Наприкінці 1960-х у Києві працювало 40 ресторанів і ще 1600 різноманітних кафе, вареничних та їдалень. Ясна річ, усі вони були державними. Візит у заклад громадського харчування був важливою подією у житті радянського громадянина і недешевим задоволенням. Якісний обід з алкоголем коштував біля 10 рублів, тоді як середня зарплата становила 120 рублів.

Всі ресторани працювали тільки до 23 години. Перший ресторан, який працював вночі, відкрили аж у 1979 році — це була «Червона Рута» на Лісовому проспекті.

У кожному з легендарних ресторанів часів УРСР намагалися запровадити якусь фішку: чи то офіціанти вдягали костюми мисливців, чи в екстер'єрі встановлювали вітряк або водяне колесо.

Склобетонний ресторан над станцією метро «Хрещатик» був найбільшим в Україні. Він мав площу 8,5 тисячі квадратних метрів і чотири кухні. Одночасно у ньому могли пообідати 1600 чоловік. Функціонували підйомні та транспортувальні механізми. Стеля на четвертому і останньому поверсі була зроблена у вигляді куполу з відбивачами світла від дзеркальних ламп. Працював естрадний оркестр з 11 чоловік. Була також відкрита веранда з видом на Хрещатик.

Стіни було оформлено мозаїчними панно художників Ернеста Коткова, Валерія Ламаха, Івана Литовченка. До початку 1990-х, коли був закритий і сам ресторан, його прикрашали мозаїки «Юність» і «Яблуня, яка квітне». Литовченко першим застосував новий прийом: великі шматки мозаїки встановили на стіні не в одній площині, а під різними кутами. Поверхня ефектно виглядала за різного освітлення.

Подавали у «Метро» українські страви, зокрема ковбасу домашню і битки по-полтавськи. Котлета «Метро» готувалася з м'яса індички.

Цей заклад, а також кафе «Грот» у вигляді печери, кафе «Промінь» і магазин «Кулінарія» були філіалами ресторану «Метро». «Закарпатська троянда» виникла як винний погреб. Вина з Закарпатської області можна було дегустувати, не відходячи від діжки. Можна було купити вино на розлив. Пізніше заклад переобладнали у ресторан: величезні діжки розпиляли навпіл і зробили з них кабини зі столиками. Подавали страви української та європейської кухонь. Пахло дубом і червоним вином.

Цей ресторан був другим у Києві за місткістю після «Метро». Одночасно він міг прийняти 600 відвідувачів у двох торговельних залах на 250 та 150 місць і трьох банкетних.

Розташовувався «Столичний» у довоєнній конструктивістський будівлі на Хрещатику, 5. Її звели на початку 1920-х для радянських держустанов, потім деякий час там працював головпоштамт. У 2003 будівлю знесли, на тому місці досі зяє пустка.

Сходи у ресторані були мармуровими. Одна зі стін головного залу повністю була дзеркальною, протилежну прикрашали панно з видами Кремля. На стелі розміщувалися люмінесцентні світильники та великі пропелери-вентилятори.

У «Столичному» була представлена традиційна українська кухня: борщ, капусняк з грибами, яловичина з чорносливом, вареники з м'ясом. Був широкий вибір алкоголю, а ввечері ресторан працював ще як сигарний клуб, було окреме меню для цього. Оркестр «Столичного» налічував сімох виконавців.

Ресторан «Дніпро» у однойменному готелі був популярним серед іноземців. Там навіть був бар, де обслуговували лише за валюту.

Професор, кандидат мистецтвознавства Дмитро Горбачов розповів «Амнезії», як він потрапив у «Дніпро» у 1960-х завдяки американській поетесі, яка запросила Дмитра Омеляновича з дружиною і маленькою дочкою. Пустили. Але столик поруч був зайнятий КДБістами. «Чому я це зрозумів? — пригадує Горбачов. — Тому що вони весь час прислухалися, вуха мало не в тарілки засовували. А самі не їли, лише пили воду: мабуть, давали мало грошей на витрати».

Про бурхливі тусовки у «Дніпрі» нам розповідав і режисер Роман Балаян в інтерв'ю про свою київську молодість. Судячи з його історій, там можна було зустріти не тільки іноземців та КДБістів, але й елітних проституток.

Банкетний зал у «Дніпрі» був розрахований на 20 місць, головний — на 200 місць. За зразком мисника у ресторані була облаштована ціла стіна. На ній було розміщено сотні мисок, тарілок, декоративних блюд авторів легендарної Київської експериментальної майстерні художньої кераміки «Софія», зокрема Ніни Федорової і Ганни Шарай. Федорова, яка також виготовила кахлі, що й досі прикрашають станцію метро «Хрещатик», розробила особливий рецепт глазурі. Вироби «Софії» надзвичайно цінуються серед колекціонерів, і доля тарілок зі стіни «Дніпра» — важливе питання. Ніби-то їх збираються передати у музей.

Ресторан «Динамо» на однойменному стадіоні містився у будівлі 1934 року площею 400 квадратних метрів. Під час Другої світової війни вона була зруйнована, потім реконструйована. На першому поверсі містився банкетний зал і дві літні веранди, на другому і третьому поверхах — торговельні зали. З третього поверху у вигляді суцільної веранди можна було спостерігати за відвідувачами.

Ціни у ресторані були демократичними. Серед клієнтів — багато спортсменів. Подавали борщ з пампушками, грибний суп, заливну рибу, салати, а також фірмові страви: беф «Динамо», мазурики «Динамо», котлети «Космос» і «Динамо». Популярними були торти «Празький» і «Динамо».

У 1958 році в приміщенні старої кондитерської біля Золотих Воріт відкрили ресторан на відзнаку дружби двох міст — Києва і Лейпцига. В Лейпцигу в свою чергу заснували ресторан з українською кухнею — «Київ».

Київський «Лейпциг» вміщував до 150 відвідувачів. Складався ресторан з чотирьох залів на різних поверхах. Столи у верхньому залі було розставлено у формі восьмигранника, тож відвідувачі ніби сиділи на балконах і спостерігали за естрадою і танцювальним майданчиком центрального залу. Стіни було вкрито пластиком під колір дуба і прикрашено фотографіями Лейпцига. Більше пловини меню складали німецькі страви: стейк, шаргач, хоппель-поппель... Відвідувачів обслуговували лише офіціанти-чоловіки.

«Вітряк» розташовано на в'їзді в Київ з боку Одеси. Зовні він насправді виглядав як вітряк, всередині був оздоблений деревом і керамічними панно на тему українських народних казок. До наших днів збереглося панно «Вітер» на фасаді — єдина монументальна робота Алли Горської у Києві.

Спроєктував ресторан архітектор Анатолій Добровольський, відповідальний за повоєнну реконструкцію Хрещатика. Ресторани «Курені» та «Полтава» — теж його авторства.

У «Вітряку» подавали смажених степових курчат, оселедець по-київськи, куліш із салом, короп у сметані, голубці, вареники з капустою або з вишнями, яблучний узвар з медом та інші національні страви.

Висота ресторану разом з вітряком становила 18 метрів. Всередині вітряка були гвинтові сходи, які вели на оглядовий майданчик. У ресторані було два зали на 150 і 180 людей. Офіціанти були одягнені у традиційний національний одяг.