Музичний ландшафт тоді був геть інший. Наприклад, музична премія була одна, «Таврійські Ігри», і здається Пономарьова кілька років поспіль обирали найкращим співаком. Радіостанцій було удвічі менше, в медіа панували російські артисти, потрапити в ефір з україномовною піснею молодому артисту було нереально.

Я з самого початку взяла курс на просування українських артистів та репортажі з локальних подій, збільшувала кількість україномовних матеріалів, що постійно доводилось захищати. На той час локальна сцена була представлена невеликою кількістю імен, все ще був жанровий розрив у зацікавленості преси, був реальний розподіл на «попсовиків» і «рок». А ми намагались представити всю українську сцену: я пам'ятаю, що в одному номері могли бути і умовні «Алібі», і молоді «ТНМК», і «Скрябін».

Було багато інтерв'ю з популярними на той час зірками; були репортажі з фестів, де ми першими писали про якісь українські групи; було і просто гонзо-гонево, звісно. Наприклад, ми з Іреною Карпою писали репортаж про те, як намагались потрапити в гей-сауну, а нас не пустили.

Цей псевдонім я позичила у свого улюбленого дитячого письменника Всеволода Нестайка, у нього була персонажка Соня Лось. А я на той момент була вегетаріанкою і їла всі ці соєві битки, соєвий сир і соєве що завгодно. Словом, сої в моєму житті було дуже багато. В мене був іще варіант взяти собі псевдо «Смерть москалям», тільки вірменською, — але тоді були інші часи, до моєї нетолерантності поставились би нетолерантно. Так що зупинилась на Сої Лось.

Про секс — вигадувала безбожно! Писала щось там про те, як я займалася сексом в гамаку, підвішеному на скелі... зараз, коли стільки років пройшло, можу сказати, що це все неправда.

Приходило багато фанатських листів, я навіть не всі встигала прочитувати. Здебільшого листи були смішні, зворушливі і дуже добрі. Бували і гнівні: пам'ятаю, якийсь американофіл дуже шеймив мене за статтю про антиглобалізм. Ну і в цілому — «чого ви вчите дітей, що це за жахливий суржик» і так далі.

Ми заговорили мовою вулиць в медіа, на той час це був величезний прорив. Я писала не суржиком, швидше жаргоном (пам'ятаю, у мене були ходові слова «мучачік» і «дєвучка», хаха). Цей український жаргон показував підліткам, що українська мова жива і прикольна. Нею можна читати реп і говорити про секс, наприклад. Зараз це здається дуже звичним, але тоді я була одна лише з двох-трьох україномовних авторів у журналі, і це вже саме по собі було екстраординарно і контркультурно — писати живою українською.

Тоді відрізнятися було просто. Інтернет був не у всіх, а підліткові журнали були жахливо приторно-мармеладні. Ми були в міру попсові, в міру альтернативні, в міру глянцеві, в міру бунтарські. Не вистачало тільки сторінок, щоб вмістити всі наші ідеї.

Планерки в класичному сенсі не проводилися. У підземному офісі на Тарасівській співробітників «Молока» було тільки чотири людини: я, дизайнер Саша Ключник, менеджер по дистрибуції Жора і менеджер з реклами Таня. Літредактор Віра приходила тільки на здачу номера, а всі автори були фрілансерами.

Після інтелігентної робочої тусовки на радіо мені було трохи незвично чути через стіни пацанячі балачки, але я дуже швидко звикла до них і полюбила цю вау-атмосферу креативу і безбашеності. Нічні здачі, юрби музикантів-художників-спортсменів, поїздки на фестивалі... Було круто!

Ще я дуже швидко засвоїла, як важливо займатися фактчекінгом. Буквально з другого свого номера. Двоє авторів вирішили наді мною (і не тільки наді мною) пожартувати: написали короткий текстик про шалену нідерландську співачку Ченце. Я вже не пам'ятаю, як вона бісилася і в які види трансу впадала на сцені, але подумала, вичитавши замітку: «Ух ти, які у нас круті матеріали». А потім вийшов номер. Мені подзвонила з журналу «Афіша» редактор рубрики «Кіно» Настя Ченцова і сказала, що подає на мене до суду. Виявляється, на фотографії до матеріалу — Настя, а нідерландської співачки не існує. Ох, як довго я вибачалася... На щастя, з Настею ми все швидко вирішили. І всі свої редакторські уроки я швидко засвоїла. Спасибі, Шуша і Шам (це ті самі автори-жартівники).

Моїм першим текстом була іронічна замітка про Брітні Спірс. Частину матеріалів створювали разом з другом Кімом Шамбуеєм, у нас був творчий тандем — Шуша і Шам. Кім також писав про прогресивну музику.

Використовувала ще як мінімум три псевдоніми, окрім «Шуша». Гонорари були від 50 гривень (10 доларів — прим. ред.), за номер можна було отримати десь 300 гривень: додаток до стипендії. У першого головреда Сергія Хиврича ми купували травку, тож, виходить, отримували гонорари наркотиками. Натомість наступна редакторка Саша Кольцова пропагувала нові на той час цінності, її девізом було «Щаслива без допінгу». Вона кльова. Я не знала, як висловити свій захват, і поводилася екстравагантно. Одного разу танцювала на столі в редакції, за що досі соромно. Сашо, вибач, будь ласка!

Однією з найцікавіших була рубрика «День со звездой». Треба було не просто зробити інтерв'ю, а потусити з якимись зірками шоу-бізнесу. Одного разу ми з Кімом гуляли з групою «Ляпис Трубецкой» Києво-Печерською Лаврою; іншого були на репетиції групи Green Grey, а потім вирушили з музикантами в ботанічний сад.

Запам'яталося, як на якомусь фестивалі робили інтерв'ю з Іллею Лагутенком: він тоді був суперзіркою, поспілкуватися з ним півгодини було подією року! Одним з питань було таке: «Вам більше подобаються фонтани чи салюти?».

Пиздаваті питання в інтерв'ю — так, це ми любили. Ми в той час не погоджували ніякі інтерв'ю взагалі ні з ким. Якось раз після публікації одна співачка погрожувала закрити мене в психушку. Зате текст вийшов цікавим. «Бі-2» ще мене на хуй послали, я про це цілу сторінку написав. Але в цілому нас всі любили, звісно.

І всі хотіли для нас писати! Обривали мій робочий телефон. Я, правда, завжди дуже пізно приходив в офіс і всім відмовляв. Зазвичай у «професійних» журналістів купа штампів в голові, а хотілося чогось свіжого. Більшість наших авторів були без профільної освіти.

Ми постійно тусувалися. Пос-тій-но. Всі затримки виходу журналу були пов'язані тільки з тим, що ми тусили і працювали одночасно. Не спали по кілька днів, коли здавали номер. Те, що у мене трошки посаджене здоров'я — це привіт журналу «Молоко».

Тоді було досить складно з ілюстраціями, особливо на другу лайфстайлову частину журналу. Я принципово не хотів красти фотографії (чим, в принципі, тоді займалися всі видання), доводилося викручуватися. Наприклад, у Ірени Карпи був текст про садо-мазо; кажу, ніяких фоток з інтернету, знімаємо самі. Взяли плюшеві іграшки, овечок якихось, поклали їх у сексуальні пози, а на груди причепили прищепки.

Один наш дизайнер, до речі, колись тупо пропав, не відповідав на дзвінки, не прийшов за зарплатою. Ну окей, знайшли йому заміну. Пізніше ми опублікували статтю про дизайнерів (зробили інтерв'ю з нашим Сашею Ключником, і з Сашею Каневським, який зараз з Каньє Вестом працює, і ще з кимось) — ну і додали веселу врізку про «зниклого безвісти». А потім я його зустрів на вулиці, запитав, чи не образився він. Виявилося, що його тоді заарештували! За те, що по п'яному ділу викрав машину. І ніхто про це не знав. Сестра тільки завдяки нашій врізці помітила пропажу і зайнялася пошуками. Це до того, наскільки дивних людей притягувало «Молоко».

Відправився я якось писати репортаж про концерт Діми Білана. На концерт я так і не потрапив, зате зустрів біля входу його фанатку — дивну бабусю, яка дуже голосно ображалася, що Білан з нею не сфоткався. Ось я і написав про неї статтю, це ж в тисячу разів цікавіше, ніж якийсь там Білан.

Моя гордість — рубрика «Фрік-стайл», інтерв'ю з подібним дивними персонажами. Я сам реально охуєвав на цих інтерв'ю. Особливо той чувак, який дрочив на платівки, захоплювався тролейбусами і писав вірші про це все. Як зараз пам'ятаю: «Уберите с пластинки иглу // не вводите ей ширку под кожу // Руки чешутся диск обезбожить // Лучше уши крутите ослу». Він не слухав платівки — просто дивився, як вони крутяться, і отримував задоволення.

Мені після таких публікацій постійно надзвонювали гостьові редактори всяких дивних телепередач, просили поділитися контактами цих людей. Я відповідав — ні, друзі, шукайте своїх героїв самі.

З «Молоком» особлива історія. Я жив у провінційному містечку, куди завозили може з десяток журналів на місяць. Бувало, ходив по кілька кілометрів 2-3 рази на тиждень, щоб вихопити примірник. Журнал перечитував кілька разів. Інших цікавих справ не було.

Коли я навчався на першому курсі Інтитуту Журналістики Шевченка, то хитро обрав тему наукової роботи довкола альтернативних ЗМІ. Підлаштував інтерв'ю з Єгором Кір'яновим і під час розмови прозоро натякнув, що хочу бути автором. Такий ось степан-радченко.

Я дуже радів своїй маленькій зірковості, мрія потрапити до «Молока» здійснилась. Трохи згодом привів туди друзів. Нас іноді впізнавали на вулиці, згадування авторства безвідмовно працювало з дівчатами, до нас стукали у різних лайвджорналах і месенджерах. Вписки на концерти та фестивалі — також приємний бонус. Дуже приємні та теплі спогади.

Добре запам'яталось, як я робив репортаж з підземного переходу на Театральній, де збиралися люди поважного віку для танців під баян. Також весело було стрибати з потягу у протигазі та спідниці для ілюстрації матеріалу про цей елемент одягу на чоловіках.