В середині 90-их у нас виникла ролер-тусовка, одна з найперших в Україні. З часом на екстремальні (я їх називаю молодіжними) види спорту почали звертати увагу спонсори та рекламодавці. Ми каталися на роликах та роздавали рекламні листівки у центрі міста, агітували за певні політичні сили. Потім до нас зверталися компанії Roces та Salomon (виробники спортивного обладнання — прим. ред.) з пропозицією провести змагання, на яких рекламували б їхні бренди.

І всередині цієї ролер-тусовки я та Олексій Єременко вирішили заснувати журнал про екстремальні види спорту. Авторів набрали серед друзів. Всі були без досвіду роботи в медіа, писали, як вважали за потрібне. Крім спорту, ми акцентували увагу також на музиці, частіше всього хіп-хопі, а також на вуличному мистецтві.

Після мене головними редакторами були: Тимофій, Олексій Согомонов, Птиця (Ксенія), Маруся Звьоздная та Андрій Трешняк. Я став шеф-редактором і, звичайно, що останнє словом було за мною. Часто сперечалися з редакторами, посилали один одного, потім випивали та мирилися. У всіх був свій погляд на журнал.

ПОНТ, на жаль, проіснував недовго. Зовсім інша історія була з Молоком та К9. Ми не хотіли в Х3М приділяти особливо багато уваги українській сучасній музиці. Нам цікавішими були іноземні виконавці. Саме Молоко стало виданням про вітчизняні гурти та виконавців. К9 розповідав про комікси. У нас не було грошей купляти ліцензії на публікацію Marvel та DC, тому ми використовували роботи андеграундних авторів. Та навіть тим же польським художникам було приємно не тільки те, що їм заплатять 30 доларів за комікс, а те що їх опублікують. До речі, К9 ще деякий час продовжив існувати після закриття Х3М в 2010 році. Його випускали в збільшеному форматі, крім коміксів писали ще про субкультурне життя країни.

Ми багато писали про дивакуваті та маловідомі речі в нашій країні. Наприклад, про людей, які закопують себе живцем у трунах, різних фріків, робили огляди на контркультурну літературу, писали про курйозні, дивні новини. Найчастіше інформацію отримували з іноземних видань. Деякі статті просто перекладали.

Також у нас був кросворд, в якому потрібно було вставити виключно мати. Вважаю його шедевром української журналістики. Пам'ятаю конкурс для читачів «Осторожно, говно!». Потрібно було вирізати трикутник з надписом, зробити з нього прапорець та вставити у собаче лайно. Сфотографувати його і надіслати світлину. Також у нас був проект, коли люди повинні були надіслати світлини розмальованих ними вагонів електрички, метрополітену тощо.

Я став головним редактором Х3М в 27 років. До мене на цю посаду запрошували Фоззі, але він відмовився, пославшись на зайнятість. Зате гаряче порекомендував мене, як «хлопця, який зможе». Я написав «улучшайзерів» на пару сторінок, цей папірець до сих пір у мене є, ми переговорили з босами, і в квітні 2002 року вийшов мій перший (29-й) номер Х3М з Фоззі на обкладинці. Я хотів зробити журнал більш дорослим — поміняти верстку і зміст, збільшити розмір фотографій, прибрати випадкових авторів, зробити акцент на музиці, друкувати більше інтерв'ю... Все це вдалося.

Чому я зробив вибір на користь музики? Тому що у нас не було журналістів, які могли б професійно писати про спорт, який був цікавий нашим читачам — скейтбординг, сноубординг, роллерблейдінг, bmx. І у нас не було фінансування для того, щоб гарно сфотографувати той чи інший конфест. Були спроби дати слово самим спортсменам, але якщо мова не йшла про якісь жарти, все виливалося в сізіфову працю. Ну і остання причина — я не спортсмен, на жаль.

Вся редакція — це дві кімнати, пізніше їх стало три. Причому в одній кімнаті сиділи колективи Х3М, К9, Молоко і Понт. А в іншій була дистрибуція. Х3М мого часу — це Дмитро «Тім» Тимченко — батько-засновник, особа журналу, рекламодобувач і людина-свято; я — головний редактор і єдиний, хто розуміє, що таке журналістика; Рома «Марікджан» Марашкін — дизайнер, чудова добра людина, чий внесок неоціненний; Віра Солнцева — коректорка, перекладачка, авторка; і ще угорець Іштван Кошту, який вважає, що він фотограф, володар найбільших в Україні тунелів у вухах.

В редакції був справжній прохідний двір. Навіть за мірками того часу ми працювали на застарілій апаратурі, комп'ютерів не вистачало, за два цифрових фотоапарата Casio йшли війни, гонорари авторам були скромними, але це нікого не зупиняло. До нас з усіх кінців країни приїжджали люди. Іноді щоб просто подивитися на нас. Хтось привозив демо. Тоннами приходили листи з малюнками, фотографіями всього на світі: від голих цицьок до бульбуляторів, якимись божевільними виробами. Як вам лист вишитий бісером? А лист з горілих сірників? Коли ж в журналі проходили конкурси, листи приходили мішками.

У нас завжди були відкриті двері. Навіть взимку. Пам'ятаю, що їх закривали пару раз: в перший ходили чутки про те, що скінхеди хочуть напасти — це виявилося нісенітницею; другий, коли ми «евакуювали» з редакції все цінне, на нас тоді наїхав генпрокурор. Це була епічна історія. Генпрокурор України, не пам'ятаю і не хочу знати його прізвище, побачив в журналі фотоколаж екстремального пірсингу, від якого у нього зірвало дах. Фотографії, чесно кажучи, були шокуючими навіть для Х3М, але ми їх опублікували. І нас в компанії з FHM, і, здається, Playboy, звинуватили у всіх смертних гріхах. Тоді ж мене перший раз відлучили від церкви.

Мені цікаво було спостерігати за аудиторією. Ламати стереотипи про те, що Х3М і вулична культура — це про реп і покатушки на скейті. Думаєте так? Ок, ви маєте рацію, ось вам розфарбовані маркером картинки покійного нині репера DMX з пітбулем (був такий конкурс, типу, «Розфарбуй репера»). А ще наша думка про війну в Іраку, огляд книги Хантера Томпсона, перша в українській пресі стаття про Каньє Веста... І такого було багато.

Я відчуваю неймовірний душевний підйом, коли 20 років потому на вулиці до мене підходять здоровенні бородаті дядьки і кажуть: «Олексій, дякую Вам за Х3М!» Далі історії можуть різнитися, але я пишаюся, що був частиною команди.

У мене в гаражі лежать дві великі коробки, які я ніколи не викину. В одній демо-записи — касети і болванки. В іншій — листи і фото.

Прийшла до редакції на другий день після переїзду із Запоріжжя у Київ; в мене нічого не питали, подивилися на мої червоні коси до дупи і взяли журналістом. А вже після трьох місяців Олексій Согомонов зібрався йти, і я, мабуть, стала зручною заміною на той час. Такий собі стрімкий злет.

Мені було нескладно писати про все це. Я закінчила журфак та багато років вже працювала з молодіжною темою на ТБ та в запорізьких газетах. Отже, в усе я в'їхала дуже швидко. Але, звичайно, мої інтереси теж просочилися у журнал. Х3М на той момент був суто реперським та спортивним, я ж була з 15 років з тусовки неформалів-рокерів.

Балансувати виходило. Я (і звичайно не тільки я) писала про туси та рок, інші хороші журналісти про хіп-хоп. В нас були дуже класні люди. Вони писали іноді за копійки, просто заради ідеї.

Журнал розвивався у різні боки, що, я вважаю, було йому тільки на користь. Я їздила на фестивалі, ми робили інтерв'ю з мега-зірками, типу Korn чи Slipknot.

В мене був суперексклюзив з Exploited! Уявіть собі, мега-зірки світового панк-року. Я така рада була. Сиділи в фойє готелю після концерту з колективом і чекали, коли вокаліст вийде давати інтерв'ю, а він все не йшов і не йшов, а пацани з колективу все наливали і наливали. І коли він вийшов, мені здавалося, що я розумію його шотландський акцент просто, як богиня! Ми теревенили про різне. Писали на диктофон. Дооовге таке інтерв'ю. Він розказував, що його жінка сидить за наркоту, він її чекає. Потім запросив гуляти мене, а я втекла від нього. Коротше кажучи, на наступний вечір я взагалі не змогла розшифрувати, що він казав, через його дикий акцент. Здогадувалася і згадувала.

Конфліктів з начальством не було. Просто мені якось «без оголошення війни» раптово сказали: «А ми інших знайшли». Як я зрозуміла — дешевших. Ну ок.

Незважаючи ні на що, я відчуваю гордість за те, що в кінці моєї «каденції» наші продажі суттєво зросли. І навіть зараз, коли вже пройшло більше десятка років, до мене підходять люди і дякують за «дитинство». Отже, ми робили щось дуже важливе у той час для молоді України. Це були неймовірні чотири роки!