та організатор однієї з найкращих в CРСР дискотек «Едісон-2».

Будинок культури «Енергетик» — це перша локація, з якою зустрічаються туристи, які приїздять в Прип'ять. Колись в цьому аварійному приміщенні проходили театральні вистави, спортивні змагання, одружувалися люди, а діти ходили в різноманітні гуртки. Вечорами починалося зовсім інше життя: молодики та дівчата приходили знайомитися та танцювати.

Вечірки починалися в 20:00, а закінчувалися приблизно о 23:00. Вхід коштував 1 рубль 20 копійок, хоча ціна на квиток на звичайні дискотеки не перевищувала 50 копійок. Причиною такого оверпрайсу було те, що «Едісон-2» пропонував не тільки музику, але й театральні вистави, танцювальні номери, а також три величезні екрани, на яких демонстрували світлини міського життя, гарних жінок, постери відомих виконавців, а також абстрактну візуалку.

В СРСР цензура передбачала, що в трек-листі концерту мало бути 70% представників вітчизняної естради і 30% — усіх інших артистів, не заборонених законом. Але організатори знаходили шляхи боротьби з системою. Чиновникам віддавали «правильний» трек-лист, а на танцполі звучали італо-диско, ABBA, Boney M, Pink Floyd, Deep Purple та інші західні мелодії й ритми.

Платівки добували як в Прип'яті, так і у Києві. Найчастіше від «фарцовщиків» — торговців, які контактували з іноземцями чи могли виїхати за кордон.

Оскільки Прип'ять було містом електриків, то питання спаяти світломузичну апаратуру навіть не стояло. Лампочки фарбувалися в різноманітні кольори, а їх мерехтіння досягалися комбінаціями простих мікросхем. А ось діджейський пульт купити довелося будинку культури — та і ніхто не був проти, оскільки «Едісон-2» була прибутковою вечіркою.

Вік відвідувачів дискотеки варіювався від 14 до 40 років. Інколи погуляти приходили нетверезі громадяни, розпочинали бійки та дебош, які закінчувалися приїздом міліції.

Тим не менше, «Едісон-2» мала успіх не тільки серед відвідувачів, але й на офіційному рівні: наприклад, двічі зайняла друге місце на Всесоюзному конкурсі дискотек профсоюзів.

Чергова дискотека була запланована на 27 квітня 1986 року. На ній мала прозвучати пісня берлінського гурту Berluc «No bomb» зі словами «Ні — бомбам! Ні — радіації!».

«27 квітня повинна була бути тематична дискотека „Мелодии дружбы народов", і ми до неї навіть готувалися. Прийшли 27 квітня, коли вже пішли чутки, що на станції щось сталося. А ввечері того ж дня у мене було безалкогольне весілля. Перше у Прип'яті. Було досить складно, але цікаво, оскільки розвеселити людей, які не п'ють, було практично неможливо. З іншого боку, завдяки хитрощам нареченого і нареченої вдалося зробити свято. А вже 8 травня нам довелося евакуювати частину обладнання», — розповідає Олександр Демидов.

Після аварії Олександр вирушив до батьків у Полтаву. Там знайома лікарка сім'ї мала зробити медогляд. Демидов згадує, як насторожено люди ставилися до евакуйованих співгромадян.

«Коли всіх вивозили, то говорили: хлопці, візьміть з собою документи і гроші, якісь речі на 2-3 дні. І люди загалом так і їхали. Вся Прип'ять роз'їхалася по всьому Радянському Союзу. Я поїхав до батьків у Полтаву. Можу розповісти, як я ходив до лікаря. Тоді з'явилася інформація, що людей везуть з Прип'яті. І коли нашій знайомій лікарці сказали, що я з Прип'яті, то вона вибрала кут в кабінеті, поставила там стілець і заявила, що вона буде мене звідти добре чути. Я сказав, що все добре, що я нормально себе почуваю. Вона не слухала мене, боялася підходити, оскільки чим далі від Прип'яті, тим більше легенд. У тому числі були й такі, що тут уже ходять живі мерці. Не дай Бог ви з ними в баню підете, теж станете радіоактивним. Коли я пішов з прийому, я побачив, як стілець, на якому я сидів, викинули на смітник. Найцікавіше, що кияни вважали, що найбільше радіації отримали вони. З Києва було неможливо виїхати, поїзди були забиті», — згадує Олександр.

Разом з іншими організаторами «Едісона», він почав добровільно допомагати ліквідаторам, підтримувати та розважати їх дискотеками. Більшу частину часу він виконував роль навіть не діджея, а емсі.

«На початку травня 1986 року буквально через 10 днів після аварії ми приїхали в Поліське, в штаб профспілкового комітету ЧАЕС і заявили, що готові допомагати працювати, — розповідає Олександр. — Ви прекрасно пам'ятаєте фільм „В бой идут одни старики", де чудовий оркестр допомагав людям, які воювали. Ми фактично були тим оркестром, який допомагав учасникам ліквідації наслідків аварії повноцінно відпочивати. Ми організовували дискотеки і розважальні програми на кордоні 30-км зони, в селищі Казкове, де відпочивали атомники і ліквідатори. Всіх дітей евакуювали подалі від Прип'яті. Більшість дітей відвезли в „Атек" та в „Молоду гвардію" в Одесі. Нас відправили туди. З нами працювала студія „Прип'ять-фільм". Ми зняли невеличкий фільм про те, де працюють батьки евакуйованих дітей. А в таборах відпочинку зняли, як відпочивають їхні діти. Ми реалізовували таку собі комунікаційну функцію. І на дискотеках ми показували ці фільми. Люди плакали. У рамки наших гастрольних поїздок увійшов і Славутич. Ми стали приїжджати туди частіше, стали робити дискотеки для будівельників Славутича. Так я залишився там жити».

В 2019 році він повторив «Едісон-2» в рамках міжнародного фестивалю для людей поважного віку «GOLDenFest», який проходить щороку у Славутичі. А от ідея організувати дискотеку в Прип'яті йому не подобається.

«Саша Сирота (президент Міжнародної громадської організації „Прип'ять.ком" та головред однойменного сайту, — прим. авт.) намагався провести дискотеку. Приїхало дуже „багато" журналістів, чоловік 20-30. Це не дискотека, я так розумію. Я вважаю, що дискотека — це коли 200-300 чоловік. Краще в пам'ять про Прип'ять робити дискотеки у Києві, в інших містах України», — вважає Олександр.

Зараз Демидов хотів би відновити центр Прип'яті, щоб туристи могли доторкнутися до радянського минулого. Але він наголошує на тому, що будівлі довкола необхідно залишити в теперішньому вигляді для контрасту, щоб гості змогли оцінити, як природа взяла гору.

«У тому вигляді, в якому зараз існує Прип'ять, — це кладовище, — зазначає Олександр. — Після смерті родичів ми не так часто відвідуємо могили. Я також. Я пам'ятаю Прип'ять квітучою, яскравою, а не ці руїни. Я не хочу її асоціювати з тим молодим містом, яке існувало. Мій дядько завжди говорив, що не варто знімати на похоронах. Людина в труні — це вже інша істота».