Карло Звіринський (1923-1997) займався малярством, графікою, багато експериментував з аплікацією та різними художніми формами. Також займався іконописом та розписував церкви. І люто ненавидів соцреалізм. Карло вважав, що може навчити своїх учнів чогось кращого, «ніж ті жахливі догматичні закони, що існували тоді в інституті».

Ризикуючи власним життям і сім'єю, Звіринський протягом восьми років — з 1959 по 1966 рік — підпільно виховував молоде художнє покоління шестидесятників. Учнями цієї академії стали: Зеновій Флінта, Олександра Цегельська, Олег Мінько, Андрій Бокотей, Роман Петрук, Богдан Сойка, Стефанія Шабатура, Петро Маркович, Іван Марчук, Петро Грицик та інші.

Карло народився у 1923 році в селі Лаврів на Львівщині. В дитинстві його не тягнуло до малювання. Сам митець пригадував, що «бацила малярства» пробудилася у ньому лиш у 16 років, коли Карло посперечався зі старшим братом, хто краще намалює портрет Кобзаря до шевченківських днів.
Сім'я майбутнього митця жила дуже бідно. Сам Карло згадував, що дивився на життя крізь призму книги, оскільки читання було чи не єдиною його розвагою у дитинстві. Потім, як він підмічав, для нього це стало і прокляттям, і благословенням.

У 1942 році, склавши екстерном іспити, Звіринський вступає у новостворену Львівську державну мистецько-промислову школу, про яку дізнався з оголошення в газеті. Через війну школа проіснувала лиш півтора роки, а Карло в результаті закінчив відділ малярства Львівського художнього училища. Митець вагався, що робити далі — повертатися на рідне село чи лишитись у Львові. Затусивши у мистецьких колах свого учителя Романа Сельського, Звіринський вирішив продовжити навчання в інституті (Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва) на відділі монументального живопису.

Молодий Карло не приховував своїх нонконформістських поглядів. Його навіть на один рік відраховували з інституту за несприйняття соцреалізму. «Одне яблуко Сезана більше варте від усього мистецтва соцреалізму разом узятого», — відмахувався Карло.

По закінченню навчання у 1953 році, митець і сам починає викладати в училищі прикладного мистецтва, а згодом в інституті. Через продовження радянського гніту його викладацька діяльність трансформувалася у підпільну школу.

«Я бачив, чого вчать студентів. Вчили їх недоброго, вчили не того, що треба. Якщо б вони пішли тою дорогою, їхній талант був би загублений, і також вони були б загублені як громадяни. І тому здавалося мені, що я повинен все зробити, щоб допомогти їм зберегти їхню природну обдарованість і рівночасно розвинути в них людську гідність, громадянське усвідомлення. Я хотів, щоб вони знали, хто вони, що повинні робити і куди йти», — цитує художника біографічна книга «Все моє малярство — то молитва».

На початку існування підпільної академії учні збиралися після заходу сонця у невеличкій кімнаті подружжя Звіринських розміром у 16 квадратних метрів. Дружина Карла заради цього спеціально виходила з трьома дітьми на прогулянку, аби звільнити місце для вихованців чоловіка.

За згадками дочки Звіринського Христини, всі дуже конспірувалися, адже якби хтось дізнався про такі зібрання, до всіх учасників одразу прийшли б гебісти. Аби не спалитися, Карло також часто призначав зустрічі у різних місцях. «Коли у нас вдома збиралися учні, то тато говорив, що якби хтось до нас прийшов і нас застав, то ми справляємо день народження», — згадує Христина Звіринська.

Крім того, за її спогадами, у будинку Звіринських навіть було прийнято правило: коли приходив хтось зі знайомих — дзвонили два рази по два дзвінки. «А інакше це означало, що прийшов хтось чужий. Тато, якщо він був вдома і малював ікони, то до дверей йшов хтось з дітей, питався хто це був, та казав щоб зайшли пізніше, бо тата немає вдома. Такий був спосіб конспірації. Коли з'явився телефон — було відомо, що через телефон можна прослуховувати. Якщо хтось приходив з учнів, то телефон ставився на подушку і подушкою накривався».

Виховання (чи швидше навіть інтелектуальний порятунок) молодого покоління художників стало для митця найбільшим сенсом: «Я є ніби художник, але так вийшло, що я найбільше часу потратив на викладання, на формування інших, ніж на власну творчість. Часи були погані. Тоді того ніхто не усвідомлював. Я не думав так: „Не малюй, а вчи...". Само так вийшло, бо основний час пішов на то», — зізнавався художник.

Оскільки Карло володів надзвичайною ерудицією, він розписав для своїх учнів цілу програму — вона складалася не лише з профільних предметів мистецтва, а і загальних дисциплін, які сприяли інтелектуальному розвитку молодих художників.

Мистецтвознавець і дослідник творчості Звіринського Богдан Мисюга стверджує, що це не була регулярна академія, як ми можемо трактувати це зараз: «Він їм давав назви книжок, які треба прочитати. Екзюпері, Шопенгауера, Камю... вони читали усіх нобелівських лауреатів: Бекета, Кафку тощо. Особливо він котролював, щоб підопічні освоювали нових нобелівських лауреатів. Учні казали, що вони не встигали за інтелектуальним рівнем свого вчителя».

Літературу учні читали найчастіше польською мовою, оскільки Звіринський діставав її з Польші завдяки колезі і братові. Пізніше навпроти будинку Звіринських, за згадками його дочки, відкрилася книгарня «Дружба», де почали продавати зарубіжну літературу про художників різними мовами, і тільки у студентів з'явилася можливість купувати собі потрібну літературу. Також, Звіринський слухав радіо Бі-Бі-Сі польською мовою, де критично розказували про європейське мистецтво.

Багато учнів Звіринського грали на музичних інструментах. «Наприклад, Бокотей керував студентським хором, мав музичну освіту. Сам Звіринський грав на мандоліні, його учень Сойка також навчився грати на мандоліні на гітарі, — додає Богдан Мисюга. — Це вважалося як такий з етапів „загального розвитку". Карло вважав, що не можна освоїти мистецтво, якщо ти не знаєш музики. Не можна взагалі про мистецтво розмовляти, якщо ти не знаєш філософіїї». До того ж, Звіринський кожного з учнів заставляв робити таблиці стилів музики та стилів в мистецтві, щоб таким чином шукати між ними взаємоз'язки.

По закінченню підпільної академії, за словами Мисюги, кожен з учнів знав, що за ним слідкують. Митці не могли більше зустрічатися, бо був високий ризик потрапити у в'язницю. Через це, кожен замкнувся в собі і почав творити певну «герметичну культуру». Їхня подальша доля склалася дуже по-різному: хтось непомітно вписався в систему, хтось емігрував і отримав славу за кордоном, хтось потрапив у табори і продовжив займатися уже політичним протестом. Але всіх їх об'єднує той самий дух свободи, який вони отримали від свого учителя.

За згадками самого Карла Звіринського, найбільш активним та запальним його учнем був Петро Маркович, якого вважають віртуозом художнього шрифту. Працював також у галузях живопису, графіки, декоративного і прикладного мистецтва та асамбляжу. Викладав у Львівській дитячій художній школі та отримав звання доцента, був асистентом професора на кафедрі живопису. У 1991 році митець емігрував у США та продовжив працювати викладачем живопису, рисунку і скульптури. Паралельно писав картини, його роботи експонувались в різних містах Америки. Художника не стало у 2018 році, у місті Сіетл у Вашингтоні. Завдяки своїй освіті, Маркович все життя тяжів до неформального мистецтва та абстракцій.

Український художник Андрій Бокотей пройшов через школу нонконформізму Звіринського і також ступив на шлях викладацької діяльності. Найбільшу славу Бокотей здобув як амбасадор сучасного українського художнього скла. Саме він був ініціатором міжнародних симпозіумів гутного скла у Львові, перший з яких відбувся у 1989 році. Бокотей працював завідувачем кафедри художнього скла Львівської академії мистецтв, а в 2000 році став ректором академії. З 2015 року очолює Західний регіональний центр Національної академії мистецтв України. Крім того, Андрій Бокотей заснував у Львові музей скла, який зараз очолює його молодший син Михайло.

Завдячуючи інтелектуальному наставництву Карла Звіринського, Мінько починав майже одразу з абстрактного живопису, поступово видозмінюючи його, та переходячи до експресіонізму і постмодернізму. Через його художній стиль, так само піддавався переслідувань з боку КДБ до 1978 року. Художник вписував у свої роботи так звані авторські знаки та коди, які кочували з картини в картину, закладаючи додаткові сенси між ними. Олег Мінько залишив після себе понад 600 робіт.

Також одним з найвідоміших учнів Звіринскьго став видатний кераміст та живописець Зиновій Флінта. Він побудував блискучу кар'єру: займав посаду голови секції прикладного мистецтва Львівсь­кої організації Спілки художників УРСР. Перебуваючи на цій посаді митець сильно посприяв у будівництві творчих майстерень ЛКСФ (Львівської керамічно-скульптурної фабрики), що дуже підняло рівень львівської школи кераміки. Також брав участь у Міжнародному бієнале з кераміки у Франції та Італії.

Стефанія Шабатура — мисткиня-килимарниця, художниця та дисидентка. Проектувала і ткала гоболени, а також розповсюджувала український самвидав та була учасницею Української Гельсінської Групи. У 1972-му році її заарештували та засудили на п'ять років таборів суворого режиму та три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». КДБ знищив близько 70 екслібрисів і понад 150 рисунків художниці. На засланні Шабатура продовжувала протестувати, оголошувала голодування, за що терпіла регулярні покарання. У 1979 року закінчився термін її заслання і Стефанія повернулася до Львова, де продовжувала відстоювати свою громадянську позицію. За часів незалежної України художниця навіть стала депутатом Львівської міськради.

У списку зіркових учнів Звіринського також є видатний український художник Іван Марчук. Щоправда, Марчук не відвідував підпільну академію Звіринскього на постійній основі, як інші його учні. За словами мистецтвознавця Богдана Мисюги, Карло консультував Марчука окремо. Художник винайшов свою оригінальну художню техніку, яку називають «пльонтанізм» (від слова «пльонтати» та «плести») завдяки нанесенню фарби тонкими кольоровими лініями та їх переплетенням.

Свою першу власну виставку Звіринський побачив аж у 72 роки. До того ж, він так і не отримав за життя звання професора, хоч викладав у інституті чверть століття. Нонконформістська доля дозволила займати йому лише посаду старшого викладача (звання доцента Карло отримав лише після смерті) — але подейкують, що учні звертались до нього не інакше як «пане професоре».