Хитрі малороси. Кіновсесвіт Штепселя і Тарапуньки

«Здравствуйте, дорогие товарищи! Добрий вечір! Приветствуем вас! Здоровенькі були!» — навряд ці слова щось скажуть сучасному телеглядачу. Але років 40 тому це були не просто слова, а умовний сигнал. Обіцянка, що вечір пройде справді весело. В такі вечори на екрані з'являлись дві постаті — висока і низенька. Достоту як легендарні клоуни німого кіно — Пат і Паташон. Хто були ці герої? За межами сцени їх звали цілком буденно — Юрій Тимошенко і Юхим Березін. Але країна (і в цьому випадку можна говорити про справді універсальну впізнаваність) знала їх під сценічними іменами — гладенькими і пружними, як м'ячик. Хто виступає? Тарапунька і Штепсель!

В 2019 році Україна мала б відзначати сторічний ювілей знаменитого дуету. Тимошенко народився 2 червня 1919 в Полтаві, Березін — 11 листопада в Одесі. Мала б, але схоже, що ці дати залишились десь поза суспільною увагою. Навіть коли мова заходить про класику українського гумору, на думку спадають «За двома зайцями», в кращому разі — «Мисливські усмішки» Остапа Вишні чи гуморески Павла Глазового. Тарапунька і Штепсель разом із письменником Григорієм Ковінькою, фільмом «Королева бензоколонки» і журналом «Перець» безнадійно списані в архів.

Але чи справедливе це забуття? І в чому взагалі був феномен цих артистів, які збирали аншлаги в найбільших виставкових залах всього Радянського Союзу? Над чим сміялись Тарапунька і Штепсель і чи можемо ми посміятися разом із ними?

Про життя і творчість Тимошенка і Березіна існує багато легенд, які тим не менш вкладаються в два стрункі наративи. Перший — традиційний. Два молодих актори, які пройшли випробування війною, підкорили собі естраду і вдихнули в неї життя. Вони не боялись критикувати діючий лад, через що їм постійно діставалось на горіхи від цензорів, редакторів і партійних босів. Другий наратив — національний. Тарапунька і Штепсель добре посприяли русифікації України, виставляючи все питомо українське — провінційним і дурнуватим. Якщо вони і критикували діючі порядки, то лагідно і обережно, щоб бува не зашкодити власним кар'єрам і не втратити просторі квартири на Хрещатику.

Це крайні позиції, між якими є багато проміжних варіантів. Ось наприклад Юрій Тимошенко. В партії жодного дня не був. Та ще й на закид якогось секретаря райкому зухвало відповів, що «доки в вашій партії такі покидьки сидять, пристойним людям там робити нічого». Скандал? Ще й який. Тим більше, що співбесіда ця проходила перед можливими гастролями у Великобританії! З іншого боку, хіба випадковість, що ролі всіх блазнів, жмикрутів, грубіянів завжди діставалися україномовному Тимошенку, який виконував їх із непідробним хутірським апломбом?

Спогади сучасників і критичні оцінки (тим паче від радянської преси) нам в цьому не допоможуть. Доведеться, як і завжди, звертатись до первинних джерел. Тим більше, що Тарапунька зі Штепселем у власних фільмах, виставах і телевізійних інтермедіях збудували доволі взаємопов'язаний кіновсесвіт, який багато в чому відштовхується від реальних фактів їхніх біографій.

Ці два образа походять ще з довоєнних часів. В 1940 Тимошенко з Березіним навчались в Київському театральному інституті. В гуртожитку вони жили в одній кімнаті. І в якийсь момент у навчального закладу виникла скрута з фінансами. Принаймні, так делікатно називає це становище один з біографів дуету Роберт Віккерс. Насправді, труднощі ці були обумовлені антилівацькою політикою режиму Сталіна, який в цей самий час зробив навчання у вишах — платним, а стипендії — обрізав, або скасував. Тоді у студентів виникла ідея для збору коштів організувати самодіяльний естрадний концерт. Але оскільки номерів було багато і всі дуже різні, виникла проблема — як би їх пов'язати між собою. Тоді хтось придумав, що сценки мають відбуватися на міському перехресті, а за конферансьє буде правити міліціонер, який керуватиме дорожнім рухом. Роль дісталася Юрію Тимошенко. І хоч тоді він не був від неї в захваті, в значній мірі вона вплине на все його життя. На той момент міліціонера ще не звали Тарапунька. Це ім'я підкаже Юрку вже після війни сам Олександр Довженко. Для довідки: Тарапунька — річечка, що текла неподалік будинку Тимошенка у Полтаві. Що ж стосується монтера Штепселя, то за сценарієм він не мав якось особливо взаємодіяти з регулювальником, але в ході виступів між двома персонажами виникла якась спонтанна хімія і вони дедалі частіше виступали разом.

Масова авдиторія вперше познайомилась з комічним дуетом завдяки радіо. В післявоєнні роки концерти за їхньої участі регулярно транслювали по центральних станціях. Невдовзі з'явились і грамплатівки з найбільш відомими номерами — як то «Родився я на хуторі Козюльки».

Перша поява Тарапуньки і Штепселя на екрані датується 1953 роком. І вони не забули акцентувати увагу на цьому факті: «Невже Київська кіностудія випустила комедію? Ні, це ще не комедія — це тільки короткометражка». Справді, фільм «Тарапунька і Штепсель під хмарами» триває всього 19 хвилин. І все ж для Київської кіностудії, яка звикла шокувати гладачів військовими трагедіями на зразок «Райдуги» Марка Донського, це був прорив. А як сталося, що короткометражка вийшла? Адже йому стільки перешкод виставляли і «відділ сумнівів», і «заступник по нудьзі» (там взагалі багато мета-жартів про сам фільм). Часи змінились! «Веселый свежий ветер сорвал таблички эти». Коментар на диво актуальний — ще і року не минуло з дня смерті Сталіна. А пізній сталінізм — з його кампаніями цькування проти Зощенка — мертвий час для будь-якого гумору і сатири.

Сюжет фільму: повоєнна відбудова; новосели вмикають в новій квартирі свій перший телевізор — громіздку бандуру з крихітним екранчиком. На екрані — Тарапунька і Штепсель, які обіцяють справжнє ревю — точніше, огляд Києва. Але як робити огляд, якщо звідси нічого не видно, резонно запитує Тарапунька. Вирішено залізти на радіотрансляційну щоглу. Судячи зі зйомок, вона мала височіти десь над сучасним Майданом — на місці готелю Україна. Зі щогли багато чого видно: ось біжать студенти-медики, у них пари в різних кінцях міста (небагато змінилось). Ось купаються відпочивальники на Трухановому острові. Правда, дістатися туди набитим катером важкувато, але скоро обіцяють збудувати пішохідний міст. А ось плаче бабуся. Що трапилося? Штепсель, як Мері Попінс, на парасолі спускається на допомогу. Каже бабця, що чиновника на місці немає і справку їй нікому видати. А вона ж прийшла в прийомні години. Де ж цей негідник? А там де й все місто — на стадіоні «Динамо». Сьогодні господарі грають із московським «Торпедо»! Штепсель проводить стареньку на матч і все ж витискає із бюрократа підпис. Справедливість відновлена!

Це була кінопроба. А вже у в наступному році Т&Ш знімаються в повноцінному художньому фільмі. Правда, знятому не в Києві, а на Мосфільмі. «Веселі зірки» режисера Віри Строєвої — типовий фільм-ревю. Тобто, фактично, естрадний концерт обрамлений нехитрою сюжетною лінією. В цьому випадку вона розповідає про поїздку двох акторів-початківців на Всесоюзний конкурс молодих артистів естради.

В житті реальних Тимошенка і Березіна цей конкурс справді відіграв не останню роль. Першу спробу пробитися на нього вони здійснили одразу після закінчення театрального інституту — в 1941 році. На відбірковому турі в Києві конкурентів у них майже не було, і вже влітку вони мали їхати в Москву на основний етап. За похмурою іронією долі, квитки були взяті на 22 червня... Друга спроба виявилась більш вдалою. В 1946 році дует отримує на конкурсі перший приз, а заразом — і лавину запрошень на виступи.

У фільмі події розгортаються трохи інакше. По сюжету, дует розігрує скетч (чи то інтермедію) на улюблену тему — про бюрократію. Ось Тарапунька, як конферансьє, себто «директор концерту» вимагає собі трибуну: він буде штовхати директорський спіч. Прийом, використаний в цьому місці, є типовим для всієї творчості Т&Ш. Це — «мовна гра». Наприклад, хтось із дуету розмовляє офіційно-канцелярським стилем — гучним, сповненим гасел і порожніх штампів, а другий цей пафос збиває — чи то народним просторікуванням і кпинами, чи як в цій інтермедії — справжніми копняками. Річ у тім, що на трибуну пана директора Штепсель встановив особливу машинку — «брехомір». Вона тонко відчуває будь-який фальш і карає за нього живильними стусанами.

Журі сміється, а надто два його члени — знаменитий дует сатириків Міров і Новицький, які грають тут самих себе. Але варто Новицькому сказати Мірову, що ось ці двоє зможуть нас хоч завтра замінити, як у того різко змінюється настрій. І вже він помічає в молодих талантах творчу незрілість, слабкий ідейний зміст. Розчаровані критикою, хлопці збираються покидати Конкурс. Але в вестибюлі їх перестрів інший член журі — Микола Смірнов-Сокольський. Він також грає самого себе, і як в житті, забирає Т&Ш до себе.

В кінці 1940-х Смірнов-Сокольський був директором в естрадному театрі «Ермітаж» в Москві. Тимошенко і Березін дебютували на його сцені в 1947 році в якості конферансьє. В фільмі, щоправда, цьому посприяв щасливий випадок: недоброзичливець Міров, який мав вести концерт разом із Новицьким захворів. Отут і придалися молоді артисти, яким випала честь представляти всю плеяду тогочасних зірок естради — від Клавдії Шульженко до Леоніда Утьосова. От вже справді — крізь терни...

Основна дія фільму «Веселі зірки» розгортається у Москві і в певній мірі довкола Москви. Ще з поїзда герої бачать її — освітлене сонцем футуристичне місто зі стрункими баштами сталінських хмарочосів. В подальшому цей образ земного раю лише закріпиться: актори гуляють по зелених вулицях, а довкола квітне життя — діти граються, молодь вправляється у гімнастиці. Складно позбутися відчуття, що ось це і є справжній центр Всесвіту.

Це тим більш прикметно, що в іншому фільмі Тарапуньки і Штепселя — «Їхали ми їхали» (1963) сюжет також збудований довкола поїздки групи артистів у Москву — на декаду українського мистецтва. Трапилось так, що вагон з естрадою забули причепити до потяга (реалістична деталь), проте артисти не засмучуються, а впрягаються в лямку і тягнуть його шляхами, як бурлаки.

Це варто сприймати, як не дуже закамуфльовану метафору. Гастролі естрадників, особливо за часів міністра культури Фурцевої не відзначались високим комфортом. Навпаки, часто доводилось їздити взимку, в неопалюваних автобусах без жодних побутових зручностей. Графік також бував немилосердним. В ході гастрольних турів Тимошенку і Березіну часом випадало вести по 50 концертів на місяць. Без перебільшення, це була робота на знос. До перевтоми додавались шкідливі звички: Тимошенко був затятим курцем і, за полтавським звичаєм, любив за обідом перехилити одну-дві чарчини самогону.

Добром це закінчитися не могло. В 1986 році після чергового концерту в Ужгороді Юрія Тимошенко розбив інсульт. 21 день він пролежав в місцевій лікарні і так і не приходячи до тями помер — йому було всього лиш 67 років. Штепсель спробував продовжити сольну кар'єру, але значного успіху не мав. Наприкінці 1990-х під час візиту до дочки в Ізраїль його також схопив інсульт. Правда, місцеві лікарі змогли його поставити на ноги і він ще встиг відсвяткувати 80 річчя. Не стало Березіна в 2004.

Але то все буде набагато пізніше. Поки що артисти знаходяться на піку творчої форми.

В 1957 на екрани вийшов мабуть найвідоміший фільм за їхньої участі. Називався він «Штепсель женить Тарапуньку» і зміст його цілком відповідав цій нехитрій назві. За сюжетом, в роки Другої світової війни Тарапунька знайомиться з медсестрою Галею Суматохою. Він в цей час працює в військовому ансамблі — розважає солдатів пародіями на Гітлера і Геббельса. Звісно ж, у парі з вірним Штепселем.

Цей момент заснований на реальних фактах біографії акторів. Тимошенко і Березін дійсно служили у складі ансамблю пісні і танцю Південно-Західного фронту, в польових умовах під німецькими бомбардуваннями відточували сценічну майстерність. Тимошенко грав кухаря Галкіна, а Березін — банщика Мочалкіна. Тематика виступів була традиційна: висміювання ворога, якого вони то полоскали, то підсмажували на пательні. В складі цього ансамблю вони дійшли аж до Берліну (з невеликими перервами): виступали польською перед поляками і англійською перед американцями на Ельбі.

Але повернімось до сюжету. Після війни «регулювальник командно-пропускного пункту» Грицько Тарапунька так і продовжив регулювати рух — як постовий міліціонер на вулицях Києва. Звісно, думати про прекрасну Галю він не перестав. І примхою долі їм судилося зустрітися знову: вона приїхала з рідної Решетилівки на олімпіаду народної самодіяльності, яка проходила в Київській опері. Далі краще: монтером і освітлювальником в опері працював ніхто інший, як старий друзяка Штепсель! З його допомогою Тарапунька вперше в житті потрапляє на сцену... Правда, з Галею все вийде не так гладенько, але не турбуйтеся — в фіналі, за всіма канонами ромкомів, закохані воз'єднаються — ще й у самісінькому прямому ефірі!

В реальності особисте життя Тарапуньки також було значно буремнішим, ніж у Штепселя. Першу дружину, актрису Ольгу Кусенко, він покинув (не в останню чергу через її бездітність), але зробив це із долею шляхетства — залишивши у спадок квартиру на Хрещатику. Однак нову йому видавати не хотіли. Тоді Тимошенко пішов шляхом шантажу і показово згодився перейти на роботу в рідну Полтаву. А на всі претензії відказував, що завтра в нього виступ у Кобеляках чи Санжарах, тож на Київ із Москвою часу він не має. Ринкова вартість Тимошенка була настільки висока (навіть в неринкових умовах пізнього СРСР), що квартиру йому все ж дали. А там можна було і нову дружину шукати.

На одній з декад українського мистецтва в Москві погляд його зупинився на молодій співачці Юлії Пашковській. Шлюб цей був доволі вдалим для Тимошенка (нова дружина народила йому двох синів), а ще більш — для самої пані Пашковської. Адже за протекції чоловіка її регулярно запрошували на всі топові концерти; наприклад, вона виступала на 15 «Блакитних вогниках». А також знімалась в усіх стрічках про Т&Ш — часто у супроводі справжнісінького рок-гурту.

У 1970 виходить ще один знаковий для кіновсесвіту Тарапуньки і Штепселя фільм — «Сміханічні пригоди». Його підзаголовок — «Людина чи машина/Людина і машина» — вказує на одну з центральних тем в зрілій творчості Тарапуньки і Штепселя. Сучасні технології і майбутнє, які вони нам віщують. Подібний футуризм є типовим для радянських 1970-х. На відміну від сучасних технотриллерів на зразок «Чорного дзеркала», в ту епоху майбутнє малювали світлими фарбами.

Власне, засновком для сюжету є відкриття в Києві новітнього концертного залу — палацу «Україна», який Штепсель називає «кришталевим палацом», збудованим за останнім словом техніки. Коли виступаєш в такому місці, треба, щоб ідейний зміст був відповідним — сучасним і злободенним. А Тарапунька знай собі співає пісень про Галю, яку підманули. Щоб осучаснити свої виступи, дует ініціює спорудження нової електронно-механічної сатиральної машини. Скорочено просто «Машки». Вона має штучний інтелект і поєднує в собі цілу купу агрегатів — від розкладної естради до машини аплодисментів. Є там і більш вишукані пристрої: сатирично-політичний рентген, який створений ні багато ні мало, для просвічування «темних сил реакції». Під промені рентгену потрапляють зокрема «диктатор Родезії — расист Ян Сміт», «запеклий антисовітчик» (візуально схожий на американського сенатора-яструба Баррі Голдуотера), який «зуби з'їв на антирадянських провокаціях», а також «генерал із Пентагону», який мріяв підкорити весь В'єтнам, а натомість отримав дулю.

Новітня сатиральна машина стає своєрідним гвіздком концертної програми, але консерватор Тарапунька ніяк не хоче визнати силу технологій. Він зухвало проголошує, що і без машини чудово б впорався з номером. І цим смертельно ображає електронну істоту. Вона тікає і власне наступна половина фільму присвячена її розшукам на вулицях Києва. Тим часом техніка оголошує ретрограду Тарапуньці війну. З газової плити тече вода, з-під крану — вогонь, праска не прасує, електробритва не голить, ескалатор в метро не їде... Навіть мікрофон відмовляється служити артисту. Присоромлений Тарапунька стає на коліна перед наукою і підписує капітуляцію. Тим часом і машина змінює гнів на милість, так що завершується все цілком мирно — концертом, в якому людина і машина працюють обіруч.

В сучасних глядачів при перегляді цих фільмів може зародитися сумнів. А чому це саме Тарапунька має бути відсталим? Лише тому, що він українець і шанує народні традиції? Фільм «От и до» 1980 року ці сумніви може перетворити на підозру, а то і впевненість. Адже присвячений він саме «пережиткам» минулого. У відповідності до радянської соціальної доктрини, всі негативні риси характеру вважались продуктом застарілих форм суспільного життя.

У вступі до фільму Штепсель і Тарапунька запрошують глядачів в справжню науково-сатиричну подорож в минуле — до коріння цих вад. І отут ми стикаємося з незаперечним фактом: всі негативні ролі — шкурника, грубіяна, пошляка виконує саме Тимошенко. Та ще і як виконує — то в образі стереотипного кума з первісного села, в якого «печера з краю», то в образі звичайнісінького вокзального жлоба із дуже темного Середньовіччя. Особливо кепсько цей жлоб на ім'я Долдон фон Хамидло виглядає на фоні справжнього лицаря, який ладен померти за честь прекрасної дами — барона фон Штепселя. А Хамидло називає даму «бабою» і пропонує їй перехилити 100 грам. Розгніваний Штепсель вже збирався відрубати йому голову за таку неповагу, але тоді згадує про кодекс будівника комунізму і доходить висновку, що «в том, что он хамло семья и школа виноваты». Нарешті, в третій частині герой Тарапуньки — старосвітський пошляк, який вимагає, щоб німий кінофільм перезнімали на його пошляковий смак. Зі стриманої історії нещасного кохання титулярного радника і генеральської дочки виходить драматичний екшн з назвою «Любовь волнует кровь».

Такими бувають пережитки. А що ж трапиться, коли їх подолають? Поза сумнівом, настане світле майбутнє. В такому майбутньому робітники будуть тягнути все не з заводу, а НА завод (злободенний жарт для радянських часів). От тільки риба, мабуть, вимре — через хімікати.

Неможливо дати однозначну відповідь на питання, чи було в цьому якесь свідоме приниження українства. Але немає сумнівів, що сам Тимошенко вважав свою гру цілком органічним виявом притаманного йому гумору, міцно закоріненого в народній традиції. І дуже ображався, коли хтось казав йому, що він «валяє хохла». Кінець кінцем, цей хохол — міцний горішок. І коли Штепсель піддається на офіціоз і починає жонглювати гаслами, саме він опускає його на грішну землю. Так, він консерватор, з недовірою ставиться до технологій і гарних слів, дивиться на все через призму власного інтересу. Але хіба не в цьому суть українського менталітету, і хіба не ця скептичність дала йому шанс вижити в умовах тотальної пропаганди? А Штепсель — хіба він справді знущається над своїм просторікуватим другом? Навпаки, він намагається згладити якісь гострі кути його особистості. І любить його таким, як він є.

Сучасний глядач може багато чого розгледіти і в двомовності Тимошенка і Березіна, і в їхній ідеологізованості. Гумор дуету може здатися наївним, беззубим чи застарілим. І це логічно: сатира — річ злободенна і прив'язана до своєї епохи. Цілком можливо, що дивитися в 2019 скетчі Тарапуньки і Штепселя необов'язково (власне, ми зробили це за вас).

Але чому б на мить не абстрагуватись від мінливих симпатій, і не віддати цим двом належне. Зрештою, завдяки їм навіть в найтемніші часи русифікації України з телеекранів і радіоточок звучала українська мова — звучна, дотепна і мелодійна. Вона могла бути обмежена цензурними приписами і зодягнена у шаровари. Але вона жила, хитрувато посміюючись в козацькі вуса — і чекала на свій час.