Олена Мигашко
Українські отаку нульових. Як розвивався вітчизняний аніме-фендом
Артхаусні кінотеатри на кшталт «Жовтня» вперше хостили на великих екранах ліцензійне аніме, регіональні БК ставали майданчиками для сценок косплеєрів, а книжкові ринки з піратськими дисками повнилися колекціями мерчу. Розповідаємо, яким було життя субкультури анімешників у нульові.
Поціновувачи японських мультфільмів і коміксів виросли в окрему шалено популярну субкультуру у середині 80-х—90-ті. Це був період виходу і слави «Привида у латах», «Євангеліону», «Покемонів», перших мультфільмів студії Ghibli і водночас період розквіту таких жанрів як меха, сьодзьо і махо-сьодзьо.

В пострадянські країни касети із цією та іншою класикою традиційно потрапили із запізненням, після розпаду Союзу (разом з усім іншим, що тоді хаотичною сумішшю влилося на ринок — дешевою езотеричною літературою, китайськими підробками «Левайсів» і першими жувальними гумками).

У розпал нульових субкультура отаку зайняла гідне місце у житті міст поряд із такими субкультурами як готи або емо.

Аркадій Медведєв
засновник Anime Line Group
Взагалі аніме я захоплювався з дитинства. У 90-ті мультфільмів було не дуже багато: на вибір — класичний «Дісней» чи класичне аніме. Під «класичним» я маю на увазі Міядзакі, «Акіру», ще «Летючий корабель-привид». Все це у 90-ті я передивився.

Так склалося, що внаслідок всіляких життєвих перипетій у нульові я потрапив на книжковий ринок «Петрівка», працював там на точці з DVD-дисками. У певний момент помітив, що почалася хвиля інтересу: до тебе разів 10 на день могли підійти і спитати, чи є в продажу аніме. Звичайно, нічого тоді не продавали. Ліцензованих дисків в Україні було буквально дві палетки і всі, хто хотів, уже їх мав. Керівництво на цю ситуацію не реагувало і я подумав «так, є попит, немає пропозиції, треба це якось змінити».

Якийсь час на весь Київ було лише два місця, де можна купити диски з аніме-серіалами — та точка, де працював я, і точка Романа Янковського під назвою «Петрівка 38», з якою, як не дивно, ми конкурували і постійно «воювали».
Величезну роль у розповсюдження інформації про Японію, мангу й аніме у тодішній Україні грали десятки безкоштовних тематичних форумів, анонімні іміджборди на кшталт «Двача», торренти, спільний для Росії та України «Вконтакте» та й взагалі свобода й хаотичність цнотливого у правовому відношенні рунету. Десятки тисяч фанатів, не думаючи ні про ліцензії, ні про авторське право, обмінювалися у мережі фан-артом, ділилися аматорськими перекладами томів манги, сабами та дубляжем — словом, створювали свою особливу міфологію пострадянського русифікованого аніме-фендому.

Як не дивно, озираючись на історію формування стилю японської анімації, без жодних жартів можна сказати, що субкультура отаку на постсоціалістичному просторі — це ще один неочевидний наслідок винайдення ядерної зброї та Другої світової війни. Адже якби не велика кількість американської кінопродукції на японському ринку у 50-ті після бомбардувань Хіросіми й Нагасакі, якби не легенди типу Astroboy (ТБ-серіал про хлопчика на ім'я Атом, що заклав основи сучасної аніме-стилістики), ми навряд чи б говорили сьогодні про це явище.
Українські косплеєри кінця 2000-х. З архіву Gamilato
Умовною датою Х для аніме-фендому у столиці можна вважати 2006 рік. Тоді Роман Янковський, власник однієї з двох точок міста, де можна було придбати сувенірку й диски з серіями, створив і провів Перший київський фестиваль аніме. Партнером показів і головним майданчиком виступив кінотеатр «Жовтень», а першими аніме, які показали в місті на великому екрані, стали «Палке літо», «Пригоди Джінга», «Рубаки», «Спрігган» та інші. За спогадами Аркадія Медведєва, якоїсь серйозної косплей-складової там не було: по суті, просто показували ліцензовані DVD-диски.

Другий київський фестиваль аніме провели буквально через пів року, у жовтні 2006-го — і на цьому історія ініціативи обірвалася. Паралельно із цим у 2007 році запрацював Anime Line Group, який багато хто пам'ятає як «той самий магазин аніме на Петрівці».

Аркадій Медведєв
Anime Line Group
Спершу це була просто одинарна точка на ринку, потім вона перетворилася на подвійну, згодом ми переїхали у цей магазин подалі — здається, у 2007 він відкрився як Anime Line.

З сувенірки ми спершу почали ввозити оригінальні японські іграшки та фігурки, але, на жаль, за таку ціну їх мало хто міг собі дозволити. Потім завозили китайщину і, звичайно, багато що друкували самі.
Не дивлячись на відсутність у ті роки потужних тематичних івентів із запрошеними зірками, серйозних спонсорів, вітчизняних видавництв, підходящих майданчиків, косплей та аніме фендом стрімко розвививались. З'являлись команди, які часто також виступали і засновниками аніме-клубів (наприклад, такі як Crystal power), люди самотужки шили костюми, створювали тематичні ЗМІ (приклад — газета «Аната», харківська «СегодНЯ»), записували і поширювали серіали, що не транслювалися по ТБ, із зарубіжних телеканалів. Часто аніме-клуби мали також свої особливі ритуали і спеціальні анкети для вступу.

Gamilato
колишній косплеєр
Коли я починав займатися косплеєм, мені було 15 років. Найяскравіші спогади — це як ми з командою Niji-no-Ninjin готувались до цього всього. Ви розбираєте персонажів, фантазуєте на шаленому ентузіазмі, потім починається біль зі сценкою, сценарієм, пошуком місця для репетицій. В нас було багато місць у Києві, куди ми могли просто приходити і вільно репетирувати — закинуті парковки, галявинки у міських парках, якщо це літо. Потім у кожного починався свій особистий біль з костюмом, яким, кінець кінцем, займалась вся команда. Мені дуже допомагали, тому що я був хлопцем, яких у аніме-фендомі цінували. Пам'ятаю, навіть бабуся допомагала мені шити костюми.
Наступною серйозною спробою створити простір для фан-контенту після фесту Романа Янковського став Перший всеукраїнський фестиваль японської анімації, який провели у 2008 році. Ця подія — своєрідний продукт синергії українських та російських команд, що багатьом запам'яталась як перший по-справжньому масштабний івент, який частково розколов аніме-тусовку і прожив всього два роки.

«Амнезія» існує тільки завдяки вашій підтримці. Ви можете підписатися на невеликий щомісячний платіж або зробити одноразову пожертву.

Кінотеатр «Жовтень» тут також став основним майданчиком для показів стрічок, а бізнес-центр Києво-Могилянської академії, із яким домовився Аркадій Медведєв, вперше провів у себе косплей-шоу. Крім Медведєва та Anime Line Group, з української сторони серед спонсорів і партнерів також фігурували Українсько-японський центр та журнал К9, а з російської — насамперед оргкомітет фесту у Воронежі і компанія «Реанімедіа».

Аркадій Медведєв
Anime Line Group
На той момент ми вже відкрили магазин, все йшло добре, у нас з'явилась аудиторія. І ми почали думати про те, що круто було б зробити фестиваль, заточений під фан-складову — івент, що дозволив би фанатам прийти і зустрітися з такими самими фанатами; ось як роблять фан-конвенти. Але нам всім на той момент було не так вже й багато років, тож ми почали звертатися всюди, куди можемо.

Поспілкувались з Японським культурним центром, намагалися з Японським посольством поспілкуватись і — паралельно — сконтактували з «Реанімедіа». Люди з «Реанімедіа» самі були організаторами Воронежського фестивалю, який тоді вважався топовим в СНД, про нього знала вся аніме-тусовка: у них були найкращі сценічні виступи і т.д. Ми цей фестиваль брали за взірець. Написали їм, організатори відповіли, що хотіли б також провести фестиваль у Києві — тобто, грубо кажучи, зробити франшизу свого фесту в нас. Ми поділили обов'язки: наша команда займалася орг-моментами типу майданчиків, договорів, продажів квитків, а воронежська привозила своїх людей і проводила косплей-шоу. Сумарно на перший фест у 2008 році прийшло близько 3000 людей.
Перший всеукраїнський фестиваль японської анімації, 2008
Тим не менше, вже в 2009 році, за словами творців, організація фесту нагадувала легкий хаос. Медведєв, компанія якого відповідала також за сувенірку і поліграфію, згадує, що на 2009 рік українських організаторів «культурно посунули в бік», делегувавши їм частину орг-питань, тож уже у 2010 Київ мав два фести. Фест «українського походження» взяв назву ОТОБЕ, запропоновану свого часу командою Crystal power. Етимологія цієї назви така: коли японець намагається вимовити october — назву місяця проведення фестивалю, у нього виходить «отобе». Саме цей захід залишився в історії аніме-фендому України надовго і проіснував 10 років.

Аркадій Медведєв
Anime Line Group
У 2010 на ОТОБЕ ми вперше привезли у Київ k-pop групу — це були ноунейми взагалі, але люди з радістю на них йшли! Також у цей рік була велика хода Подолом: близько 600 чоловік пройшлися організованою колоною у косплей-костюмах. Це відбувалося у супроводі міліції, ми брали офіційний дозвіл. Бабусі на Подолі навіть хрестили нас, коли ми проходили.

Також пам'ятаю, що після організації фесту ми влетіли тисяч на 20 доларів — там не було ніяких супер-спонсорів, це все було не про комерцію, лише продаж квитків. Піарили фестиваль постерами на парканах, у магазині, роздавали флаєри у костюмах на Хрещатику.
Після перших київських досвідів (винятком є харківський «Ханіфест» — він також вперше пройшов у 2006) аніме-фестивалі почали з'являтись і в інших містах України. У Дніпрі з 2009 проводили фестиваль «Акіхабара», у Донецьку з 2010 року — NINOH TAISAI, фести косплею виникли також у Львові, Одесі.

З 2012 року в Житомирі проводять Житомирський аніме-фестиваль Akari, які самі засновники, фактично, визначаючи місце аніме-фестів у тодішніх вітчизняних реаліях, описують так: «Akari — цей фестиваль як промінчик світла в монотонному сірому світі! На кілька днів вам відкриються двері у казковий світ Akari, де ви зможете відчути себе спритним самураєм, прекрасною гейшею або будь-яким іншим персонажем!».
Харківський фензін «СегодНЯ», 2008-2009. Натисніть, щоб зібльшити.
Окрема розмова — це аніме-клуби, діяльність яких часто розпочиналась ще до епохи повсюдного інтернету. Їхня місія полягала у розповсюдженні манги та аніме-серіалів (інколи навіть поштою), а середня кількість членів, як правило, налічувала 10-20 активно діючих отаку.

Найлегендарнішими з клубів, мабуть, можна вважати київський Crystal power — перший аніме-клуб в Україні, заснований 1997 року, та «Міцурукі», що першочергово відкрився у Львові і був осередком україномовних анімешників, а з часом створив філії у різних містах. Загалом же у нульові аніме-клуби активно функціонували у Тернополі, Хмельницькому, Житомирі, Харкові, Донецьку і Луганську, Полтаві, Дніпрі, Запоріжжі та ще у десятку невеличких міст, типу Кадіївки.

Gamilato згадує, що його перший виступ як косплеєра відбувся саме у Хмельницькому.

Gamilato
колишній косплеєр
Мій перший косплей — це 2008-й рік, поїздка з Niji-no-Ninjin у Хмельницький, де я мав замінити одного учасника команди. Це було свого роду моє тестове завдання. Я підміняв дівчинку у постановці за «Темним дворецьким» — дуже популярне аніме на той час. У Хмельницьку тоді проводився фестиваль Seiza Ultimate (у нульові там також працював клуб Tsuki no Seiza — прим. авт.). Поставили складну сценку в ролях, всім сподобалось, дівчачий костюм підійшов мені ідеально.

Після цього були фестивалі ОТОБЕ, фест у Донецьку, «Акіхабара» у Дніпрі, також «Танабата» у Києві. Насправді, таких фестів тоді в Україні було море. Але ще більше було тематичних аніме-вечірок, де показували сценки і проводили конкурси.
«Атмосфера у ті роки була така, що всі фести, як не дивно, одне з одним воювали. Була боротьба за найкращих учасників-косплеєрів, яких всі намагалися залучити до себе», — розповідає про комунікацію між регіонами Аркадій Медведєв.
Журнал мальованих історій «К9», 2003-2007 (виходив в одному видавництві разом з «Екстрімом» та «Молоком»)
Після 2014 року аніме фендом в Україні, приблизно як і все, зазнав серйозної трансформації. Так, в інфополі з'явилась така тема як націонал-анімешництво — наша відповідь американським «альт-райтам». І хоча українізація фендому, зокрема, клубом «Міцурукі» та такими студіями озвучки як УкрДаб, розпочалася до 2014 (наприклад, у Тернополі 2013-го відновили аніме-клуб «Някай українською»), про націонал-анімешництво та патріотизм всередині тусовки напівжартома-напівсерйозно заговорили лише після Майдану. Анімешники почали зустрічатися у націоналістичних організаціях, їхня участь навіть була помітною у окремих політичних страйках: наприклад, коли у 2016 під офісом «Інтера» бастували проти москальських симпатій телеканалу, паркани були прикрашені гаслами «Аніме замість русні!» і «Лолі — сила». Аніме-палатка, відновлена організацією «Братство», також стояла у центрі Києва під час акції проти захоплення Медведчуком каналу ZIK.

Результатами цієї бурхливою суміші з любові до аніме та національної гордості стали, зокрема, такі речі як меми про яой з Тичиною і Сосюрою, яойний фанарт з «Теодорами з Васюківки» і навіть підтримка Національним корпусом аніме-чаювань та вечірок у Черкасах. Не обійшлося у середовищі і без свого іміджборду — 2016-го року в мережі з'явився анонімний форум «кропивач», що став, в тому числі, однією з основних точок респавну українських анімешників.

Сьогодні, через майже 20 років після появи в Україні субкультури, помітно, що аніме-фендом переживає нову, хоч і не таку потужну хвилю популярності. Відбувається це, здається, не в останню чергу через моду на естетику 90-х та 00-х: бренди, що вважають мілленіалів своєю основною цільовою аудиторією, створюють одяг та принти з аніме, які нинішні школярки носять, із задоволенням відкриваючи для себе світ вже «золотої класики» анімації та комп'ютерних ігор.

Що ж стосується тих, хто раніше був активним учасником клубів та косплей-команд, їхня доля склалася по-різному: хтось повністю відійшов від тусовки і почав жити своїм дорослим життям, хтось перетворив своє захоплення на бізнес, а хтось і досі бере участь у вечірках та перевдягається у Сейлормун на Геловін.

Як би там не було, а пам'ятать про репетиції на парковці, пошуки рідкісної манги та поїздки на провінційні фестивалі, здається, назавжди залишаться у їхніх серцях.

Gamilato
колишній косплеєр
Ти щось дошивав у поїзді, жив на якійсь спільно знятій квартирі, разом з учасниками команди зранку одягався-причісувався. І хоча зараз інколи люди озираються і думають «боже, чим ми взагалі займались», насправді багатьом з нас це багато чого дало: впевненість у собі, досвід роботи у команді, навички малювання, шиття. Наприклад, моя подруга, з якою ми разом займалися косплеєм у тандемі lost cat, стала сьогодні крутою вокалісткою і викладачкою вокалу! Думаю, спогади про цей період назавжди залишаться зі мною.
Опубліковано 23 грудня 2021
Сподобалася стаття? Підтримай редакцію будь-якою сумою!
«Амнезія» досліджує українське забуття: