Поціновувачи японських мультфільмів і коміксів виросли в окрему шалено популярну субкультуру у середині 80-х—90-ті. Це був період виходу і слави «Привида у латах», «Євангеліону», «Покемонів», перших мультфільмів студії Ghibli і водночас період розквіту таких жанрів як меха, сьодзьо і махо-сьодзьо.

В пострадянські країни касети із цією та іншою класикою традиційно потрапили із запізненням, після розпаду Союзу (разом з усім іншим, що тоді хаотичною сумішшю влилося на ринок — дешевою езотеричною літературою, китайськими підробками «Левайсів» і першими жувальними гумками).

У розпал нульових субкультура отаку зайняла гідне місце у житті міст поряд із такими субкультурами як готи або емо.

Величезну роль у розповсюдження інформації про Японію, мангу й аніме у тодішній Україні грали десятки безкоштовних тематичних форумів, анонімні іміджборди на кшталт «Двача», торренти, спільний для Росії та України «Вконтакте» та й взагалі свобода й хаотичність цнотливого у правовому відношенні рунету. Десятки тисяч фанатів, не думаючи ні про ліцензії, ні про авторське право, обмінювалися у мережі фан-артом, ділилися аматорськими перекладами томів манги, сабами та дубляжем — словом, створювали свою особливу міфологію пострадянського русифікованого аніме-фендому.

Як не дивно, озираючись на історію формування стилю японської анімації, без жодних жартів можна сказати, що субкультура отаку на постсоціалістичному просторі — це ще один неочевидний наслідок винайдення ядерної зброї та Другої світової війни. Адже якби не велика кількість американської кінопродукції на японському ринку у 50-ті після бомбардувань Хіросіми й Нагасакі, якби не легенди типу Astroboy (ТБ-серіал про хлопчика на ім'я Атом, що заклав основи сучасної аніме-стилістики), ми навряд чи б говорили сьогодні про це явище.

Умовною датою Х для аніме-фендому у столиці можна вважати 2006 рік. Тоді Роман Янковський, власник однієї з двох точок міста, де можна було придбати сувенірку й диски з серіями, створив і провів Перший київський фестиваль аніме. Партнером показів і головним майданчиком виступив кінотеатр «Жовтень», а першими аніме, які показали в місті на великому екрані, стали «Палке літо», «Пригоди Джінга», «Рубаки», «Спрігган» та інші. За спогадами Аркадія Медведєва, якоїсь серйозної косплей-складової там не було: по суті, просто показували ліцензовані DVD-диски.

Другий київський фестиваль аніме провели буквально через пів року, у жовтні 2006-го — і на цьому історія ініціативи обірвалася. Паралельно із цим у 2007 році запрацював Anime Line Group, який багато хто пам'ятає як «той самий магазин аніме на Петрівці».

Не дивлячись на відсутність у ті роки потужних тематичних івентів із запрошеними зірками, серйозних спонсорів, вітчизняних видавництв, підходящих майданчиків, косплей та аніме фендом стрімко розвививались. З'являлись команди, які часто також виступали і засновниками аніме-клубів (наприклад, такі як Crystal power), люди самотужки шили костюми, створювали тематичні ЗМІ (приклад — газета «Аната», харківська «СегодНЯ»), записували і поширювали серіали, що не транслювалися по ТБ, із зарубіжних телеканалів. Часто аніме-клуби мали також свої особливі ритуали і спеціальні анкети для вступу.

Наступною серйозною спробою створити простір для фан-контенту після фесту Романа Янковського став Перший всеукраїнський фестиваль японської анімації, який провели у 2008 році. Ця подія — своєрідний продукт синергії українських та російських команд, що багатьом запам'яталась як перший по-справжньому масштабний івент, який частково розколов аніме-тусовку і прожив всього два роки.

Кінотеатр «Жовтень» тут також став основним майданчиком для показів стрічок, а бізнес-центр Києво-Могилянської академії, із яким домовився Аркадій Медведєв, вперше провів у себе косплей-шоу. Крім Медведєва та Anime Line Group, з української сторони серед спонсорів і партнерів також фігурували Українсько-японський центр та журнал К9, а з російської — насамперед оргкомітет фесту у Воронежі і компанія «Реанімедіа».

Тим не менше, вже в 2009 році, за словами творців, організація фесту нагадувала легкий хаос. Медведєв, компанія якого відповідала також за сувенірку і поліграфію, згадує, що на 2009 рік українських організаторів «культурно посунули в бік», делегувавши їм частину орг-питань, тож уже у 2010 Київ мав два фести. Фест «українського походження» взяв назву ОТОБЕ, запропоновану свого часу командою Crystal power. Етимологія цієї назви така: коли японець намагається вимовити october — назву місяця проведення фестивалю, у нього виходить «отобе». Саме цей захід залишився в історії аніме-фендому України надовго і проіснував 10 років.

Після перших київських досвідів (винятком є харківський «Ханіфест» — він також вперше пройшов у 2006) аніме-фестивалі почали з'являтись і в інших містах України. У Дніпрі з 2009 проводили фестиваль «Акіхабара», у Донецьку з 2010 року — NINOH TAISAI, фести косплею виникли також у Львові, Одесі.

З 2012 року в Житомирі проводять Житомирський аніме-фестиваль Akari, які самі засновники, фактично, визначаючи місце аніме-фестів у тодішніх вітчизняних реаліях, описують так: «Akari — цей фестиваль як промінчик світла в монотонному сірому світі! На кілька днів вам відкриються двері у казковий світ Akari, де ви зможете відчути себе спритним самураєм, прекрасною гейшею або будь-яким іншим персонажем!».

Окрема розмова — це аніме-клуби, діяльність яких часто розпочиналась ще до епохи повсюдного інтернету. Їхня місія полягала у розповсюдженні манги та аніме-серіалів (інколи навіть поштою), а середня кількість членів, як правило, налічувала 10-20 активно діючих отаку.

Найлегендарнішими з клубів, мабуть, можна вважати київський Crystal power — перший аніме-клуб в Україні, заснований 1997 року, та «Міцурукі», що першочергово відкрився у Львові і був осередком україномовних анімешників, а з часом створив філії у різних містах. Загалом же у нульові аніме-клуби активно функціонували у Тернополі, Хмельницькому, Житомирі, Харкові, Донецьку і Луганську, Полтаві, Дніпрі, Запоріжжі та ще у десятку невеличких міст, типу Кадіївки.

Gamilato згадує, що його перший виступ як косплеєра відбувся саме у Хмельницькому.

«Атмосфера у ті роки була така, що всі фести, як не дивно, одне з одним воювали. Була боротьба за найкращих учасників-косплеєрів, яких всі намагалися залучити до себе», — розповідає про комунікацію між регіонами Аркадій Медведєв.

Після 2014 року аніме фендом в Україні, приблизно як і все, зазнав серйозної трансформації. Так, в інфополі з'явилась така тема як націонал-анімешництво — наша відповідь американським «альт-райтам». І хоча українізація фендому, зокрема, клубом «Міцурукі» та такими студіями озвучки як УкрДаб, розпочалася до 2014 (наприклад, у Тернополі 2013-го відновили аніме-клуб «Някай українською»), про націонал-анімешництво та патріотизм всередині тусовки напівжартома-напівсерйозно заговорили лише після Майдану. Анімешники почали зустрічатися у націоналістичних організаціях, їхня участь навіть була помітною у окремих політичних страйках: наприклад, коли у 2016 під офісом «Інтера» бастували проти москальських симпатій телеканалу, паркани були прикрашені гаслами «Аніме замість русні!» і «Лолі — сила». Аніме-палатка, відновлена організацією «Братство», також стояла у центрі Києва під час акції проти захоплення Медведчуком каналу ZIK.

Результатами цієї бурхливою суміші з любові до аніме та національної гордості стали, зокрема, такі речі як меми про яой з Тичиною і Сосюрою, яойний фанарт з «Теодорами з Васюківки» і навіть підтримка Національним корпусом аніме-чаювань та вечірок у Черкасах. Не обійшлося у середовищі і без свого іміджборду — 2016-го року в мережі з'явився анонімний форум «кропивач», що став, в тому числі, однією з основних точок респавну українських анімешників.

Сьогодні, через майже 20 років після появи в Україні субкультури, помітно, що аніме-фендом переживає нову, хоч і не таку потужну хвилю популярності. Відбувається це, здається, не в останню чергу через моду на естетику 90-х та 00-х: бренди, що вважають мілленіалів своєю основною цільовою аудиторією, створюють одяг та принти з аніме, які нинішні школярки носять, із задоволенням відкриваючи для себе світ вже «золотої класики» анімації та комп'ютерних ігор.

Що ж стосується тих, хто раніше був активним учасником клубів та косплей-команд, їхня доля склалася по-різному: хтось повністю відійшов від тусовки і почав жити своїм дорослим життям, хтось перетворив своє захоплення на бізнес, а хтось і досі бере участь у вечірках та перевдягається у Сейлормун на Геловін.

Як би там не було, а пам'ятать про репетиції на парковці, пошуки рідкісної манги та поїздки на провінційні фестивалі, здається, назавжди залишаться у їхніх серцях.