Сихів, М1, Каліфорнія. Історія Вови зі Львова

Сихів — це спальний район Львова. Здається, найновіший. Окраїна міста, з усіма витікаючими. Там ще такий великий напівліс-напівпарк, через то повітря класне. Коли я з Києва приїжджав до Львова — відчував, що от інакше пахне, і дихається легше. Якраз пару днів тому дружині сказав: повітря у Києві і Лос-Анджелесі не таке смачне, як на Сихові.

Тато — зубний технік, мама раніше була актрисою театру, танцівницею студії при ансамблі Вірського. Мама народила мене, пішла в декрет, років десять чи п'ятнадцять сиділа вдома, ростила дітей. А потім прийшло в Україну таке явище, як мережевий маркетинг — і тут Остапа понесло. Вона поїхала по всіх семінарах, проводила для всіх презентації, у кількох мережевих компаніях працювала, потім ще і жіночу громадську організацію створила, і студію естетичного розвитку дітей...

Найбільший плюс тої движухи був, що вона почала читати книжки з особистісного розвитку. Як наслідок, їх почав читати і я. І оце було суперкруто. В 97-му (Вові 13 — прим. ред.) я читаю «Думай і збагачуйся» Наполеона Хілла, потім ще «Діагностику карми» Сергія Миколайовича Лазарєва. Мій підлітковий розум буквально перевернувся; за великим рахунком, саме ці книги зробили мене таким, яким я є.

Я танцював шість років народні танці в вокально-хореографічному ансамблі. Ми танцювали народні танці і співали українські народні пісні, і в середині 90-х поїздили трошки по Європі. Нічний Будапешт, всі ці яскраві неонові вивіски на будинках — воно для мене після Львову просто космос. Після того був ще Париж, у Краків їздили регулярно, Данія, Туреччина...

Так от, після Наполеона Хілла я починаю думати, що треба визначити напрямок, в якому я буду рухатися. Треба зав'язувати з танцями і йти на баскетбол. Я собі поставив ціль, що стану найкрутішим білим баскетболістом в світі — і пару років грав в баскетбол з розрахунком, що я поїду в Америку і стану найкрутішим білим баскетболістом світу.

Двох моїх друзів, які пішли зі мною за компанію на баскетбол, справді відправили грати в Штати. Але вони обоє були двометрові, а я — 185-сантиметровий. І в якийсь момент, десь там в середині 11 класу, я підійшов до тренера і кажу: «Я розумію, що зараз я поки що не дуже, але щоб я принаймні знав — є варіант мене в Штати відправити, чи ні?» А він каже: «Ні. Сорі, тільки високих гравців можу відправляти». Це був жорстокий удар, найбільш кризовий момент підліткових років. Мені 16, і я геть розгублений.

У Львові тоді особливо не було реперських тусовок. Пам'ятаю, була дискотека, де музику ставили блоками. Спершу хіп-хоп, і на танцпол виходять всі, хто любить репчик. А потім починає грати якесь техно, і виходять гопники. Мені було 12 чи 13, ми приїхали з другом і прямо протащилися, подумали: клас, є двіжуха у Львові.

А коли ми поїхали наступного разу, то взяли з собою ще одного друга. Приїжджаємо — біля входу ніяких реперів не видно. Але крізь двері чуємо — грає ТНМК. Думаємо: «О, круто! Значить, там зараз репери — тому й нікого нема на вулиці». Платимо за вхід, залітаємо в зал, а там порожньо. І в якийсь момент туди заходять чоловік двадцять гопників — а нас було троє... ну, словом, нам нормально вломили. Як у фільмі «Не погрожуй Південному Централу»: «Нас заарештували за те, що ми були чорними в п'ятницю. Це було не дуже важке правопорушення, тому згодом нас відпустили». А нас побили за те, що ми були реперами в клубі, де було двадцять гопників.

Я пам'ятаю перший раз, коли йшов у школу в широких штанах. При тому, що широких штанів на мою талію, звичайно, не було — це були просто великі штани, підперезані поясом і прикриті кофтою, щоб не було видно, що вони там типу на десять розмірів більші, ніж треба. Я пам'ятаю, як я ішов, і мені здавалося, що з усіх вікон всі дивляться на мене і думають: «А, у нього великі штани! Що це за тупняк?». Нашифрувався страшно. Коротше, нас було реально двоє пацанів, які ходили одягнутими в реп-одяг — я і мій однокласник — на всю школу.

Пізніше реп-шмоток у мене стало більше. В мене були родичі в Штатах, вони висилали то якусь баскетбольну майку, то футболку, то ті ж джинси широкі. Візуально я вже був репером тоді. Не тільки по суті.

Історія зі Штатами не закінчились на тому тренері. Був іще варіант поїхати в Українську Духовну Семінарію при Стемфордському університеті (не плутати зі Стенфордським), через родичів і знайомого священника. І в мене був абсолютно чіткий план завдяки тому виїхати в Америку, відразу звалити із семінарії до родичів у Філадельфію, а далі уже як вийде. Я склав іспити, але з того року якраз перестали брати 16-річних пацанів, тільки 18-річних. Бо молодші не витримували графік: дуже ранній підйом, Служба Божа, їсти, вчитися, знову Служба Божа.

А дівчинка моя їхала в Київ вступати в театральний на актрису, і каже: «Ну що ти, в Штати не їдеш, у Львові сидіти нема чого. Поїхали в Київ, хоч будемо разом».

На вступних у Поплавського я розказував монолог Голохвастова. При тому, що я на той момент ні вистави, ні фільму не бачив, але мама мене підготувала, я чотко підрозказав.

З дівчинкою цією, через яку я в Київ поїхав, ми розійшлися ще під час вступних іспитів. Але свою роль в моєму житті вона виконала.

Я почав писати пісні, і в гуртожитку познайомився із львів'янином, який робив біти для них. Почали товаришувати і писати музику. Тоді було настільки все інакше в багатьох аспектах! Зараз ти заходиш в інтернет, і є безліч, просто безліч безкоштовних бітів — можеш брати і навалювати. А тоді такого просто не існувало. Перші інструментали для моїх пісень писалися на великому синтезаторі YAMAHA PSR — чи то 530, чи 630. Цей друг вчився на одному потоці зі мною — я на диктора-телеведучого, а він на звукорежисера. І в них була якась там звукорежисерська кабінка-студія, де я і записав перші дві пісні. Відсилав демки на лейбли, але вихлопу не було ніякого.

В той час я почав читати журнал «X3M», який постійно розказував про всякі хіп-хоп двіжухи в Києві. І от я перший курс, другий, третій, рік за роком читаю про ці туси, про одних і тих самих чуваків, і бачу, що окрім цих тус їх ніде нема. Їхні пісні не лунають на радіо, їх нема в тєлєку. І я собі роблю висновок, що це не той шлях, яким я хотів би йти, бо він нікуди не веде. Це якесь замкнуте таке коло, і вони в тому варяться, і нікуди з нього не виходять.

Тому я не виступав на подібних хіп-хоп-двіжухах цілеспрямовано. Хіба що було кілька виступів у Львові разом зі спільнотою Lemberg Family — у них був свій форум, де люди гуртувалися з любов'ю до хіп-хопу, і в якийсь момент вони почали робити вечірки. Приходило на них чоловік двадцять-тридцять.

Я вчився на диктора і телеведучого, а М1 якраз шукали другу пару ведучих, хлопчика з дівчинкою, на програму «Хорошоу» — це денне прямоефірне шоу, з третьої до п'ятої в будні. Пройшов перші проби, і якось дуже добре мені пішло — я був, знаєш, in the flow, жарти вдавалися, з режисерської кімнати лунав сміх. В результаті у них там з другою парою ведучих так і не склалось, але мені сказали: «Ти класний пацан, хочеш — давай щось інше пробувати».

Приніс їм ідею хіп-хоп програми. Напряг свою викладачку з телережисури, вона допомогла мені написати сценарій. Кажуть: «Ну, класно розписав, але нє, не формат. Сорі. Але якщо хочеш — залишайся в нас чи якимось адміністратором чи якимось асистентом режисера». Домовилися, щоб я у вересні з ними зв'язався. Я дзвонив їм з першого вересня по десяте жовтня, стабільно раз в три дні. В якийсь момент уже вирішив, що вони навмисне від мене морозяться, так що говорив іншими голосами і просив переключити на режисера...

Зрештою додзвонився таки. Взяли в те ж «Хорошоу» адміністратором — в ієрархії створення програми це найнижче, якщо не брати до уваги прибиральників. Треба було запрошувати гостей на кожен день, допомагати придумувати теми програм... Але взагалі то всьо мені було до одного місця: я хотів робити репчик і вести програми на цьому каналі, а не бути адміністратором. Зате там був інтернет хороший, і я безсовісно скачував собі хіп-хоп у величезних об'ємах.

На М1 я познайомився з Ромою Веркулічем, колишнім учасником легендарної хіп-хоп-формації «Вхід у змінному взутті». Ми з ним разом придумали програму «VovaZiL'Vova». Записали один пілот, записали другий, і третій пілот вже пішов в ефір. З розрахунком, що це не просто передача, але і старт моєї кар'єри як сольного виконавця.

В лютому 2006-го, плюс-мінус через півроку після початку програми, ми випустили перший кліп на пісню «Вова зі Львова», і ще за кілька місяців поїхали на Таврійські Ігри, виступали там з трьома піснями. Потім відео з виступу змонтували в такий концертний лайв до пісні «Гарячі танці», і крутили в такому вигляді на М1.

Спонсора ніякого не було. Все робилося своїми силами. Записувалися на студіях друзів і знайомих, кліпи знімалися також друзями, і якщо вкладалися кошти, то свої і не дуже багато. Перший кліп ми зняли паралельно зі зйомками телепрограми, на тих самих локаціях. І «Мій район Сихів» за тією ж схемою, ми тоді якраз знімали один чи два випуски програми у Львові. Це, до речі, була курсова робота для режисера. Наступний кліп — «Все буде Файно» — зняли за гроші, які батьки віддали мені з продажу гаража у Львові, три тисячі доларів.

Дебютник досить непогано розійшовся, як для реп-альбому: ми випустили тоді 16000 дисків і 8000 касет, на секундочку. Може, хтось щось ще додруковував, чи продавав наліво — ми того ніколи не дізнаємось. Але як мінімум 25000 копій продали в Україні.

Зіркою я себе не відчував. Це був такий розклáд, про який мене попереджав Рома Веркуліч, тому що він через то все сам пройшов. Розклад, коли тебе всі знають, але на твоєму фінансовому становищі то не сильно відбивається. В найкращі часи виступ проекту VovaZIL'Vova коштував три тисячі доларів, і тоді ми їздили бандою з восьми чоловік, і ще частину віддавали М1, ну і в кінці кінців штука лишалася мені з виступу. І таких виступів по три тисячі було дуже небагато — при бажанні можу згадати кожен.

А далі почалася якась лажа, про яку я стільки разів уже розказував, що самому нудно... Спробую в кількох словах. М1 запускали музичний лейбл M1 Records, і займатися ним мав тепер уже покійний Женя Огір, колишній чоловік і продюсер Тіни Кароль. Головний чувак на М1 каже: «От, далі будеш з Женею рішати всі питання». З ним я і домовлявся стосовно другого альбома. І далі відбулося непорозуміння між мною, ним і цим чуваком на М1: останній дуже образився, бо подумав, ніби я хотів випускати альбом за їхньою спиною. Я пробував щось пояснити — безрезультатно. Альбом вийшов, але не отримав медіа-підтримки від каналу, і пішов в нікуди.

Мою програму на той момент вже завершили, тому що нам самим стало попросту нецікаво її робити. Пішли самоповтори, а хотілося чогось нового.

Думаю після всієї цієї історії з другим альбомом: ну, треба якось рухатись далі. І написав сім нових треків для проекту з робочою назвою «Вечорниці». Я хотів зробити альбом суто на семплах зі старих українських пісень — хіп-хоп, змішаний з українськими мотивами. Приніс сім пісень на М1 показати. Там послухали і кажуть: «Вова, ти вибач, я тобі передаю слова начальника. Він сказав, що альбом гімно, і щоб ти приніс заяву на звільнення». А я був гоноровий, мені було 22 роки, думаю: «Ну і пішли вони всі!» — прийшов, написав заяву. І пішов звідти.

Були ще спроби зайти на MTV, ще пізніше я таки помирився з М1... Але на той момент, буквально за той рік, стало ясно, що розважальне телебачення приносить більше грошей, ніж музичне. Кліпів стали крутити менше — натомість більше «Сімпсонів», реаліті-шоу, ще якихось програм. Плюс це все співпало в часі з кризою 2008 року, ну і воно чим далі, тим більше йшло на спад.

Я потихеньку випускав нову музику: «Дай мені цьом», «Мажори», «Кохана». Записали пісню «Сексуальна» з дівчатами з групи «Мірамі», яка стала хітом в Польщі. Я трошки їздив з концертами, і мультики ми пробували робити. Мультик виходив на М1, «Вова і Мітік» — типу як «Бівіс і Баттхед», тільки в реаліях двох пацанів-мажорів. Десь з дев'ятого по одинадцятий рік я думав взагалі зав'язувати з музикою, бо якось дуже воно було не так, як я собі уявляв. Але по інерції якісь ще концерти були, ну і жити за щось треба було.

В одинадцятому році то все закінчилося тим, що я зрозумів: треба робити музику англійською мовою і пхати на Штати.

Пробивав різні варіанти, але в кінці 2013 починається революція, а потім починається жесть. В Штати варіантів нема, концертів нема, роботи нема. Думав їхати у В'єтнам, там зараз великий ринок викладання англійської мови. Або в Китай, валити кавери різних американських дискотечних пісень. Там заробити і звідти уже перебиратися в США. Але з цим теж нічого не вийшло.

В кінці кінців подзвонив Дзідзьо і каже: «Роблю пісню про павука, напиши мені, будь ласка, туди репчик». Думаю, блін, нафіга воно мені? Вони її навіть випускати синглом не планували. Але він вислав демку, вона була прикольна по музичці, бо її робив Костя Сухоносов — тоді ще клавішник «Скрябіна» і один з найкрутіших українських композиторів. І я вписався в ту пісню, а вона несподівано стала хітом. І я завдяки тому поїхав з Дзідзьо в тур влітку, і таким чином заробив ще трошки грошей. Так що ми з дружиною змогли полетіти в Америку не з порожніми кишенями.

Поїхали одразу в Лос-Анджелес. Ми не розглядали ніяких інших варіантів, тому що там погода, там шоу-бізнес... Що там дорого — мені до сраки: я їхав і знав, що буду жити в будинку на Голівудських пагорбах, розумієш?

Ну і ось збулася дитяча мрія, я в Каліфорнії... було стільки очікувань, що мені складно було одразу включитися і насолоджуватися. Ну і, звісно, це зовсім не та Каліфорнія, яку я бачив в дитинстві у фільмах. Чекаю, чекаю, а мене все ніяк не пре. Жаліюся дружині — чого мене не пре? Аж поки одного разу я не взяв велосипед. Знайомий від'їздив з Лос-Анджелеса на півроку, тому дав мені поганяти свій. Я забрав велосипед на іншому кінці міста, думаю — навіщо повертатися на транспорті? Увімкнув Тупака в навушниках, сів, поїхав усіма цими вулицями... і відчув. Так. Це був кайф.

Недавно ми з дружиною всерйоз обговорювали варіант повернутися в Україну. З ряду причин. Але вирішили, що повністю розривати зв'язок зі Штатами не хочеться — будемо трошки тут, трошки там.

Новий реліз — це міні-альбом, ЕР на сім треків. Називається «Музика радості в бідові часи». Більшість пісень вже екранізовані, але зараз якраз думаємо про ще один кліп. Перший альбом, до речі, теж вийшов восени, рівно 13 років тому.

Мені прикро, що підлітки слухають зараз так багато російського репу. Навіть у тому ж Львові — дивлюся на свого племінника і дивуюся, як же так. Це одна з причин, чому я вирішив випускати більше музики тут. Нам потрібно більше українського репу — і по мові, і по суті.