Sonic Youth в радянському Києві. Легендарний концерт на Відрадному

«Мене на концерт запросив однокласник, з яким ми у 5-7 класах малювали комікси. Ні я, ні він гадки не мали, що це за група, відомо було, що американська. Однокласнику ж квитки вручили батьки, які прямо причетні до Комсомола. Він сам музикою не особливо цікавився, а я був меломаном, до того ж уже близько року мав свою "групу", схилявся до панк-року та індепендента, слухав The Cure, The Smiths та Joy Division, а "Воплі Відоплясова" майже обожнював. Тобто, приходив на всі їхні концерти. Був на перших, ще без Скрипки. Тому черговий концерт ВВ я пропустити не міг, заодно бонусом якісь американці.

Вже за кілька місяців, познайомившись із київською музичною тусовкою, я дізнався, що ці американці, виявляється, дуже культові і мені казково пощастило побувати на їхньому концерті.

Всі, кого я в той час слухав, погано, але грали, що вганяло мене і моїх соратників по групі в журбу, тому що ми якраз взагалі не вміли. А тут — ось, грає справжній американський гурт, на нього прийшов повний зал, перед ним розігріває найкрутіший український гурт! Грає майже все мимо і все рівними восьмими "пауер-акордами". І це, незважаючи на дисторшени на гітарах, не звучить звично хард-роково як AC/DC, а більш-менш близько моєму музичному смаку. Виявляється, можна й так!»

«Про концерт дізнавалися від тусовочно-балкових авторитетів, по сорочому телефону. Безумовно, мало хто їх знав, незважаючи на те, що в цей час вони реально були на піку в інді-світі.

Більшість концерту я провів у туалеті. Мені живцем не дуже пішло, було голосно і схоже на хеві-метал. У туалеті звук трохи відфільтровувався, але все одно було більше розчарування, ніж насолоди. На записах вони звучали експериментально, альтернативно. Живцем була хардрокова каша, на мій смак.

Думаю, вони тоді ще не надто вміли чи не хотіли передавати живцем своє студійне звучання. Апаратура також була напівсамопальна, рівня ранніх комсомольських фестивалів. Здається, 2008 року я почув їх живцем удруге вже в Нью-Йорку, на опенейрі. Вони звучали бездоганно. Вищий пілотаж: було потужно, але не приголомшливо, і вся їхня магія повністю передавалася живцем».

«Шок від кількості кофрів із гітарами, шок від того, що можна і так грати. Враховуючи, що у наших музикантів були Musima і самопальні Fender, та іншої концертної апаратури тут просто не було, і як вони повинні звучати ніхто не мав найменшої уяви.

Те, що тоді витворяли Соніки, було приголомшливим. Нічого подібного ніхто з нас ніколи в Києві та на теренах Совка не бачив. Ні до, ні довго після».

«Я не знав тоді цього гурту. Sonic Youth, так Sonic Youth. Ми вийшли на сцену вже веселими. Ми всі концерти грали "розігрітими", були навіть такі концерти, коли ми не пам'ятали, де виступали.

За їхнім виступом я спостерігав з-за лаштунків. Музика не була мені зрозумілою, я не був під враженням. Вона була невиразною. Ми слухали зовсім інші гурти на той момент.

Хтось собі їх відкрив. Все-таки 89 рік, музичний голод, будь-яка музика була в новинку. Саші, нашому гітаристу, сподобався гурт. Мене особисто не зачепив».

«Це був такий формат... "Бля, приехали какие-то фронсики (тобто, іноземці), хотят концерт, они за всё платят, но надо чтоб зал был полный". Як заробити на цьому — зрозуміло: ми їх заселяємо по совєтських паспортах, сплачуємо 10 рублів за номер, даємо 50 рублів покоївці, яка оформляє їх по чужих паспортах і виписує нам рахунок, як за іноземців, десь по 150 рублів за задницю. Тобто, ми навіть щось заробили.

Але як зібрати повний зал? Давай поставимо ВВ! І я пам'ятаю, як уже під час концерту ми з Соніками стоїмо у їхній гримерці, вони дивляться на сцену, повертаються і кажуть: "It's fucking crazy as fuck!" А там ВВ, Олег Скрипка з баяном. Вони такі: "What the fuck is going on?". Відповідаю їм непевною англійською: "Ukrainian rock band!"»

«Сонячного недільного ранку Сашко Бережний, захлинаючись, розповідав мені, що ось, мовляв, живі зірки ходять пішки по нашому жлобському місту, а ти спиш спокійно! Я тоді ще не знав, хто вони такі. Ми з Сашком захотіли відлити, забрели в підворіття кафе „Донецьк" і тут до нас під стіночку приєднався хлопець, теж дістав... І так ось, з членом у руках, Сашко раптом почав кричати щось із захопленням незрозумілою мені тоді англійською Цим хлопцем виявився Лі Ранальдо (гітарист - прим.ред.), а його дружина і Терстон Мур (гітарист) з Кім Гордон (вокалістка) і якийсь прибалтієць чекали його біля арки, вони йшли Володимирською пішки з Хрещатика.

Через роки я зустрівся з Лі Ранальдо на Центральному вокзалі Нью-Йорка. Там була виставка діючих моделей паровозиків, і Лі гуляв там із дитиною. Я до нього причепився і розповів про той київський концерт, і про підворіття. Здається, Ранальдо трохи засоромився. Сказав, що про те, як ми разом мочилися, не пам'ятає, але сфотографуватися погодився.

Для нього радянська реальність була абсолютно психоделічною. Він більше пам'ятає, як розбили голову Кім Гордон кинутою із зали пляшкою, здається, у Пітері. Лі проломив черевиком носа тому, хто кинув, і після цього пів зали гопоти в панківському прикиді збиралося пиздити Sonic Youth після концерту, і їх городами рятували ті ж прогресивні комсомольці з ментами».

«Саме їх виступ став причиною тектонічних зрушень у музичному світогляді нашого міста. У цьому впливі, точніше навіть осяянні, не раз зізнавалися наші кумири. Євген Гудзь із „Gogol Bordello" мені теж якось казав, що після цього концерту в його сприйнятті все змінилося.

Нам не було з чим це порівняти. Одне стало зрозумілим — ми ні чорта не уявляємо про таку музику і живемо в містечковому гетто щодо особистої свободи творчості».